Проти Росії чи проти радянської системи?
І
Основна помилка, що її роблять обидві сторони в дискусії між Der Monat і Tagesspiegel полягає, на мій погляд, у тому, що вони однозгідно та безпідставно розглядають і оцінюють всіх мешканців Радянського Союзу як «росіян». 'На Заході аж надто часто не добачають того факту, що СРСР не національна держава, а імперіяльний конґльомерат народів; це, до речі, важлива різниця, що її часто не беруть до уваги, між радянським і колишнім націаналнсоціялістичним тоталітаризмами. Між поодинокими «радянськими народами» існують глибокі природні різниці, не тільки в мові та етнічному типі, але також в їхніх культурних і політичних традиціях. Чейже карелець по суті не ближчий до вірменина, ніж норвежець до португальця!
Згідно з народочисленням у січні 1939 року, тільки приблизно половина населення Радянського Союзу, що тоді нараховувало 170 мільйонів, належало до російської національності. При цьому не вільно теж забувати наступне:
1. Централістична й нівеліізаторська політика Москви приводить до штучного роздуття російського елементу; в інших обставинах мільйони людей, що тільки поверхово русифіковані, напевно визнали б себе приналежними до своїх первісних національностей.
2. Навіть серед самого російського мовного обширу існують територіяльні групи, наприклад, донські козаки й сибіряки, що посідають сильно розвинену обласну, автономістичну традицію, якою вони відрізняються від московського прототипу.
3. Радянські анексії, що мали місце від 1939 року, повинні були збільшити відсоток неросійського населення.Цим статистичним фактам не можна відмовити першорядного політичного значення. Бо питання про характер відносим між більшовицьким режимам та населенням виглядає зовсім інакше, коли говоримо про російських і неросійських громадян СРСР.
Tagesspiegel стверджує, що йому нічого не відомо про існування «російського руху опору». З цим можна погодитися, якщо мова йде про дійсний російський народ. Але ця теза помилкова, коли б хтось хотів цим сказати, що взагалі не було й нема руху опору у границях російської імперії (Радянського Союзу). Але західні обсерватори, які звикли бачити великий і складний східній простір виключно з перспективи Москви-Ленінграду, не вміють добачувати тих рухів, які спираються переважно на неросійські народи.
Розвиток України, найбільшої неросійської національної групи в СРСР, може послужити тут як добрий приклад. З революції 1917 року народилася демократична українська держава, яка аж до 1921 року вперто боролася зі зброєю в руках проти російсько-совєтського наїзду. Кінець збройних змагань означав перенесення боротьби в іншу площину. Україна пережила в 1920-их роках явище, що відповідає сучасному «тітоїзмові». Місцеві українські комуністи, що посідали місця в державному апараті, змагалися в політичній, господарській і культурній галузях проти централізму Москви. Коли політбюро взялося насаджувати колгоспи, українське селянство відповіло хвилею саботажу і стихійних дій опору. Щоб приборкати зворохоблене селянство, Москва застосувала організований голод 1933 року, що на Україні, Донщині й Північному Кавказі коштував кілька мільйонів жертв. Слід підкреслити, що голодова катастрофа обмежувалася Україною й деякими іншими «інородчеськими» землями. Зате російські мужики дали себе без єпротиву загнати в колгоспи. Великі воєнні успіхи, що їх Німеччина здобула в початковій стадії німецько-радянської війни, пояснюються у значній частині масовою дезерцією неросійських солдатів Червоної армії та прихильною до німців поставою населення у Прибалтиці, Білорусі й Україні. Але німці з власної вини загубили ці симпатії. Рух опору, що згодом розгорнувся з великою силою в балтицьких країнах і на Україні, мав вістря, спрямоване як проти гітлерівської Німеччини, так і проти комуністичної Росії. Після відступу німців партизанська боротьба продовжувалася проти старого, що знову повернувся, ворога, російського більшовизму. Рівночасно сотні тисяч утікачів подалися на добровільну еміграцію. Сказане стосується, з такими чи іншими місцевими варіантами, всіх неросійських народів СРСР, не тільки українців і балтійців, але також кавказців і туркестанців.
