Іван Лисяк-Рудницький, Між Історією й Політикою, 1973
Українські вісті (Ной-Ульм), чч. 50, 51 і 52, 1949. Стаття написана з приводу книжки Івана Сагайди «Великі питання» (Реґйнсбурґ, 1947).
Обережно з утопіями!
Є в книзі Івана Сагайди «Великі питання» цінна частина. Це критична аналіза сучасної радянської системи. Не знайдено там, мабуть, нічого нового, про що ще не говорили б інші автори; але істини про природу більшовизму варто повторювати якнайчастіше.
Наші закиди спрямовані проти тих розділів книжки Сагайди, де він намагається запроектувати майбутній соціяльно-економічний лад України. До речі, саме ця справа становить ядро «Великих питань». У добрих намірах Сагайди не сумніваємося. Що викликає наші застереження, — так це виразно утопійний характер його концепцій.
Передусім насторожує те, що Сагайда дуже багато обіцяє. Він не задоізоляється такою українською державою, «як у людей»: за тим зразком, як улаштовують своє життя інші самостійні нації сучасности. На думку І. Сагайди, майбутня побільшовицька незалежна Україна відразу повинна ступити на шлях нечуваних соціальних експериментів. Певне діло: сьогоднішнє становище України таке, що протирежимний вибух мав би в нас вістря не тільки національно-державне, сепаратистичне (відрив України від Російської імперії на подобу, скажімо, відриву Чехії від Австрійської монархії в 1918 році, без суттєвих змін існуючого соціального ладу), але набув би відразу й соціального характеру: повалення глибоко ненависної для українського народу комуністичної соціяльної та господарської системи. Національно -державні та економічно-соціяльні мотиви були б у такій ситуації сплетені не менше тісно, ніж за Хмельниччини або за доби визвольних змагань 1917—21 років. Українська державність першого таки дня станула б віч-на-віч із дуже складними проблемами соціяльно-економічної перебудови та відбудови.
Ми були б вдячні Іванові Сагайді, коли б він, як добрий знавець саветської дійсности, спрямував свої досліди на проблему, як найдоцільніше можіна б використати наявні в сучасній підбільшовицькій Україні соціяльні потенції для цілей нашого майбутнього державного будівництва. Але Сагайда цього не робить. Його мета «вища», він хоче врятувати все людство! Це не перебільшення: мета, що її він собі поставив, — накреслити основні принципи зовсім нового, нечуваного суспільного ладу, що його досі ніде в світі немає (хоч, на думку Сагайди, весь світ до цього ладу прямує!), для якого покищо навіть немає й назви. Сагайда користується умовними назвами «солідаристичного», «гармонійного» або «станового» суспільства. Признаємося, що така постава справи викликає наші застереження. Ми шануємо нашу національність, але думаємо, що Україна не покликана «рятувати світ»; вистачить з нас, українців, якщо порівняємося з народами, що на полі духової культури, технічного прогресу, державного будівництва мають більші досягнення, ніж ми.
Ще словечко персонально про Івана Сагайду: можемо мати тільки повну пошану до людей, що, живучи під герметично затуленим совєтським «скляним дзвоном», маючи свою духову лябораторію, обмежену стінками власного черепа, не втрачали інтелектуральної снаги і йшли на бій із пекучими та хвилюючими «великими питаннями» соціяльного буття. Усі відкриття походять завсіди від типу людей, що вміють самостійно думати; таких, що їх німці називають «Еіn Selbst-denker»! Але, з другого боку, не можна забувати, як страшенно тяжко «видумати щось нове». Великі мислителі, наприклад, Геґель, перестерігають перед «оригінальничанням» та закликають до підпорядкування наших суб'єктивних вигадок та забаганок суворим вимогам об'єкту. Наш Драгоманов висміював доморослих мудрагелів, що, мало турбуючись про досягнення світової науки, хочуть «власним умом», «ґлазомєром» відкривати всякі Америки ... Сагайда майже зовсім не знайомий із західньою соціологічною та економічною наукою. З відповідної західньої літератури він цитує якісь випадкові статті. Це не закид, бо умови духової ізоляції від світу в під-совєтській Україні відомі. Але невже Сагайда переконаний, що йому на 130 сторінках пощастило подати рецепту чудотворного ліку на всі соціальні недуги; того ліку, що його досі безуспішно шукала світова наука?
