Іван Лисяк-Рудницький, Між Історією й Політикою, 1973
Націоналізм ДО ДЕФІНІЦІЇ ПОНЯТТЯ
Націоналізм -- в українській політичній термінології під кінець 19 віку поняття однозначне з активною національною свідомістю та патріотизмом, але згодом воно зазнало звуження. Перед першою світовою війною та під час визвольних змагань під націоналізмом стали здебільша розуміти самостійництво. А коли у 1920-их рожах виникла ідеологічна течія, що прийняла назву «націоналістичної» та оформилася в організований політичний рух, поняття націоналізму набрало партійного забарвлення, яке воно в основному зберігає й нині.
Слово «націоналізм» має дещо інше значення в окремих системах. Наприклад, в СРСР поняття «буржуазний націоналізм» уживають для того, щоб плямувати національний опір неросійських народів централізмові Москви. Постійні репресії комуністичного режиму проти «націоналізму» спричинилися до популяризації цього поняття серед населення України, але воно не має окресленого ідеологічного, соціяльного та конституційно-політичного змісту. На ділі підрадянський український націоналізм був іноді «націонал-комунізмом», тобто прагненням до емансипації УРСР з-під влади Москви при збереженні радянського устрою. В аінгло-американській термінології розуміння націоналізму дуже широке: воно охоплює національну свідомість, принцип національної державности і національнонвизвольний рух. В англомовній літературі про Україну до «націоналізму» зараховують не тільки націоналістів у партійному значенні, але й українських патріотів інших політичних напрямків.
Для кращої диференціації націоналізму, як одного політичного руху, від націоналізму в широкому значенні, однозначного з патріотизмом і самостійництвом, можна застосувати до першого назву, що добре відома у світовій політичній і соціологічній літературі: «інтегральний націоналізм». Саме у цьому значенні розглядатиметься український націоналізм далі.
ГЕНЕЗА УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ
«Батьком українського націоналізму» часто називають М. Махновського, Таке визначення його ролі не зовсім вірне. Міхновський був одним з основоположників новітнього українського самостійництва, але історично-правна, леґітимістична основа його концепції (програма відновлення «Переяславської конституції») чужа мисленню пізнішого націоналізму, який був байдужий до конституційно-правних аргументів. Рис, притаманних націоналізмові, не знаходимо і в інших речників української самостійницької думки дореволюційного періоду: не тільки в І. Франка, Ю. Бачинського, Л. Цегельського, В. Липинського, але навіть у ранніх писаннях Д. Донцова. Виникнення націоналізму було реакцією в українській духовості на події першої світової війни та визвольних змагань.
Український націоналізм виник у 1920-их роках, спершу як духовий фермент молодшого покоління, як протест на упадок української державносте та шукання нових доріг у повоєнній дійсності. Перші спроби націоналістичних організацій зустрічаємо у студентських середовищах Галичини й еміграції: Група української національної молоді (Прага), Леґія українських націоналістів (Подєбради), Союз української націоналістичної молоді (Львів). Націоналістичне забарвлення мала в Галичині Партія національної роботи та її орган «Заграва» (1923-24; Д. Донцов, Д. Паліїв, В. Кузьмович), але організація окоро розпалась, а більшість її членів перейшла до відновленої націонал-демократи (УНДО). Публіцистом, що найбільше спричинився до кристалізації націона-лістичної ідеології, був Д. Донцов із своєю працею «Націоналізм» (1926) й іншими публікаціями, а також редагованим ним журналом «Літературно-науковий вісник», згодом «Вісник». Інші впливові публіцисти націоналізму: Ю. Вассиян, М. Сціборський, Д. Андрієвський, В. Мартинець; вони друкувалися в «Розбудові нації» (Прага).
Незалежно від цих ідейно-політичних шукань, з 1920 року існувала Українська військова організація (УВО), створена гуртом старшин, головне з-поміж складу кол. корпусу Січових Стрільців (Є. Коновалець, А. Мельник, Р. Сушко, В. Кучабський, М. Матчак, Я. Чиж, Є. Зиблікевич й ін.) та УГА (Ю. Головінський, О. Навроцький, М. Саєвич, О. Сеник та ін.), з метою боротися далі за самостійність України революційними засобами. Розглядаючи себе як зародок «армії в підпіллі», УВО спочатку включала людей різних партійних переконань, від соціялістів до консерватистів, і не претендувала на політичний провід. Але поступово ненаціоналіетичні члени УВО відійшли, а керівництво наблизилося до націоналізму. Після кількарічних підготовних заходів УВО у 1929 році об'єдналася з націоналістичними ідеологічними гуртками в Організацію українських націоналістів (ОУН), що її очолив Є. Коновалець. Відтоді ОУН становила стрижень націоналістичного руху, який, проте, був ширший за неї, охопивши велике коло однодумців і прихильників. Гідне уваги, що ідеолог інтегрального націоналізму Д. Донцов залишивея поза організованим рухом.