Які висновки можна з цього поробити для важливої проблеми про можливості й перспективи майбутньої демократизації Сходу та включення його в сім'ю миролюбних народів? Якщо мова про поневолені нації Росії-СРСР, то відповідь ясна: скинення ярма Москви було б найкращою запорукою їхньої демократизації; коли б було досягнене перше, друге саме послідувало б за цим. Бо для українців, білорусів і народів Прибалтики, Кавказу й Туркестаїну це питання не виглядає по суті інакше, ніж для сателітних країн Середньої Европи й Балканського півострова. В одному, як і в другому випадку сучасний режим не був вислідом органічного розвитку, але чужим продуктом, принесеним на вістрі російських багнетів. Пригадаймо, що більшовизм, який восени 1917 року захопив владу в Петербурзі й Москві, довший час залишився обмеженим центральними російськими губерніями, де він не зустрічав майже ніякого опору; зате відкидала його неросійська периферія імперії. Совєтизація цих периферійних країн відбулася способами, що послужили як приклад для новішої «народно-демократичної» процедури. В обох випадках факт завоювання та чужинецького (російського) панування замасковано поставленням маріонеткових місцевих урядів з ласки Москви. Тому скасування комуністичного устрою в сучасних радянських «союзних республіках», як і в сателітних державах, являло б собою ніяк не болючий переворот, але, навпаки, радісний і природний поворот до власної національної індивідуальности. Очевидно, існували б різні труднощі, пов'язані з переставленням життя на нові рейки, але це не міняє нічого в наших засадничих твердженнях. Трудно заперечити, що традиції неросійських народів СРСР (це стасується не тільки України, Білорусії і Прибалтики, але також до старовинних культурних націй Кавказу) виявляють більше «європейських» прикмет, ніж це можна сказати у випадку самого російського народу. Обмежимося на цьому місці одним натяком. Відоме, що побут дореволюційного російського селянства визначався своєрідним примітивним аґрарним колективізмом, що його носієм була інституція «миру», себто громадської (общинної) власносте на землю, з періодичним перерозподілом ґрунтів. Таким чином російський мужик міг довершити перехід від «миру» до колгоспу без великих психологічних перешкод. Зовсім інакше виглядала справа в тих країнах, де, як наприклад, на Україні, селянство з давніх-давен було настроєне індивідуалістично та пристрасно захищало свою приватну власність. Отож ми маємо право зробити наступну прогнозу, що здається дуже правдоподібною: народи, які заселяють простори між Балтицьким та Чорним морем, при першій сприятливій нагоді намагатимуться вступити до всеевропейської федерації, що, до речі, дало б об'єднаній Европі її остаточне географічне закруглення на сході; щодо туркестанців, то вони, мабуть, приєднались би до передньоазійсько-іслямської системи держав, що до неї вони належать своєю культурою та всією історією.
Але як стоїть справа з самим російським народом? Коли б хтось хотів утотожнювати Росію, як націю, з радянською системою — це було б недопустиме спрощення. Але годі заперечити, що тут існують глибокі взаємопов'язаний. Це не була примха історії, що комунізм запустив коріння власне в Росії. Навіть поверховий спостерігач не може не бачити, що між такими постатями, як Петро Великий і Сталін, існує внутрішня духова спорідненість. Ряд характеристичних рис деспотичної монархії Миколи І віднаходимо в сучасній Радянській Росії. Чи обожнювання Сталіна не нагадує старомосковського цезарапапізму? І чи сучасне самозвеличання Москви, як «глави всього прогресивного людства», не подобає на нове перевтілення традиційного російського месіянізму та російського прагнення до панування над світом, які колись виявлялися як теорія «Третього Риму»?
Чесні росіяни завжди визнавали неевропейський і своєрідно «тоталітарний» характер історії своєї країни. Філософ Микола Бердяєв, що недавно помер на еміґрації, говорить про «антиліберальну» природу російської людини та про постійні хитання російського суспільства між крайностями варварського деспотизму та не менш варварського бунтарства. Ці думки Бердяєва знаходять підтвердження навіть з марксистського табору. Видатний соціолог і учитель Леніна Георгій Ллеханов доводить, що суспільна структура Росії аж до другої половини 19 століття виявляла більше подібностей з орієнтальними деспотіями, наприклад, Оттоманською імперією, ніж з Заходом.1
Чи це значить, що ми вважаємо демократизацію Росії за безвиглядну справу, яка згори засуджена на невдачу? Ні в якому разі! Але мусимо тут рахуватися з труднощами, що в порівнянні з ними навіть «денацифікація» Німеччини виглядає немов дитяча забава. Також в історії російського народу бачимо наявність зародків свободи. Німецькі ліберали, наприклад, Вільгельм Репке, дотримуються погляду, що розвиток Німеччини зійшов на манівці з того моменту, коли централістичним і бюрократичним територіяльним князівствам удалося здушити автономію «вільних імперських міст».2 В історії Росії зустрічаємо подібне явище: зруйнування торговельних міських республік, Великого Новгороду і Пскова, московським самодержавством. Щодо Московського царства, то його адміністративний, фіскальний, мілітарний і поліційний устрій був наслідуванням монгольської імперії. Московські великі князі вперше виступають на кін історії як збирачі данини на службі Золотої Орди. Оця характеристична державна структура, успадкована від татарських сюзеренів, до сьогоднішнього дня визначає буття Росії. Великі російські реформатори, Петро І і Ленін, перебудовували фасаду держави, але не торкнулися цього фундаменту. Чи є якісь шанси на те, що в житті російського народу спадщина вільнолюбних новгородських купців переважить над спадщиною татарських ханів? Ми не сміємо зрікатися цієї надії. Але треба собі усвідомлювати, що на те, щоб досягнути цієї мети, була б конечна радикальна операція, що надала б цілому східньоевропейському та північноазійському просторові зовсім нову подобу.