Що ж являє собою запроектоване від Сагайди «солідаристичне суспільство»? Кілька цитат:
«Майбутнє суспільство не може бути побудоване на антагонізмах (протилежностях інтересів) окремих суспільних груп (кляс) чи на антагонізмах людини й суспільства, людини й держави. Майбутнє суспільство... не знатиме поділу на кляси експлуататорів та кляси експлуатованих. Майбутнє суспільство — не класове суспільство. Але все ж воно не буде суспільством аморфним, бо специфіка (особливості) праці накладатиме відмінні риси на певні категорії його членів і об'єднуватиме громадян, належних до певного роду праці у певні групи, що їх умовимося звати „станами" ... Усі стани потрібні для організованого й безкризового функціонуванна суспільства, як для доброго ходу годинника потрібні всі коліщатка й Гвинтики, що його складають. Ось чому суспільство майбутнього буде побудоване не на антагонізмі... а на солідарності. Ось чому сучасна суспільна анархіа поступиться місцем суспільній дружбі й гармонії».Хочеться спитати, звідки Сагайда черпає свої докладні інформації про «суспільство майбутнього»? Те, чого нема, не може бути об'єктом пізнання. Звісно, із досвіду деяких динамічних тенденцій сучасности наука може робити передбачення щодо здогадного дальшого розвитку. Але в соціальних дисциплінах усі передбачення майбутнього вимагають особливої обережности, бо досвід учить, як тут легко помилитися . . .
Не бачимо в сучасному світі найменших ознак, які дозволяли б передбачити відмирання класової структури. Під «клясою» (цього поняття вживають у різних значеннях) розуміємо «горизонтальний» поділ громадянства на «провідні верстви» та «широкі маси». Пе марксистська наївність думати, що причина класової структури полягає в приватній власності на засоби виробництва та «експлуатації». Насправді неминучість класової структури суспільства базуєтьса на поділі праці (цій передумові людської культури) та на зв'азаній із цим диференціяцїї керівних і виконавчих функцій. Це не значить, що міжклясові відносини незмінні. Кожна революція висуває на керівництво нову панівну клясу. Крім того, взаємини між провідною верствою та «народом» можуть бути упорядковані на різний лад. Але що лишається вічне — це саме існування кляе, клясової структури. Варто пригадати, чим покінчилися спроби та обітниці запровадити «безклясове суспільство», що його нахвалялися зробити марксисти. Саме совєтський експеримент остаточно дотів, що існування кляс корениться не в приватній власності на засоби виробництва, як помилково думали Маркс та Ленін.
В українській громадській думці часто помічаємо нехіть поставити виразно проблему клясовости. У цьому виявляється інстинктове відчуття нашою громадськістю того факту, що справа провідної верстви була завcіди слабим місцем українських визвольних змагань. Звідси спроба обійти цю справу. Але це можливе тільки у фантазіях літераторів. У реальній політиці виправдує себе ляпідарна альтернатива Липинського: Україна або зуміє висунути власних «панів», або вона мусітиме, як досі, коритися панам чижум ...Tertium non datur.
Ми сподіваємося, що читач не плутатиме наших тез із донцовським культом «ордену» та його ж протиставленням «героїв» і «свинопасів». Ми рішучі супротивники всякого апотеозування провідної верстви. Ми думаємо, що фабрика не може бути без директора, ані армія без генерала; тому, коли хочемо української фабрики та української армії, мусимо хотіти кляси українських директорів та генералів. Але ми не збираємось із кляси директорів та генералів робити «надлюдей». Шевченко навчав нас шанувати моральну гідність маленької людини, і ми повинні ніколи не забувати цієї великої істини.
Капітальна помилка Сагайди в тому, що він абстрактно відділяє та протиставляє «солідарність» і «антагоністичну структуру», тоді як насправді вони творять діялактичну єдність, що в ній суперечності так нерозлучно сплетені, як правий і лівий бік тканини. Візьмім для прикладу дві футбольні команди на грищі: їхнє змагання — рівночасно їх солідарність. Чи існує між людьми взагалі абсолютна солідарність? Навіть у найінтимніших взаєминах між близькими людьми, між батьками й дітьми, між подружжям, між друзями існує елемент напруження, протиставлення, потенціального конфлікту. Тим паче неминуче напруження та антагонізми в масових соціяльних скупченнях. Ми не проповідуємо якоїсь «дарвіністичної» філософії вічної війни всіх проти всіх. Бо ми бачимо також протилежний бік: усі людські взаємини пронизані солідарністю. Великий філософ війни Клявзевіц навчав, що війна — це також одна із форм соціяльних відносин і тим самим суспільної «солідарности», коли її сприймати в широкому сенсі.