ІДЕОЛОГІЯ НАЦІОНАЛІЗМУ
Шукаючи причин невдач українських визвольних змагань 1917-21 років, націоналісти протиставляли в українській революції маси, що стихійно прагнули власної держави, слабому проводові. Критика поодиноких помилок і невдач тієї доби переросла в націоналістів у заперечення демократичних і соціялі стичних принципів, що були визначальні в національно-визвольному русі другої половини 19 -- початку 20 століття та в новітньому українському державному будівництві. Гуманістичні і демократичні традиції дорєволюційного українства націоналізм утотожнкхвав з «провансальством», тобто з національною неповноцінністю. Особливо М. Драгоманов, чільний політичний мислитель української демократії, зазнав гострої критики в націоналістичній публіцистиці. Націоналісти вважали, що нова доба вимагає нових, революційних способів дії, що дорівнювали б ворогам у безоглядності й рішучості.
Нацоналісти проголошували себе послідовниками «ідеалістичного» світогляду, який розуміли як антитезу не тільки до матеріялістинної філософії марксизму-ленінізму, але також до позитивізму, визнавцями якого були корифеї української демократичної думки (В. Антонович, М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський). У противагу до цих течій, що намагалися будувати свій образ світу на науковій основі, націоналізм проголошував примат волі над розумом, чину над думкою, життя над теорією. У доктрині націоналізму є відгомін іраціоналіїстичних, волюнтаристичних і віталістичних теорій, що користувалися в той час популярністю в Західній Европі (Ф. Ніцше, А. Верґсон, Ж. Сорель, Ґ. Лебон, О. Шпенґлер та ін.). Замість об'єктивного наукового пізнання, націоналісти часто плекали міти й воліли ідеологічно спрепарований образ українського минулого. Націоналізм звертав увагу на культ боротьби і жертви хрови (сипання пам'яткових могил, крутянські річниці тощо).
Націоналістичний світогляд включав також вимогу етичного ідеалізму, що відкидає індивідуальне щастя в розумінні евдаймонізму, а плекає героїчні чесноти: хоробрість, вірність, самопосвяту. Проте в націоналістичній етиці існував також прагматичний елемент. Націоналізм релятивізував традиційні моральні вартості, підпорядкуваівши їх вимогам політичної доцільносте, згідно з принципом -- «мета освячує засоби». Деякі публіцисти відкрито пропагували макіавеллізм. Націоналізм прагнув виховати новий тип українця: «сильної людини» з «невгнутим» характером, фанатично відданої ідеалам руху та готової пожертвувати для них собою й іншими.
Вважаючи націю за абсолютну вартість («українська нація є вихідне заложення кожної чинности та метове назначення кожного прямування українського націоналізму ... нація є наїйвжций тип людської спільноти...», з «Постанов Конгресу українських націоналістів», 1929), націоналізм принципово відкидав політичні вартості, що виходять поза межі національного інтересу. У протилежність до більшости діячів новітньої української державноети, які бачили національне визволення в контексті універсальних ідей свободи і справедливости, націоналісти уявляли собі міжнаціональні відносини як «боротьбу за існування», що в ній вирішує сила. В основу визвольної концепції націоналізм клав програму «революції», яка у деяких речників і діячів націоналізму набула значення «перманентної революції». Безперервна черга саботажних і терористичних актів мала не допустити до закріплення чужого панування над українськими землями та повинна була тримати маси в стані постійного революційного кипіння. Передбачалося, що ці поодинокі революційні виступи зіллються в один могутній вибух національної революції, яка завершиться відродженням української держав-ноісти. Радикально заперечуючи існуючий на українських землях лад в СРСР і під Польщею, націоналізм відкидав усяку спробу вести українську політику в межах цього реального укладу сил. Націоналісти негативно оцінювали еволюційні методи політичної дії та гнучку тактику, яку також окреслювали «реальною політикою». Все це вони засуджували як «опортунізм» та мінімалізм, яким протиставляли вимогу «принципіялізму».