Я знаю, що ці думки можуть з різних боків зустрітися з пристрасними запереченнями. Опоненти будуть посилатися на те, що російський народ, мовляв, тільки жертва комуністичного режиму, що він, не менше від інших народів СРСР, терпить від рук своїх теперішніх володарів. Визнаю, що в цьому аргументі криється зерно правди; але речі треба бачити в їхній належній перспективі. Поперше, якщо навіть відповідає правді, що всі народи, включно з російським, пригнічені радянською системою, то з цього ще не слідує, що однаковий тягар падає на всі нації. Згідно з офіційною радянською статистикою, кількість українського населення зменшилася між двома народочислекнями, 1926 і 1939 року, із 31 на 28 мільйонів. Коли до цього дорахувати втрачений природний приріст, що давніше був на Україні одним з найвищих в Европі, то побачимо у висновку, що в наслідок більшовицького терору український народ утратив упродовж тільки 13 т. зв. «мирних» років біля 7—10 мільйонів душ. Під час другої світової війни всесоюзний уряд зліквідував чотири «автономні республіки» на Криму й Північному Кавказі, а їх населення або знищив на місці, або заслав на примусові роботи на далекій півночі. Рівночасно з цим комуністичні можновдадці різними способами протеґували російський народ коштом інших націй. Ці короткі зауваги повинні служити вистачоальною відповіддю тим, що осмілюються говорити про «спільну долю» росіян і неросіян у Радянському Союзі. По-друге, нема сумніву в тому, що також російські трудящі маси, російські робітники й селяни, експлуатовані бюрократичними галапасами, а російські інтелектуалісти обмежені у свободі культурної творчоїсти й наукового досліду. Це напевно спричиняє страждання багатьом росіянам. Проте режим дає російському елементові, що являється провідною нацією СРСР та наріжним каменем світового комунізму, дуже суттєві компенсати: задоволення його жадоби влади, його імперіялістичної мегаломанії, старих месіяністичних мрій про покликання російського народу бути «вождем людства», а Москві стати новим «Третім Римом». Додаймо до цього матеріяльні інтереси радянської бюрократичної верстви, зложеної переважно з росіян, що її існування залежить від того, щоб комуністична система продовжувала тривати й по змозі поширювалася на нові країни. Не сміємо замикати очей на сумний факт навіть росіяни, що є ідеологічними противниками комунізму, заражені імперіялістичним комлексом, і вони аж надто легко готові забувати про свободолюбні гасла, коли загрожена великодержавна позиція Москви й її панування над іншими народами.
Карл Маркс сказав раз велике слово: «Народ, що поневолює інші народи, не може сам бути вільний». Ось ядро всієї «російської проблеми»! Деспотичний внутрішній устрій як старої, царської, так і нової, радянської Росії — конечне доповнення зовнішньої політики, яка навіть під час миру ніколи не виходила з «психози оточення» (уроєння, що вона оточена ворожими державами, що заприсяглися на її згубу). Російська зовнішня політика, наставлена на територіяльне поширення та на панування над іншими народами, вирощувала гіпертрофований бюрократично-військово-поліційний апарат. Цей апарат, що ним многонаціональна імперія держиться вкупі, немов залізним обручем, заглушує в самому російському громадянстві всі паростки свободи. Найщасливішим днем в історії турецького народу був той, коли розпалася стара Оттоманська імперія; бо щойно тоді, визволившися від уроеного «імперського покликання», змогли турки відвернутися від політики екстенсивної, політики завоювань, та звернутися до політики інтенсивної, себто до зусиль над культурним піднесенням і поступом власної занедбаної країни. Я переконаний, що це теж єдиний шлях до демократизації Росії. Розбиття імперської єдности Росії-СРСР було б найбільшим благодійством не тільки для поневолених Москвою неросійських народів, але навіть для самого російського народу. Тому політику, що прямує до цієї мети, ніяк не годиться називати «протиросійською».