Абстракне гасло «солідарности» та «гармонії», як його ставить Сагайда, позбавлене конкретного змісту. Про яку солідарність тут мовиться? Це правда, що солідарність у суспільному житті — неодмінний елемент. Зокрема суспільні утвори (себто тривалі організації соціяльних відносин), отже й держави, вимагають певного внутрішнього з гармонізування, зрівноваження. Кожний суспільний утвір має свій притаманний «мінімум солідарности», що без нього він розлітається. Наприклад, якщо різні українські політичні групи полагоджуватимуть свої розбіжності револьверною методою, тоді український державний утвір не може втриматися. Але прийняття всіма українськими політичними групами певних правил правопорядку та «чесної гри» не ідентичне з тим, що в середині української спільноти зникнуть конфлікти інтересів та суперечності ідей. Наймогутніші держави світу, наприклад, Рим, Англія, виростали серед постійних, не раз навіть дуже гострих, внутрішніх конфліктів. Таємниця їх сили саме в тому, що вони вміли доцільно використовувати ті енергії, які народжувалися із внутрішнього напруження. Якщо комусь хочеться, можна назвати це «солідарністю». Але реальна суспільна солідарність — це ще не щось остаточне; її природа — динамічна й діалектична, не субстанціальна. Вона полягає в повсякчасному вмілому зрівноважуванні суспільних енергій; але досягнутий стан рівноваги завсіди хиткий, завеіди буває вихідною точкою для нових конфліктів. Тому гасло безантагоністичного суспільства треба визнати за утопійне; такого суспільства ніколи не було, нема і, логічно, не може бути. Властива проблема українського державного будівництва — не шукання формули такої України, що була б безантагоністичним «земним раєм», але шукання можливостей, як схопити суперечні енерґії, що є в нашому народі, твердими берегами одного спільного для всіх державного закону.
При скоординованому, розумному та жертовному зусиллі українського народу та при сприятливій зовнішній коньюнктурі постання української держави можливе. Але Україна не буде «земним раєм». Усі дотеперішні цивілізації та держави, навіть найпишніші й найквітучіші, мали свої тіневі боки кривди, неправди й зла. Невже ми, українці, такі по дитячому наївні, що забуваємо, що ми також Адамові діти? Говориться це не на те, щоб заздалегідь виправдувати те зло, що може бути у вільній українській державі. Ні, боротьба проти зла залишається категоричним імперативом, і то в першу чергу якраз проти свого «рідного» зла. Великим учителем української громадськосте з цього погляду, безперечно, був Шевченко з його гострим, що ні на які освячені авторитети не зважав, осудом того, що він відчував, як хиби та провини власного народу. Те, проти чого ми виступаємо, — це не соціяльний ідеалізм Сагайди та подібних, що прагнуть здійснити максимум добра й справедливости на Україні. Але закидаємо Сагайді утопійне недоцінювання реальних труднощів: віру в те, що якоюсь геніяльною солідаристичною рецептою вдаться одним махом (або, як каже Сагайда, «впродовж життя одного покоління») розв'язати всі «великі питання» та проскочити в солідаристичну утопію.
Загальна характеристична риса утопійного мислення в тому, що воно, мало зважаючи на дійсність, приймає за полагоджене й переборене те, що на ділі лишається якраз проклятим вузлом справи. Очевидно, коли взяти цим способом «у дужки» найбільшу реальну перешкоду, тоді все дальше здається легким і простим. Солідаристична концепція Сагайди дуже характеристична для утопійного мислення. Сагайда декретує, що «суспільство майбутнього не може бути антагоністичним», не турбуючися тим, що голий постулят солідарности слабший від павутиння, коли мовиться про масивні конфлікти соціяльних сил.
* * * Розглянувши основу програми Сагайди — його солідаристичну філософію, перейдемо тепер до висвітлення деяких його конкретних проектів.
Насамперед зустрічаємося з концепцією «станового» суспільства. Стани — це, на думку Сагайди, об'єднання всіх людей одного виду праці (хліборобства, промислу, торгівлі, транспорту, інтелектуальної праці).
«Інтереси окремих станів засадничо не ворожі один одному, бо це — інтереси рівноправних суспільних груп, що відрізняються одна від одної лише специфікою праці. Для захисту специфічних інтересів станів існують станові організації. В рамцях станових організацій відбуватиметься все громадське й економічне життя громадянства» (стор. 132).Новітнє людство знає два основні типи економічної організації. Це, поперше, економічний лібералізм («капіталізм») та, подруге, колективізм або пляновізм («соціялізм»). Капіталізм та соціялізм, кожний на свій лад, шукають соціяльно-економічної рівноваги, гармонії суспільних інтересів. При цьому лібералізм покладається на автоматичну саморегуляцію господарського життя, що здійснюється на ринку, де у вільній грі сил зустрічається безліч приватних інтересів. У колективізмі-соціялізмі ту саму функцію, що її в ліберальній системі виконує ринок, переймає центральна державна установа плянування: «батьківська рука» бюрократії, замість «вільної гри сил». Не будемо вдаватися в докладну порівняльну аналізу обох систем. Вистачить ствердити, що вони обидві практично можливі, що в певних межах вони здібні функціонувати. Але рівночасно цілком ясно, що жодна з них неспроможна дати повну розв'язку соціяльно-економічних проблем, бо кожна має свої специфічні хиби. Клясична теорія самореґуляції (розвинена основоположниками економічної науки кінця 18 та початку 19 сторіч) грішить над-мірним оптимізмом та абстрактністю; самореґулятивна тенденція в суспільстві дійсно існує (як у живому організмі), але треба брати також до уваги реальні опори та тертя, що часто зводять нанівець діяння цієї тенденції. Одначе «плян» також має межі своїх можливостей, бо є економічні процеси, що висмикаються з-під раціонального передбачення та централістичного нормування. Новітній людині, що власними очима бачила різні соціяльні устрої й експерименти, тяжко зберегти віру в єдинорятівність чи економічного лібералізму, чи колективізму. Не помиляємося, мабуть, у нашій прогнозі, що в ближчому майбутньому розвиток людства йтиме діялектичними зиґзаґами між капіталізмом та соціалізмом з тим, що по досвідах та розчаруваннях останніх десятиліть певно щораз тяжче буде втриматися цим чи тим крайнім, «чистим» формам. Вирівняння (відносне) прийде на середній, компроміс овій лінії, що, самозрозуміло, теж, не даючи ідеальної розв'язки, буде обминати найбільші хиби радикального капіталізму та радикального соціялізму.