Український націоналізм підходить під поняття тоталітарного руху. Підкреслюваний «всеобіймаючий» характер руху виявлявся в тому, що його послідовники підпорядковувалися повністю й беззастережно ідеології націоналізму та організаційній дисципліні. В суспільному відношенні націоналізм прагнув охопити своїм впливом усе життя українського народу в усіх його виявах. Націоналістичний рух не обмежувався суто політичними завданнями, а намагався керувати й культурним процесом, зокрема в ділянці літератури, уважаючи її важливим світоглядово-виховним чинником.
У націоналістичному середовищі оформилася ціла літературна школа («вісниківці», «вісниківська квадриґа»), до якої належав ряд визначних літераторів: Є. Маланюк, Л. Мо-сендз, О. Ольжич, О. Теліта. У. Самчук, Б. Кравців, в якійсь мірі також Ю. Липа та Ю. Клен. Націоналізм відкидав тезу про автономію естетичних критеріїв, протиставляючи світо-глядово заанґажовану творчість теорії «мистецтва для мистецтва». Щодо українських легальних установ і організацій, діяльних поза кордонами СРСР, націоналісти намагалися поширити в них свій нплив, підпорядковуючи працю громадського сектора контролеві свого руху. До всіх інших партій, таборів і політичних центрів націоналізм ставився негативно. Рідка співпраця чи тимчасове домовленая були скорше тактичними.
УСТРОЄВА КОНЦЕПЦІЯ НАЦІОНАЛІЗМУ
Націоналістична доктрина присвячувала мало уваги соціяльно-економічній проблематиці. Проте деякі тенденції проявилися в ній досить виразно. Насамперед ворожість до соціялізму -- реакція на панування соціялістичних течій в українському політичному житті в роки визвольних змагань та на радянський режим. Націоналісти не розрізняли між демократичними й тоталітарно-комуністичними відмінами соціялізму та представляли українські демократичні соціяліс-тичні партії (наприклад, галицьких радикалів) як півкомуні-стів. Поряд з тим відкидали також ліберальний капіталізм. Зате виразно виступали в націоналізмі симпатії до корпоративного устрою («Націократія» М". Сціборського). Деякі націоналістичні публіцисти пропагували доктрину «національного солідаризму», але конкретний зміст його залишився не з'ясованим.
Політична програма нацоналізму була ясніша. Основою політичного ладу в майбутній українській державі мала бути влада одного руху (монопартійність) та провідницький принцип («вождизм»). У майбутній Україні відводилося місце тільки на одну політичну організацію (ОУН), що мала б становити своєрідний орден «луччих людей», а апарат влади повинен творити ієрархію «провідників» з вождем на чолі, що сполучатиме функції лідера руху та голови держави. Послідовно в практичній пропаганді та вихованні політичних кадрів сильно підкреслювалася роля й авторитет провідника. Ще за життя Є. Коновальця його особа, а пізніше імена А. Мельника й С. Бандери були оточені своєрідною авреолею. Поряд з тим, політично-устроєве мислення націоналізму виявляло певні народницькі, «демофільські» елементи: підкреслювання «волі мас», як найвищого авторитету.
У практиці націоналізм засвоїв успішні методи організації мас та приєднання їх до акцій, використовуючи в пропаганді емоційні стимули та спрощену аргументацію. Націоналізм поширював свої впливи на різні суспільні прошарки, зокрема в Галичині також на бідніше селянство та на робітничу і ремісничу молодь (наприклад, у Львові). Провідні крайові кадри складалися в 1930-их роках переважно з студентства.
УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ І МІЖНАРОДНРІЙ ФАШИЗМ
Рушійною силою українського націоналізму був патос національно-визвольної боротьби. Його досягненням було насичення динамізмом пореволюційної дійсности та забезпечення тривалосте боротьби після програних визвольних змагань. Але цю розбурхану національну енергію націоналізм скеровував у річище політичної системи, що своєю суспільною суттю перегукувалася з тоталітарними течіями в повоєнній Бвропі. Вже під час другої світової війни, а зокрема після неї, український націоналізм почав віддалятися від цих іноземних систем.