II Завдання наступних заміток накреслити кількома лініями розвиток української політичної думки у відношенні до російської проблеми та схарактеризувати наше сучасне ставлення до неї.
p>Український національний рух на Наддніпрянщині пов'язував у 19 стол. справу визволення власного народу із зміною політичного устрою в цілій Російській імперії. Бачачи запоруку кращого майбутнього для України в демократизації та федералізації Росії, наші тогочасні діячі шукали за союзниками серед російських опозиційних і революційних кіл, а також серед інших народів імперії. Від часів Кирило-Методіївського Братства через Драгоманова, аж до З'їзду національностей, організованого у Києві восени 1917 року за ініціятивою Грушевського, — українці належали до головних носіїв федералістичної ідеї у старій Росії.У міжвоєнну добу прийшла черга на сильну реакцію цроти тієї федералістичної традиції 19 стол. Прищепилося нове переконання, що згідно з ним наші старі діячі, аж по добу Центральної Ради включно, занадто дбали про інтереси всеросійської демократії й тому, мовляв, занедбували національні інтереси самої України. Тепер же люди повірили, що все, що нас відхиляє від основного завдання, виборення власної держави, — отже всякі універсальні гасла та політичні цілі, що виходять за межі української державної рації, — є каригідним марнотратством національної енергії. Якщо ж ідеться спеціально про російську проблему, то відношення до неї можна б схарактеризувати в таких словах: «Ми прагнемо державного відокремлення України від Росії. Що станеться з самою Росією — нас не обходить. Чи росіяни залишаться з більшовицьким режимом, чи повернуться до царя або Керенського — це їхня внутрішня справа, що до неї нам нема ніякого діла. Для нас це не робить жодної різниці, бо для нас усі москалі одним миром мазані». Молоде покоління, що в міжвоєнну добу виростало на західноукраїнських землях та що його світогляд формувався підо впливам націоналістичного руху, російської проблематики взагалі не знало й нею не цікавилося. Тут заважила школа Донцова, яка заще-плювала зневагу до російства. Алеж бо коли сам Донцов писав на сторінках «Літературно-Наукового Вісника», що російська культура нікчемна, то — без уваги на те, чи він мав рацію, чи ні, — він бодай говорив про речі, які він знав; російська література була йому, очевидно, добре знайома. Але молоді націоналісти робили з цих донцовських писань зовсім інакший висновок: що російська проблематика взагалі не достойна того, щоб у неї заглиблюватися. Цікавитися російською історією, літературою чи навіть уміти читати по-російськи вважалося серед націоналістів рішуче за ознаку поганого тону. Вислід цієї постави був такий, що коли від 1939 року західнім українцям довелося зустрітися віч-на-віч з російськочрадянською дійсністю, вони, а зокрема й націоналістичне підпілля, були до цієї зустрічі зовсім не підготовані.
Автор цих рядків мав нагоду недавно довідатися чимало про настрої й погляди, панівні серед сучасної підсовєтської української інтелігенції. Ці інформації стосуються не «нео-малоросів» і не партійних опортуністів, яким «все равно», крім їхньої кар'єри, а власне патріотичних елементів, які в минулому не раз зазнавали переслідувань за своє українство, та що ними в першій мірі держиться сьогодні український культурний процес на радянщині. Отож ставлення цієї верстви до російської проблеми зовсім інакше, ніж те, що було загальноприйняте на Західній Україні перед 1939 роком. Гідне уваги, що погляди, які я спробую нижче переказати, поширені не тільки серед наддніпрянської, але й серед сучасної інтелігенції західніх областей.