Погоджуємось із Сагайдою, коли він каже, що людство «не задоволене» ні капіталізмом, ні соціалізмом. Люди не були, не є й ніколи не будуть задоволені своєю долею та існуючим суспільним ладом і мають для цього завжди аж надто виправдані причини. Але це не значить, що запроектоване в Сагайди «станове суспільство» буде краще за капіталізм чи соціялізм, які, при всіх їх очевидних хибах, мають принаймні той плюс (його годі легковажити), що вони практично показали свою життєздатність. Чи «становий лад» витримав би цю пробу — дуже сумнівно.
Становий лад поєднує в собі найпроблематичніші риси капіталізму та соціялізму, без позитивних прикмет цих устроїв. Від соціялізму бере станове суспільство плановість. Але при соціалізмі існує один центральний плян для всієї держави. Прикрі сторінки притаманної для соціялізму гіпертрофованої бюрократії вирівнюються до певного ступеня тим, що все господарське життя країни організоване одностайно, за спільними директивами. У становому ж суспільстві, згідно з передбаченнями Сагайди, кожна станова організація робитиме свій власний партикулярний плян. Кожний стан — це буде окладна й штивна бюрократична організація, що регламентуватиме всі підлеглі їй підприємства; але ца реґламентаціа матиме на оці не загальне добро цілости (що, принаймні принципово, характеризує соціялізм), а тільки егоїстичні інтереси окремих груп. Отже в середині стану пануватиме засада соціялістично-колективістичної плановосте, зате у відносинах між станами пануватиме засада суперництва. Бо стан, як окрема автономна організація, мусітиме провадити політику забезпечення інтересів своїх членів. Чейже кожний стан буде чимось на подобу велетенського монополістичного тресту. Становий лад, замість наблизити країну до солідарности та гармонії, радикально протиставив би село — містові, продуцента — споживачеві тощо. Передумова функціонування соціалістичної пляновости — існування одного спільного плану дла можливо великої території й людносте; так передумовою капіталістичної ринкової саморегуляції є співіснування чималої кількосте незалежних підприємств одного профілю, що перебувають у стані конкуренційної боротьби. Становий лад убиває передумавшій діяння капіталізму і соціалізму — і нічого не ставить на це місце. Тому не віримо у здійсненність станового суспільства.
Усякий експеримент побудови станового суспільства дуже швидко опинився б віч-на-віч з такою альтернативою:
а) понад становими організаціями довелося б поставити авторитарну, центральну установу державного економічного плянування. Але цим самим покінчено з автономією станів, що нею так дорожить Сагайда; стани спадають до рівня фашистівських «корпорацій» або гітлерівських «фронту праці», «імперського хліборобського стану» та «господарських груп», або совєтських «профспілок», «трестів», — органів не самодіяльносте громадавства, а державної бюрократичної машини;
б) перемагає тенденція до автономії станів. Вислідом цього стає загостренна відносин між станами, тяжкі соціяльно-економічні конфлікти та, врешті, перемога відосередніх тенденцій у середині самих станів! Таке вже раз було із кризою цехового ладу середньовічного європейського міста, коли кожний енергійний підприємець намагався визволитися з-під непотрібної йому цехової цротекції та регламентації.