Найближчих родичів українського націоналізму слід шукати не так у німецькому нацизмі чи італійському фашизмі -- продуктах індустріяльних і урбаяізованих громадянств, як скорше серед партій цього типу в аграрних, економічно відсталих народів Східньої Европи: хорватські уста-ші, румунська Залізна Гвардія, словацькі тлінківці, польський ОНР (ОЬог Магосіо^о-Касіукаїпу) тощо. Український націоналізм був явищем генетично самостйним, хоч у своєму розвитку він зазнавав безперечних впливів з боку відповідних чужоземних зразків. Символічне значення мало запозичення українським націоналізмом деяких параферналій руху (наприклад, форми привіту). Расизм і антисемітизм не були істотно 'притаманні українському інтегральному націоналізмові, але в 1930-их роках писання деяких націоналістичних публіцистів не були позбавлені антисемітських мотивів, у той час як інші автори, близькі до націоналізму, розробляли проблематику «української раси».
У генезі й еволюції українського націоналізму головну ролю відіграло трагічне становище українського народу кінця 1920-их -- 30-их років. В УРСР політика Сталіна загрожувала фізичному існуванню нації,) а на українських землях під Польщею панував режим адміністративної сваволі. До цього приєднувалися нездорові соціяльні відносини на за-хідніх українських землях: господарський застій, аграрне перенаселення, безробіття інтелігенції. Ця дійсність підривала довір'я до доцільности легальних засобів політичної дії, радикалізувала настрої та підсилювала крайню течію. Явна криза демократично-иарляментарного устрою в європейському маштабі підривала престиж демократії серед українського громадянства, вже і так захитаний в результаті розчарування політикою Антанти щодо України. Українці не могли бути прихильниками міжнародного «статус кво» й вони симпатизували ревізіоністичним силам версальської Евро-пи, насамперед Німеччині, спершу ще демократичній, а після 1933 року гітлерівській. Хоч гаслам українського націоналізму була «орієнтація на власні сили», однак у своїй зовнішньополітичній концепції він покладався на союз з Німеччиною. Певні кола в Райху підтримували ці сподівання й розрахунки. А втім ця орієнтація переходила й поза націоналістичний табір.
НАЦІОНАЛІСТИЧНИЙ РУХ У 1930-ИХ РОКАХ
Націоналізм як політичний рух упродовж 1929 -- 39 років, від постання ОУН до вибуху другої світової війни, виріс на найбільш динамічну політичну силу в позарадянському українському світі. Одним з його визначних досягнень Ібуло переростання регіональних рамок і поширення впливів на цілість українських земель у Польщі, Румунії й Чехо-Сло-ваччині, на 'політичну еміграцію в Европі та українських поселенці® за океаном. Бсе ж центр тяжіння націоналістичного руху був у Галичині. Не зважаючи на деякі спроби, він не зміг проникнути на ^територію УРСР. Наддніпрянщину в націоналізмі репрезентували 'Окремі провіднії одиниці з кіл еміграції, які зробили помітний вклад у формування руху, головне в ідеологічній і (культурній ділянках. Згідно з націоналістичною доктриною, революційну боротьбу треба вести одночасно проти всіх займанців. Проте до 1939 року сабо-тажно-терористичні акції ОУН спрямовувалися фактично тільки проти Польщі. Протиросійська настанова націоналізму виявлялася в той час у поборюванні радянофільства (що його націоналісти розглядали як форму новітнього москвофільства), а також атентатами на радянських дипломатів.
Великим успіхом націоналізму можна вважати те, що він ізумів опанувати молодь, зокрема студентство. Націоналізм утотожнював себе з молодим поколінням. У відносинах між націоналізмом і українським легальним світам назначувався, крім речевих політичних розходжень, 'Суто психологічний конфлікт між «синами» і «батьками». Націоналізм ширив ідею месіанізму молодого покоління.