Новість полягає не в тому, що люди перестали бажати волі й самостійносте своїй країні, що вони примирилися з російською гегемонією над Україною і пробачили Москві всі ті страхіття, що їх вона заподіяла українському народові. Алеж бо — чи це комусь подобається, чи ні — пов'язаність України з Росією є, на даному історичному етапі, життєвим фактом, що з ним не можуть не рахуватися навіть найбільші противники сучасної системи. Приклад Угорщини і Польщі остаточно переконав людей, що Україна не може сама визволитися з-під російсько-комуністичного контролю. Навіть коли думати категоріями революційної боротьби, то ясно, що революція, щоб бути успішною, мусіла б, як у 1917 році, початися в центрі імперії; чейже без попереднього повалення царату не було б ані Центральної Ради, ані української державносте. У кожному разі люди здають собі справу з того, що доля України у великій мірі залежатиме від розвитку цілого комуністичного бльоку, отже в першу чергу таки від Росії. Стосується це не тільки до якихось можливих радикальних змін, але навіть дрібних хитань у політиці Кремлю, Для українців, що живуть у рамах комуністичної системи, не є байдужим питання, хто очолює російську комуністичну верхівку у Кремлі. Наприклад, є вістки, що українська громадськість особливо побоювалася приходу до влади військової кліки, що її речником був маршал Жуков. Українці, що діють у межах тамошньої дійсности та користуються в ній деякими впливами, примушені шукати площини співпраці з тими російськими колами, що репрезентують відносно «ліберальний» курс комуністичної політики. Якщо підсо-вєтський українець мусить диференціювати між росіянами, виділяючи серед них тих, що в них він бачить або потенціальних союзників, або принаймні «менше зло», — то ясно, що він не може дозволити собі на розкіш казати, що «всі москалі одним миром мазані». Подібні ствердження можна зробити щодо культурної ділянки. Духова ізоляція від зовнішнього, зокрема західнього, світу, одностороння орієнтація на російську культуру, — це наслідки колонілльного стану Радянської України. Проте в нинішній ситуації для українського літератора й науковця російська книга потрібна на кожному кроці. Висновки такі: нема такого національно свідомого українця, якого задоволяв би сучасний характер російсько-українських відносин; але при фактичних тісних пов'язаннях підсовєтський українець не може ненавидіти «всіх росіян» чи тотально заперечувати й відкидати все російське. Для такої постави, що її свого часу щодо російства плакав наш націоналістичний рух, у підсовєтській дійсності просто нема місця.
Я далекий від того, щоб думати, що погляди й настрої, які поширені серед наших крайових земляків, мали б автоматично бути обов'язкові й для української еміграції, Але, з другого боку, еміграція мусить здавати собі справу з того, що мислять наші рідні вдома, й це в якийсь спосіб враховувати в нашому політичному плямуванні. Якщо не будемо цього робити, існує небезпека внутрішнього відчуження, так що еміґрація і край можуть просто перестати себе взаємно розуміти.
Почесне завдання еміграції — бути носієм і речником української самостійницької ідеї, яка сьогодні загнана під землю на самій Україні. Еміґрація покликана до того, щоб повсякчасно протестувати й викривати всі акти насильства, що їх Москва чинить над нашим народом. Емігрантів часто переслідує пригноблююче почуття, що їх голос, так би мовити, зависає в порожнечі: бо до рідного народу цей голос не доходить, а чужий світ теж не звертає на нього уваги. Проте треба мати силу й відвагу працювати для майбутнього, не надіючися на швидкі й видимі успіхи.
Висловленими вище заувагами я хотів виразно зазначити, що я не ставлю під сумнів засадничо протиросійського, як і протикомуністичного, наставлення української еміґраціі у країнах вільного світу. Але вважаю, що ті форми, що в них виявляється ця наша настанова, в багатьох відношеннях проблематичні і вимагають ревізії. Наша протиіросійська боротьба аж надто часто ведеться способами, які нераціональні і на довшу мету шкідливі для нас самих.
Ми вміємо краще з'ясувати те, чого ми не хочемо, ніж формулювати позитивну концепцію. Який лад хочемо поставити на місце російсько-комуністичної системи? Коли кажемо, що прагнемо самостійної української держави, то така відповідь може задовольнити хіба нас самих (хоч і тут в умі залишається багато знаків запиту: про яку самостійну Україну йдеться? чи про таку, що в ній господарювала б якась жовтоблакитна «чрезвичайка»?); алеж те, що світ хотів би почути від нас, — це концепція реорганізації всієї Східньої Европи, очевидно, включно з самою Росією. Якщо ми обмежимося до «сепаратизму», себто по суті до неґативної програми, ми виставляємо свідоцтво убозства української політичної думки. Іншими словами: треба уміти пов'язувати специфічні національні інтереси з універсальними ідеями й коцепціями; у цьому відношенні, до речі, ми могли б багато навчитися від росіян.
Комуністична ідея, що її прапороносцем є Росія, являється своєрідною модерною «секуляризованою релігією», що в її основі лежить віра в побудову «земного раю». Великою ідеєю, що її Захід протиставляє комуністичному «матерїялістичному іслямові», є ідея свободи: вільної людської особи, вільної (контитуційно-демонратичної) держави, свободи національного самовизначення. Українські традиції передвизначають Україну до ролі прапороносця ідеї свободи на Сході Европи. Боротьба за українське національне визволення невід'ємна від боротьби за перебудову всієї східньої частини європейського континенту на нових, ліберальних підвалинах
Але чи ми, сучасна українська еміграція, дозріли до того, щоб бути достойними представниками цієї великої концепції? Ідея свободи зобов'язує; це не є трамвай, що з нього можна висісти на кожному перехресті. Не вистачає при різних святкових нагодах гукати про «свободу народам, свободу людині», коли ті, що носять ці гасла на устах, подобають на їх ходячі карикатури.