* * * Зупинімося ще на політичному і державно-правному аспектах станової програми. На думку Сагайди, майбутній український парламент повинен бути обраний на базі репрезентації станів. До речі, подібні проекти виринали також у західній політичній літературі; у цьому напрямі роблено навіть деякі практичні спроби (фашистівська «Палата корпорацій»). Ці спроби виявилися мертвонародженими. Чому? Дуже небезпечно безпосередньо переносити боротьбу господарських інтересів у сферу політики. Здоровий і нормальний стан речей буде тоді, коли успіхи на господарському полі здобуваються самою господарською зброєю (інтенсивнішою продукцією, кращим пристосуванням до потреб споживача, економічною ініціативою та винахідливістю), а не за допомогою політичних привілеїв. Коли ж організовані групи економічних інтересів виступатимуть рівночасно як носії політичної сили, тоді можемо бути певні, що вони використають свої владарські позиції для досягнення легально заякорених, хоч з погляду господарської діяльности не виправданих привілеїв менш чи більш паразитарного характеру. Ці привілеї, як правило, оплачуються з кишені споживача, а тяжких економічних і політичних наслідків зазнає ціла нація ... Прикладів на це з новішої історії доволі. Згадати б тільки не-фортунну політику юнкерського «Союзу хліборобів» у Німеччині за Вільгельма II, що несе велику пайку cпіввідповідальности за дипломатичну ізоляцію Райху та вибух першої світової війни. Або американські митні закони 1930 року, прийняті під тиском трестів, що зіграли велику ролю в поглибленні світової економічної кризи. Але не треба думати, що таким крайнім груповим егоїзмом відзначаються тільки об'єднання «поміщиків та капіталістів». Так само брутальний егоїзм італійських та французьких профспілок кинув нещодавно (після 1945 року) ці країни на берег інфляції та повното господарського розладу. Усе це вказує недвозначно, що не годиться віддавати парламент, де повинен панувати дух державної рації, до рук груп економічних інтересантів. Не треба побоюватися, що господарські сили, які очевидно теж мають право впливу на державну керму, не зуміють проявитися в парламенті, обраному на базі територіяльних виборчих округ та партійних виборчих списків. Але треба прямувати до того, щоб постуляти матеріяльних інтересантів були, сказати б, перепущені крізь призму політичних концепцій. Стани в ролі державного законодавця — це стадо козлів у ролі садівника.
Засновок концепції Сагайди «станового парламенту» той, що законодавчий орган, мовляв, повинен бути точним віддзеркаленням народу, його прагнень, його інтересів; парлямент, що вийшов із партійної борні, не відбиває реального народу, в ньому перевага належить групам професійних партійно-політичних дільців. Чи не краще відсунути цих дільців від впливу, а зате перетворити парламент на репрезентацію реального громадянства в його органічних станових об'єднаннях? Відповідаємо: ніака «виборча геометріа», включно з т. зв. пропорційною системою представництва, не може перешкодити тому, що вибори тільки приблизно відбивають нюанси прагнень різних груп суспільства та течій публічної думки. Ілюзія думати, що парламент на становій базі краще репрезентував би реальне обличчя народної волі, ніж сучасні законодавчі органи. Існують спільності між людьми, що їх знаменником буває не економічний інтерес (єдина спільнота, що її визнає Сагайда), але, наприклад, територіальна одиниця або світоглядова єдність. Можливо, що становий парлямент краще репрезентував би економічні інтереси; але чи територіальні області та ідеологічні течії, — людські з'єднання міжстанового характеру, — це теж не природні соціальні організми? Як не крути, як не обертай, а народна воля ніколи не буде досконало репрезентована, тим паче, що емпірична народна воля — величина пливка, підлегла всяким хитанням; до того ж прагнення маси не раз такі туманні та нерозсудливі, що вони не можуть у сирому вигляді служити за вихідну точку відповідальної державної політики. Емпірична народна воля — це необроблена руда, що мусить допіру перейти через процес ушляхетнення в тому політичному горні, що ним стають партії й парлямент.
Останній момент заслуговує на особливу увагу: надмірна турбота про ідеальне віддзеркалення народної волі велить Сагайді забувати про капітальну обставину, що парламенти — це дуже важливі органи законодавства й політики, які мусять насамперед мати відповідні речеві кваліфікації, щоб могти упоратися з цими завданнями. Виявилося, наприклад, що з погляду парляментарної діловости, краща система одномандатних виборчих округ (як у Великобрітаиії та США), бо вона сприяє кристалізації яскравих працездатних більшостей; зате пропорційне представництво, хоч у теорії, безперечно, справедливіше, веде до розбиття парламенту на цілий вахляр дрібних фракцій, що великою мірою спричинилося до паралічу парляментаризму та кризи демократії в деяких країнах гговерсальської Европи (німецька Ваймарська республіка, Франція III Республіки, Польща до 1926 року тощо). Може, найсуттєвіша соціологічна функція справжнього парляментаризму: шляхом гострої, але законними рамками нормованої партійної боротьби добирати політичні таланти, що з них поповнюється провід держави. Якраз активістичний характер партійної політики, що так її відрізняє, наприклад, від мирної та впорядкованої бюрократичної кар'єри, сприяє природному доборові політичних талантів. Добрий парлямент повинен бути мов би великою академією практичної політичної науки, насієм державних традицій, кузнею політичних талантів. Супроти цієї основної соціологічної функції парламенту його функція ідеологічна чи символічна, — репрезентація «народної волі», — відходить на задній плян. Не даремно найавторитетніший парламентарний орган світу, англійська Палата громад, майже до наших часів вибиралася за правилами, що дуже далекі від абстрактної вимоги ідеальної демократії. Подібне можна сказати про американський Сенат. Зборище економічних інтересантів, що його пропонує Сагайда під фірмою станового парламенту, ні з якому разі не зуміло б стати школою політичної еліти.