Динаміка націоналізму була настільки сильна, що сугестії його ідей не могли протистояти інші політичні табори. Наближення до націоналізму було особливо помітне у гетьманців, що в їх мисленні -- всупереч 'застереженням В. Ли-пинського -- затиралася межа між правовою монархією та диктатурою. Ці тенденції заторкали також деяких прихильників еміграційного уряду УНР; органом «УНР-івських націоналістів» був журнал «Ми» (Варшава). Симпатії до націоналізму позначувалися серед деяких кіл УНДО. Ідеологія націоналізму також ие зустрічала послідовної протидії з боку Греко-Католицької церкви, а деякі священики молодшого покоління були активними учасниками націоналістичного руху; навіть виникла особлива категорія «християнських націоналістів» (К. Чехович, В. Глібовицький та ін.). Створена іу 1930-их роках Д. Паліевим партія Фронт національної єдности (ФНЄ) намагалася конкурувати з ОУН з ідейних позицій т. зв. «творчого націоналізму», речником якого був М. Шлемкевич. До послідовних ідейних противників інтегрального націоналізму належали в той час в Галичині радикали й ісоціял-демократи (К. Коберський, В. Старательський), частина націонал-демократів (С. Баран, М. Рудницька), деякі католицькі кола (О. Назарук), а на еміграції діячі, вірні демократичним традиціям УНР, які перебували переважно у Празі (І. Мазепа та 'ін.).
Буйного розвитку націоналізму не були спроможні спинити ані його українські противники, ані репресії польської влади. Однак у кінці 1930-их років виникли явища, що свідчили про кризові процеси в лоні самого руху. ОУН була одночасно «армією в підпіллі» та політичним рухам -- партією. Проте націоналізмові не пощастило гармонійно сполучити ці два аспекти своєї діяльности. Революційна організація вимагала суворої конспірації, тоді як націоналізм, як політичний рух, прагнув до масовости. Знов таки масовість тягнула за собою небезпеку деконспірації та створювала сприятливий ґрунт для провокації з боку чужих чинників. Крім цього багатьом націоналістам важко було розрізняти тактику й методи, стосовані супроти окупантського режиму та українських політичних противників. Моральнонполітичний капітал, здобутий прати зовнішнього ворога, ставав засобам у змаганні до гегемонії над власним громадянством; внутрішньо-політичні мотиви свідомо або несвідомо впливали на революційну стратегію ОУН. Націоналізм виховав на західньо-українських землях тип «професійного революціонера», що діяв здебільша з шляхетних спонук, але творче життя його нерідко вичерпувалося кількома роками молодечого горіння.
Іраціоналістична настанова націоналізму приглушувала тверезу, критичну думку, утруднювала орієнтацію у склад-ній дійсності та вміння приймати відповідальні рішення й виправляти зроблені помилки. У 1920-их роках націоналістичні гуртки були ще ареною дискусій і духових шукань. Але в 1930-их роках 'інтелектуальний рівень націоналістичного середовища помітно обнизився; молоді публіцисти-дилетанти бралися з самовпевненістю до вирішування т. зв. ґльобаль-них 'Проблем. Характеристичний був стиль цих писань: патос, високолетні слова та нахил до поетичних кліше, переважно з віршів націоналістичних бардів і творів Д. Донцова («доба жорстока, як вовчиця», «над світом сяє хрест меча», «нація понад усе» й ін.). Ця література не служила пізнанню світу, але мала на меті творити певну емотивну атмосферу. Націоналізм визначно збільшив вольову наснаженість і бойову енергію українського громадянства поза УРСР, але одночасно він обнизив рівень його політичної культури.
НАЦІОНАЛІЗМ ПІД ЧАС ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
Роки другої світової війни були періодом найбільшого піднесення й одночасно організаційної й ідейної кризи націоналістичного руху. З моментом радянської окупації Галичини й Волині в 1939 році та поширення контролю гітлерівської Німеччини на майже весь європейський континент, інші партії та політичні осередки припинили своє існування. Залишилися тільки націоналісти, які під радянською владою зберегли підпільну організацію, а на території Німеччини, включно з окупованою Польщею та Чехо-Словаччиною, могли до 1941 року, а подекуди й пізніше, діяти напівлегально. Три групи подій мали вирішальне значення для розвитку українського націоналізму в той час: розлам в ОУН, окупація України німцями в 1941 -- 44 роках та конфронтація з українським Сходом і радянською системою.