Тут торкаємося справи відношення української еміграції до російської проблеми. Викривання російського імперіялізму — одне діло; інше діло — постійний глум і лайка на адресу російського народу і російської культури. «Це тон творить музику», — каже французька приповідка. Тон, що його у відношенні до всього російського прийняла велика частина української еміграційної преси та наших політичних діячів, це, на жаль, тон «зоологічного шовінізму». Візьмім дрібну, але характеристичну справу національної номенклятури: нічого не можна мати проти термінів «Москва», «московський», якщо їх уживати у відповідному контексті, наприклад, у відношенні до Московського царства 16—17 вв.; зовсім інакше діло, якщо хтось хоче оту «московитську» термінологію зробити обов'язковою у відношенні до модерної Росії, очевидно, з ціллю образити й принизити російський народ. (Пригадуються зовсім подібні термінологічні вибрики, що їх колись до нас, українців, допускалися польські шовіністи). Самозванними «експертами» до російської (чи пак «московитської») проблематики, що пописуються на сторінках наших періодиків, є часто маніяки, що їх свідомість затруєна імпотентним ненависництвом; вони словесними оргіями компенсують почуття власної безсилости. Дуже характеристичне явище: коли хтось протиставляється маячінням тих «експертів», їхня сліпа злоба негайно звертається проти такого «єретика», якого вони намагаються очорнити як закалтуреного москвофіла. Очевидно, в такій атмосфері надзвичайно тяжко формулювати якусь раціональну українську політику у відношенні до російської проблеми.
Виринає питання про причини такого стану. Причина, мабуть, подвійна. Поперше, наша громадськість не зуміла ще перебороти в собі до кінця ідеологічні впливи тоталітарного, вождівського націоналізму, що користувався популярністю на західньоукраїнських землях міжвоєнного періоду. Подруге, дається відчути низький рівень інтелектуальної й політичної культури лідерів американсько-української колонії. Дякуючи дивовижному пов'язанню політичної репрезентації з керівництвом асекураційних (т. зв. «братських») товариств, офіційними речниками української справи на терені США є люди типу дрібних політично-фінансових дільців (по-американськи — «оперейторів»). Навіть не відмовляючи їм доброї волі, треба ствердити, що їх розуміння речей часто дуже примітивне. Хто, наприклад, мав нагоду чути промови тих діячів, той знає, що вони не здібні розвинути якусь думку; це заступає крик і сипання «патріотичними» фразами. А що ж легшого, ніж «переїхатися по москалеві»? Для цього не треба знати ані російської історії, ані радянської системи, ані всієї складної проблематики українсько-російських взаємин.
Треба твердо тямити от що: погрози й лайки (з безпечної віддалі) на адресу сильнішого ворога — це не поведінка людей і суспільств, що мають почуття самопошани. Далі: політичне плянування вимагає речевости; навіть якщо визнати, що почуття ненависти до ворога в певних ситуаціях психологічно зовсім зрозуміле, то такі розбурхані емоції самі собою ще не творять політики, і гістерія не може служити як підмінка політичної концепції.
Очевидно, ота проповідь антимосковського зненависництва не принесла Росії найменшої шкоди; не тільки могутній, сьогодні тріюмфуючій більшовицькій Росії, але навіть престижеві російської еміграції в західніх країнах, зокрема в США. Такою поставою ми шкодимо тільки самі собі, бо спричиняємося до того, що про українців утверджується опінія як про вузьких, засліплених шовіністів, позбавлених будь-яких позитивних вартостей.
Візьмім приклад, що не стосується безпосередньо політичної ділянки, хоч кидає на неї світло. Це взяте з особистого досвіду українця, якому доводиться працювати високошкільним викладачем в Америці та який, як автор цих рядків, читає курс історії Росії. Чи такий викладач може дозволити собі на те, щоб у своїх лекціях давати вияв почуттям українського патріотичного ресантименту? Коли б він був настільки дурний і нетактовний, щоб таке робити, він цим тільки підкопав би довір'я до себе своїх студентів. На те, щоб здобути й заслужити собі це довір'я, студенти мусять, поперше, бачити, що професор добрий знавець свого предмету і, подруге, що він безсторонній. Чим викладач буде об'єктивніший, — тим сильніший буде його вплив на свідомість студента. Всяка пропагандистська нотка тут звучатиме як дисонанс. Інше діло: український історик у цій ролі американського професора даватиме курс історії Росії в зовсім іншому розрізі, ніж це робив би росіянин; він насвітлюватиме факти і проблеми, що їх російська історіографія (та на ній побудована американська література про Росію) звичайно обминає і промовчує.