* * * Зупинімося ще на одному проекті Івана Сагайди, знову з економічної галузі. Це т. зв. «система трудових акцій». Даємо слово самому Сагайді:
«Трудові акції випускаються на продаж виключно працівникам даного підприємства. Акції іменні. Перепродаж їх, застава їх чи спекуляція ними переслідуються законом. Покидаючи працю на даному виробництві, трудящий дістає не акцію, а її номінальну вартість. Служить трудова акція для притягання коштів на заснування чи поширення підприємства лише від самих затруднених на ньому. Це дуже важливе обмеження, що й стає, підставою називати ці акції трудовими. В наслідок цього трудова акція не може служити засобом експлуатації чужої праці, натомість вона дає змогу стати фактичним співвласником підприємства працівникові фабрики, дає право на пропорційну до набутої за свої трудові заощадження кількости акцій участь у розподілі прибутків підприємства (крім звичайної заробітної платні, що відповідає кваліфікації, працьовитості й стажеві працівника). Крім того, важливе правило, що трудові акції дають власникові їх, незалежно від кількости акцій, право лише одного голосу в управлінні фабрикою, — урівно-правнює всіх співвласників підприємства. Система трудових акцій універсальна. Вона придатна для всяких і всіх без винятку промислових, транспортових, сільсько-господарських та інших великих підприємств» («Великі питання», стор. 84).Підприємство, організоване на принципах пропонованої Сагайдою системи трудових акцій було б нічим іншим, як виробничою кооперативою, — тип власности здавна відомий і поширений. Оригінальний причинок Сагайди в тому, що він продукційну кооперативу хоче зробити панівною формою господарської організації. У «суспільстві майбутнього» Сагайда визнає взагалі тільки дві форми власности: індивідуальну власність для дрібних, «трудових» підприємств; систему «трудових акцій» для всіх інших підприємств. Сагайда думає, що коли кожна фірма буде спільно належати всім затрудненим у ній працівникам, то цим способом буде можна перебороти експлуатацію і пролетарів перетворити на власників.
Утопійність цієї концепції в нерозумінні економічної функції капіталу. Сагайда має про капіталіста наївне уявлення: людина, яка без праці, спокійнісінько обрізуючи купони, бере участь у прибутках підприємства та експлуатує робітників. Насправді справа стоїть так: капітал — це конечний елемент господарського процесу. Капітал — це те виробниче знаряддя (машини) та обігові грошові засоби (оплата робітників та адміністрації), що конче потрібні, заки взагалі може початися продукція. Технічний поступ, що запроваджує щораз складніші й коштовніші машини, має в наслідку постійний зріст ваги капіталу в господарському житті. Прибутки від капіталу — це заплата за виконувану капіталом економічно-потрібну функцію. Крім цього, треба пригадати, що зворотним боком співучасти капіталіста в прибутках підприємства стає його відповідальність за рентабельність підприємства. Працівник не співвідповідальний за долю підприємства. Він має змогу будь-коли розв'язатись із фірмою. Зате капіталіст ризикує, що вкладені ним суми можуть пропасти, якщо підприємство себе не оплачує. Дивіденд капіталіста — це винагорода за риск, зв'язаний з економічною ініціативою.
Роз'яснення вимагає ще поняття «капіталіст». У науковому розумінні воно — просто рівнозначне поняттю «власник капіталу». Наскільки капітал є конче потрібний елемент господарського життя, настільки також конечне існування власника капіталу. Цим, очевидно, ще не пересуджене, чи капіталістом буде індивідуальний підприємець, чи група акціонерів, чи, врешті, колектив, держава. Можна обстоювати погляд, що доцільніше, щоб капіталістом була держава. Тільки не можна собі робити ілюзій, що, націоналізувавши капітал та вивласнивши приватних посідачів, цим самим зліквідовано «капіталізм». Ні, тільки проміняно капіталізм приватний на державний. Соціалізм — це не що інше, як державний капіталізм. Іншого соціялізму при сучасному стані техніки немає й бути не може.
Кооперативна форма власности — це одна із спроб розв'язати проблему капіталу. Кооперативний рух має на Україні добрі традиції; можна думати, що він особливо відповідає певним духовим властивостям українського нараду. У майбутній вільній Україні кооперація напевне знову відограватиме визначну ролю. Але чи вільно припускати, що кооперативізм стане на Україні панівною формою власности? Це було б можливе тільки в тому випадку, коли б кооперація здібна була впоратися з тими об'єктивними економічними функціями, що їх виконують капітал та його власники. У певних межах це напевно здійсненне. Наприклад, на кооперативних основах можна добре організувати кравецьку артіль, харчову крамницю, збут молока від селян, спільне користування громади сільснко-господарськими машинами тощо, одним словом, всюди там, де господарська чинність обходиться відносно невеликим вкладом капіталу, що може бути зібраний із внесків працівників чи безпосередніх учасників підприємства. Але чи може бути на кооперативних основах організована вугільна шахта, металюрґійна чи машинобудівельна виробня або залізниця?