Націоналістична організація розбилася в 1940 році на дві ворожі фракції, «мельниківців» і «бандерівців». Конфлікт не мав принципового -підложжя, а постав на ґрунті персональних і тактичних розходжень. До цього спричинилися непорозуміння між закордонним націоналістичним середови-щем, що вважало А. Мельника законним наступником Є. Коновальця, та більш крайніми крайовими елементами руху, які, посилаючися на свої бойові заслуги і страждання, вимагали для себе вирішального голосу в проводі організації. Цю групу очолив С. Бандера. Зустріч людей обох формацій, що відбувалися внаслідок упадку Польщі, приспішила вибух конфлікту. Обидві фракції далі вживали спільної назви й посилалися на ту саму ідеологію. Розкол 1940 року не тільки ослабив силу націоналістичного руху назовні і то в час, коли його чекало велике 'історичне випробування, але розбрат в ОУН та жалюгідні інциденти взаемопоборювання завдали націоналізмові непоправного морального удару.
Колоніяльна політика німців в окупованій Україні пе-рекереслила зовнішньополітичну концепцію націоналістичного руху. Але обставина, що Німеччина взагалі не хотіла мати українців за партнерів, звільнила український націоналізм від ролі аналогічної до хорватських усташів, чи словацьких глінківців.
Приєднання Західньої України до УРСР восени 1939 року означало для націоналістичного підпілля переставлення з протипольського на іпротирадянський фронт. Одночасно відкрився доступ до східноукраїнського масиву. Це давало націоналізмові, що оперував з галицько-волинської бази, нові перспективи. У цій конфронтації з радянською дійсністю націоналісти виявляли подивугідну ініціативу й геройську відвагу. Патріотизм і жертвенність нацоналістів викликали симпатії й довір'я до них та) бажання включитися до руху серед свідоміших кіл Наддніпрянщини. Але брак відповіді на питання ісоціяльно-економічного ладу, як і тоталітарні риси націоналістичного руху, були великою перешкодою для йото популяризації серед населення, що в ньому досвід з комуністичним режимом защепив нехіть до всілякої диктатури. За роки німецької окупації 1941 -- 43 націоналізм, не зважаючи на жорстокі репресії окупаційної влади, поширився на простори Наддніпранщини, і підпільна мережа ОУН обох фракцій поповнилася багатьма місцевими уродженцями. Але цих успіхів досягнено завдяки ревізії, головне в групі т. зв. рево-люційної ОУН (С. Бандери), традиційної націоналістичної ідеології.
Події воєнної доби поставили націоналізм перед важким іспитом. Не зважаючи на труднощі, які випливали з його внутрішньої істоти та з міжнародної ситуації, націоналізм, як найбільша українська політична сила того часу, очолив рух опору, що спрямовувався одночасно проти гітлерівської Німеччини і комуністичної Росії. Цей рух опору вилився в 1942-43 роках у форму Української Повстанської Армії (УПА), яка продемонструвала волю українського народу до державної самостійносте в надзвичайно несприятливій ко-ньюнктурі.
Предтечею ревізіоністичних прямувань в ОУН був І. Мітринґа, який у довоєнні роки намагався скерувати націоналістичний рух на радянську проблематику та «ліві» соціальні гасла. Процес ідейного ревізіонізму захопив різні від-лами націоналістичного руху нерівномірно. Найдалі в цьому напрямі заходили ті націоналісти, що їм довелося бути підпільниками на Наддніпрянщині (учасники т. зв. похідних груп). Знаменними були постанови III Надзвичайного великого збору ОУН (фракції С. Бандери) 1943 року та платформа Української головної визвольної ради (УГВР) 1944 року. Основні відхилення щодо традиційної націоналістичної доктрини такі: 1) відречення від обов'язкового «ідеалізму» та допущення філософсько-світоглядового плюралізму як у визвольному русі, так і в майбутній українській державі; 2) відмова від расизму й етнічної виключносте та визнання засади рівноправносте всіх громадян України, без уваги на етнічне походження; 3) висунення досить детальної соціяльно-економічної проіграми, що накреслювала майбутній господарський лад на Україні як комбінацію усуспільненого, кооперативного й приватновласницького секторів. Проте в питаннях політичного устрою програмові зміни не були виразні й рішучі. Тому твердження, що націоналістичний рух уже в 1943 -- 44 роках перейшов на демократичні позиції, не має достатніх підстав.
НАЦІОНАЛІЗМ ПІСЛЯ 1945 РОКУ
Протикомуністичне підпілля в УРСР протривало приблизно до початку 1950-их років. На підставі інформацій, що приступні на Заході, можна судити, що український рух опору, хоч генетично пов'язаний з давньою ОУН, встиг за повоєнні роки позбутися специфічних рис інтегрального націоналізму. Його плятформою стало скорше демократичне >само-стійництзо. Писання т. ав. крайових публіцистів кінця 1940-их і початку 1950-их років виразно ілюструють цю еволюцію (П. Полтава, І. Горновий та інші).