З цим в'яжеться інша, ширша справа. Український учений, що хоче працювати в західніх, зокрема американських університетах, не може за своєю науковою підготовкою бути тільки україністом. Якщо він мовник, то мусить бути славістом взагалі; якщо історик, то мусить бути спроможний викладати історію Росії і Східньої Европи; якщо економіст, то мусить не тільки знати економіку УРСР, але й цілого Радянського Союзу, й комуністичного бльоку і т. д. І нікуди правди діти, в усіх дисциплінах, що стосуються Східньої Европи, на першому місці стоїть русистика. Отже ситуація до певної міри аналогічна з тією, яку ми бачили раніше, коли мова була про становище сучасної підсовєгської української інтелігенції. Український науковець у США, якщо він не хоче себе професійно дискваліфікувати, не може дозволити собі на те, щоб ігнорувати російську проблематику, або щоб підходити до неї з поставою генерального заперечення. Але нема ніякої причини, чому таке становище не могло б бути якраз джерелам сили. Українцеві (чи «американцеві українського походження») російський світ, безперечно, ближчий і більш зрозумілий, ніж природному американцеві. Отже український студійник має тут перевагу над своїм американським колегою, а рівночасно він вільний від російських пересудів. Вже в перші повоєнні роки, пишучи на сторінках ульмівських «Українських вістей», Юрій Шевельов блискуче розвинув тезу, що українська вільна наука покликана досліджувати ті російські проблеми, що їх, зі зрозумілих причин, занедбувала російська наука. Сьогодні бачимо, як українські науковці молодшого покоління, що здобувають докторати в американських університетах, обирають як теми своїх дисертацій такі проблеми, як соціологія російської інтелігенції, розвиток російської конституційної доктрини тощо. Можна бути певним, що українські дослідники зуміють у цих працях відкрити нові перспективи для об'єктивного пізнання Росії. Ці зусилля заслуговують на заохоту й підтримку. Але даремно було б сподіватися до такої негаласливої роботи, не зважаючи на її велетенську вагу, зрозуміння офіційних лідерів українсько-американської спільноти. Про те, як вони дивляться на завдання нашої «наукової політики», свідчить недався постанова: замовити еляборат, що остаточно й раз назавжди спростував би всі фальшиві уявлення про історію Росії, що засіли в американських головах; одним словом, своєрідна репліка на «Неизвращенную историю Украиньї», що її сплодив один російський еміграційний маніяк.3 Геніяльна ідея, щоб одним томом (який, можемо заздалегідь битися об заклад, матиме радше журналістичний, ніж академічний характер!) зробити переворот в американській науковій думці щодо Росії, показує, як страшенно далекі панове, що відповідальні за цю постанову, від серйозного ставлення до цих серйозних справ.4
Глибоке сприймання ідеї свободи означає, що ми, обстоюючи свободу української нації, рівночасно визнаємо право на свободу російської нації. Свобода неподільна. Оскільки не можна сподіватися, щоб на північ від Курська розлився океан, що поглинув би всіх росіян, мусимо з засаді прямувати до того, щоб у майбутньому добитися з російською нацією й державою добросусідських взаємин. Це не є ніяке ослаблення боротьби проти російського шовінізму й імперіялізму в усіх формах. Але мудре політичне правило каже, що навіть у сучасному ворогові треба вміти бачити потенціяльного союзника (як у сучасному союзникові потенціяльного противника).
Якщо ми виступаємо як шовіністи й ненавсники російського народу, ми всіх росіян об'єднуємо проти себе. Бо навіть ті росіяни, що є противниками комуністичної диктатури, не можуть не почувати себе ображеними такою поставою у своїй людській і національній гідності. Хтось міг би сказати, що це не робить ніякої різниці, бо всі росіяни й так наші закляті вороги. Але таке твердження передчасне. Бо можна довести, що від декабристів аж до наших днів були й е росіяни, що готові респєктувати українські права, а навіть у меншій чи більшій мірі схильні сприйняти «українську концепцію» реорганізації Східньої Европи, — звичайно, не тому, що вона «українська», а тому, що вона випливає з універсальних принципів свободи, що до них навіть деякі росіяни не можуть бути глухі. Чейже за наших днів ми бачили такі постаті, як шляхетний Г. Федотов, визначний богослов і історик, або Г. Алексінський, ветеран російської соціял-демократії. Коли нещодавно на шпальтах російської еміграційної преси відбулася дискусія про «украинский вопрос», несподівано почули ми цілий ряд голосів, що походили від зовсім невідомих, рядових російських громадян, які висловилися за визнання України як рівнорядної, незалежної нації та за ревізію досьогочасних російсько-українських відносин. Правда, це все тільки винятки, відокремлені голоси. Але чи ми робимо якісь зусилля, щоб таких голосів було більше? Досі бувало так, що росіяни робили «ідеологічні диверсії» в українському світі. При більш умілій українській політиці могло б бути навпаки. Коли б нам цього вдалося досягти, то це напевно вплинуло б поважно й на ставлення західніх експертів і політиків до української справи. Це, власне, було б практичне «пєредрішенство», наскільки воно взагалі можливе в еміграційних умовах.