Хвилина задуми вчить нас, що ця концепція абсурдна. Чи група шахтарів може, за рецептою Сагайди, із своїх трудових заощаджень розпочати експлуатацію шахти? Сагайда, очевидно, думає, що після падіння більшовизму держава передасть усі підприємства у власність колективам затруднених на даних виробнях працівників. Теоретично можна так думати. Але що далі? Уявім собі, що залізниця стала власністю колективу залізничників. Чи залізничники будуть спроможні із своїх трудових заощаджень прокласти нову лінію? У багатьох країнах залізниці працюють з мінімальними чистими прибутками або навіть дефіцитні. Чи колектив залізничників був би охочий своїми трудовими заощадженнями гарантувати збитки підприємства? Підкреслюємо, що Сагайда вчить, ніби кошти на заснування чи поширення підприємства повинні походити виключно від затруднених у ньому та що ніби ця форма власности придатна «для всяких і всіх без винятку промислових, транопортових, сільсько-господарських та інших великих підприємств». Це перечить усьому досвідові модерної економіки. Бо ми знаємо, що великі інвестиції вимагають мільйонових та мільярдових коштів, а їх можна здобути тільки через мобілізацію ринку капіталів. Навіть більше: при поважніших інвестиціях звичайно не вистачає капіталів однієї країни, головне тоді, коли це країна молода, господарсько не розвинена, з великим голодом на капітал; тут потрібний міжнародний ринок капіталів. Це природний шлях економічного розвитку молодих держав.
Сполучені Штати Америки до 1914 року були здані на допомогу європейського кредиту; держави Південної Америки перебували в цій стадії до 1939 року. Жахлива експлуатація населення в СРСР за сталінських п'ятирічок пояснюється між іншим тим, що радянська влада з політичних міркувань вирішила провадити індустріялізацію без допомоги світового ринку капіталів; щоб здобути потрібні кошти, не лишалася нічого іншого, як безжалісно грабувати власне населення.
Проблема власности, що її порушив Сагайда, дійсно дуже серйозна. Вона має не тільки суто економічно-виробничий, але також і соціяльний та психологічний бік. Відрив робітника від засобів виробництва — це безумовно велике зло новітньої цивілізації. Змеханізоваїна праця, що обертає людину на додаток до машини, позбавляє в наші часи працю тієї гідности та творчого сенсу, що їх вона мала в давні віки. Надмірна концентрація капіталу загрожує небезпечними соцїяльними струсами. Але чи Сагайда думає собі, що соціологи, економісти та психологи Заходу не ламають собі голів над цим питанням? Якби якогось геніяльного трюку, в роді «системи трудових акцій», вистачало, щоб одним махом перебороти всі труднощі, — чи цей трюк не був би вже видуманий? Кооперативи існують та процвітають у всіх країнах ліберального капіталізму, але жадних чудес вони не виконують. На нашу думку, взагалі ніякої «чудесної розв'язки» соціального питання бути не може. Суть «відриву робітника від засобів виробництва» — в технології масової та змеханізованої продукції, а не в формах власности. Що зміниться, коли замість приватного капіталіста-підприємця прийде колективний капіталіст-держава? Або що скористає робітник, коли його проголосять формально-юридичним співвласником-акціонером, якому теоретично «належатиме» якийсь мінімальний пай за-воду-гіганта? Діло не в дрібненькому дивіденді (розділений на тисячі голів дивіденд кожного окремого пайовика напевне буде такий дрібний, що реальний прибуток працівника ледве чи різнитиметься від сучасної нормальної заробітної платні). Психологічне значення власности в тому, що вона дає одиниці поле для вияву її творчих сил й ініціативи, відповідальноісти та почуття риску. Робітник-власник «трудової акції», затруднений «а виробні-гіганті, не набуде цих прикмет дійсного власника ... Де вихід? Не вірячи в «геніяльні трюки» та «розрубування гордієвих узлів», ми рівночасно далекі від соціального фаталізму. Історичний досвід свідчить про можливість соціального проґресу. Але реальні поступи досягаютьса наполегливими зусиллами в боротьбі із незредукованими труднощами бутта. Якщо неможливо, за рецептою Сагайди, «всіх робітників перетворити на власників», так принаймні подбаймо, щоб було якнайбільше дрібних і середніх незалежних підприємців-власників. Якщо неможливо скасувати капітал, так принаймні подбаймо, щоб капітал був по змозі децентралізований у всіх тих галузях виробництва, де вироібна-гігант не становить технологічної конечности. Якщо не хочемо «гігантів» зоставити в приватних руках, націоналізуймо їх, але не робімо собі при цьому ніяких ілюзій. Сприяймо кооперації, але не чекаймо від неї того, що переступає її природні спроможності. Якщо не можемо зробити робітника власником засобів виробництва, так зробімо його власником на малому приватному допоміжному господарстві: власний дімок, садок. Якщо не можемо знівелювати соціальної нерівности, що базується на диференціації керівних та виконавчих функцій, стараймося зрівноважити соціальну нерівність рівністю юридичною та громадсько-політичною. Відповідною шкільною та стипендійною системою й великодушною кредитовою політикою стараймося полегшити шанси соціального авансу дла всіх кляс. Реєстр можливих заходів соціальної політики цими кількома натаками далеко не вичерпаний. У цьому напрямі в побільшовицькій Україні безмежно багато можна буде зробити. Але тільки одне рішуче застережен-а: нехай українська соціальна політика (подібно, зрештою, як і наша політика закордонна, конституційна, економічна тощо) ніколи не ставить собі за мету вирощування груш на вербі! Бо верба груш не вродить, а за втрачений час, енерґію та нагоди доведеться дорого заплатити!