На закінчення ще така теза, що вимагала б ширшого обговорення, але я подаю її тут майже в афористичній формі: українська політична думка мусить спромогтися на синтезу лібералізму й федералізму 19 стол. та державництва першої половини 20 стол. Наші провідники в 19 стол. добре бачили універсальні перспективи української справи, що її вони не відокремлювали від перебудови всієї Східньої Европи на підвалинах свободи; але вони надто покладалися на сторонні сили, на автоматизм соціяльного прогресу, вони не вміли мислити категоріями влади; вони відчували протиріччя між владою і свободою, тоді коли свободолюбні англосакси мають інстинкт влади у крові. Активне самостійництво, що народилося з велетенського досвіду визвольних змагань (та що його найкрайнішим і подекуди вже гіпертрофованим виявом був оунівський націоналізм), слушно ставило акцент на елементах національної підметности, бойовости, владности; але боно звузило інтелектуальні обрії українства й не відчувало того, що національне тільки тоді може бути здорове, коли коріниться в універсальних вартостях. Тепер, коли ми вже виразно бачимо слабості однієї, як і другої позиції, назрів час, коли можемо сполучити те, що в них обох сильне. Так приходимо до концепції української державности, як наріжного каменя великої спілки вільних східньо-еврооейських націй.
1 Николай Бердяев, «Русская йдея» (Париж, 1945); George Plekhanov, Introduction a l'Istorie socialede la Russie (Раrіs, 1926); це переклад вступної частини «Истории русской общественной мьісли». З тт. (Москва, 1914—15).
2 Wilhelm Ropke, Die deutsche Frage (ЕгІепbach—Zurich, 1945).
3 Див. Андрей Дикий, Неизвращеиная история Украини-Руси, 2 тт. (Нью-Йорк, 1960-61).
4 Говорячи про прояви української суспільної патології, не можна не згадати одного недавнього епізоду. Якщо серед українських еміграційних учених є .взагалі хтонебудь, кого світова наукова «лінія визнає за авторитет у російських проблемах, то ним є Дмитро Чижевський. Зокрема його праця Геґель у Росії (Париж, 1939) здобула собі славу клясичної. Чижевський видав нещодавно в відомому німецькому видавництві Ровольта синтетичний нарис духової історії Росії, що його, до речі, вже атакували в радянських публікаціях як «очорнення Росії» (Dmitrij Tschizewskij, Russische Geistesgeschichte 2 тт. Гамбурґ, 1959, 1961). В науці нема беззастережних авторитетів і компетентний критик, можливо, міг би щось закинути книжці Чижевського. Але справа в тому, хто критикує й якими аргументами. Філядельфійський журнал Київ не посоромився помістити «рецензію» п. Косаренка-Косаревича, повну хуліганських нападів проти особи Чижевського; вся «рецензія» написана методою, яку я, при іншій нагоді, назвав «методою патріотичної інсинуації». Не доводиться, очевидно, мати претенсій до п. Косаренка, який :не винен, що Бог зробив його таким, яким він с. Але можна мати претенсіі' до редакторів, які друкують його безвідповідальну писанину, та до суспільства, що не вміє пп. Косаренків-Косаіревичів поставити на належне місце, ані не вміє оцінити й пошанувати людей великого формату, якщо такі між нами трапляються. Інколи можна мати враження, що добра частина суспільства почувала б себе краще, коли б між нами взагалі не було людей формату Чижевського, й відітхнула б з полегшенням, коли б їх удалося перегнати у російський табір або якимось іншим способом «виключити з нації»; тоді своєю присутністю вони бодай не кололи б в очі заздрісних пігмеїв.
Перша частина статті первісно появилася по-німецьки, як лист до редакції, в журналі Der Monat (Берлін, ч. 19, квітень 1950).
Приводом для цього допису послужила дискусія, що в 1949 році точилася між Der Monat та щоденником Таgesspiegel на тему, кого слід уважати за противника демократичного західнього світу — комуністичну систему чи радше російський імперіалізм. Der Monat захищав першу тезу, а Таgesspiegel — другу.
Український переклад надруковано в Сучасності (ч. 10, 1961), з новим «постскриптумом» (2 розділ статті в цій публікації).