* * * На закінчення цієї аналізи «солідаристичної» теорії І. Сагайди затримаємося ще на його міркуваннях про ролю політичних партій. Немов у світлі блискавки, побачимо грізні можливі наслідки цих, здавалося б, нешкідливих фантазій:
«Чи потрібні в солідаристичному суспільстві політичні партії»? — запитує Сагайда. «У такому суспільстві партії не лише не потрібні, а й неможливі. У капіталістичному класовому суспільстві партії — це виразники інтересів різних антагоністичних кляс. У гармонійному становому суспільстві... ролю партій перебирають на себе стани» («Великі питання», стор. 97—98).Отже, на думку Сагайди, завершена станова держава відзначатиметься безпартійністю. Зате на переходовий час боротьби Сагайда пропонує систему «єдиної широкої партії чи тісної коаліції під одним проводом.. . Це повинна бути спеціальна організація, особлива партія нового типу, партія трудящих ... Робітники, селяни й інтеліґенти повинні виділити таку партію із свого середовища, але вона повинна весь час вбирати в свої лави все найкраще з усіх шарів громадянства» (стор. 126).Ми не хочемо бути злісні, але характеристика, що її Сагайда дає цій «особливій партії нового типу», страшенно нагадує відому характеристику соціяльно-етолітичної ролі ВКП(б), дану у сталінській конституції. . .
Теза Сагайди про безпартійність «суспільства майбутнього» спирається на два дуже проблематичні засновки: по-перше, на марксівіському вченні про те, що партії, мовляв, творяться тільки на базі суперечних клясово-економічних інтересів; Сагайда безкритично переймає цю фальшиву теорію марксистів, яка в СРСР служить за ідеологічне виправдання більшовицької монопартійности. Подруге, Сагайда вірить, як у самозрозумілість, що в «суспільстві майбутнього» справді буде досягнена гармоніа всіх економічних інтересів.
Відповідаємо на це так: акщо прийняті Сагайдою передпосилки виявляться згідні з фактами, в такому разі партій на Україні взагалі не треба буде забороняти; вони відімруть самі собою . .. Але що має статися, коли партії не схочуть відмирати? Коли, навпаки, проявиться стихійна тенденція до партійно-політичної диференціації, що не схоче вміститиса в вузьких рамцах «особливої організації нового типу», ані «тісної коаліції під одним проводом» (за рецептою комуністичних «народних фронтів» або бандерівської «коаліції довкруги найсильнішого»)? Що тоді? Питання стоїть на вістрі меча, бо існують тільки дві альтернативи: або Сагайда мусить погодитися з фактом політичної дифиренціяції й цим самим зректися ідеалу «гармонії», або, щоб досягти «гармонії», доведеться вхопити методи поліційно-тоталістичної нівеляції ...
Утопійні фантазії про «гармонійне, безантагоністичне суспільство» не є нешкідливі. Бо від віри у близькість і здійсненність «царства Божого на землі» тільки один крок до рішення, щоб його пришестя приспішити маленькою операцією. Ми далекі від того, щоб І. Сагайді персонально приписувати якісь кровожерні бажання. Але це історичний факт, що теоретичні побудови різних Руссо і Марксів служили як вихідний пункт для людоненависницької практики Робес-п'єрів і Ленінів. Гільйотина як поріг до «царства Розуму»! «Диктатура пролетаріату» (читай: диктатура комуністичної партії з її чрезвичайкою) як переходова фаза до «безкласового суспільства»! Чи не можуть між українцями знайтися групи сліпих фанатиків, готових вхопитися за солідаристичну фразу на те, щоб «всенаціональну солідарність і гармонію» накщдувати своїм землякам — насильствам?
Обережно з утопіями!