Серед української еміґрації далі діють фракції ОУН. їх число збільшилося до трьох. Уже в повоєнні роки виникла нова група, що відділилася від Закордонних частин ОУН (С. Бандери), які з кінця 1940-их років виявили гостру тенденцію повороту до передвоєнного інтегрального націоналізму. Вона складалася з прихильників УГВР і тих, які підтримували ревізіоністичні тенденції, що позначилися в націоналістичному середовищі під час війни. Ця група фактично вийшла за межі ідеології націоналізму, але досі не відкинула назви ОУН (т. зв. «ОУН за кордоном», очолена на початку Л. Ребетом).
Фракція А. Мельника, що теж зберегла досі назву ОУН, завжди підкреслювала свою вірність ідейним традиціям -старого, довоєнного націоналізму, проте практичною співпрацею з іншими еміграційними партіями на терені УНРади вона довела свій відхід від націоналістичної виключности Ця група, що об'єднує переважно більш поміркований, в більшості інтелігентський націоналістичний елемент, виявляє право-консервативні тенденції.
Традиційна ментальність і ідеологія націоналізму найкраще збереглася в Закордонних частинах ОУН. Тому було природне, що старий ідеолог українського інтегрального націоналізму, Д. Донцов, дав цій групі свою ідейно-публіцис-тичну підтримку.
Український націоналізм, як політичний рух й ідеологія, має нині змогу діяти лише на еміґрації. Тут він, в різних своїх відламах, далі є найсильнішою й найрухливішою течією. Проте політично націоналізм має великі труднощі, спричинені власною ідеологічною спадщиною, конфронтацією з західнім світом та питанням про ставлення до народу на рідних землях і до процесів, що відбуваються на Україні. Але, незалежно від цього, націоналізм здобув собі тривке місце в новітній історії України, як вияв живучости народу й як революційна сила в боротьбі за самовизначення.
ЛІТЕРАТУРА
С. Рудницький, До основ українського націоналізму (Відень, 1920); Д. Донцов, Націоналізм (Львів, 1926; друге вид. Мюнхен, 1951; третє вид., Торонто, 1966); К. Пушкар (К. Коберський), Націоналізм, критика фраз (Львів, 1933); Ідея в наступі, альманах (без місця, 1938); Сурма, альманах (Прага, 1941); М. Сціборський, Націократія (друге вид., Прага, 1942); П. Боярський, Українська внутрішня політика Організації Українських Націоналістів (без місця, 1947); Позиції українського визвольного руху (Мюнхен, 1948); В. Марганець, Українське підпілля: Від УВО до ОУН (Вінніпег, 1949); Р. Лісовий, Розлам в ОУН (Ной-Ульм, 1949); Організація Українських Націоналістів, 1929-1954, збірка статтей (Париж, 1955); ОУН в світлі постанов Великих Зборів, конференцій та інших документів з боротьби 1929-1955, збірник документів (Бібліотека українського підпільника ч. І, вид. Закордонних Частин ОУН, без місця, 1955); П. Мірчук, За чистоту позицій українського визвольного руху (Мюнхен -- Лондон, 1955); John A. Armstrong, Ukrainian Nationalism (Нью-Йорк, 1955; друге вид., 1963); УГВР в світлі постанов Великого Збору та інших документів з діяльности 1944-1951 рр., збірник документів (Бібліотека українського підпільника ч. З, вид. Закордонних Частин ОУН, без місця, 1956); К. Паньківський, Від держави до комітету (Нью-Йорк -- Торонто, 1957); R. Іlnytskyj, Deutschland und die Ukraine 1934-1945, 2 т. (Мюнхен, 1958); Л. Шанковський, Похідні групи ОУН (Мюнхен, 1958); П. Полтава, Збірник підпільних писань (Мюнхен, 1959); 3. Книш, Розбрат (Торонто, 1960); Р. Кричевський, ОУН в Україні, ОУНз і 34 ОУН: Причинок до історії українського націоналістичного руху (Нью-Йорк -- Торонто, 1962); Т. Лапичак, Український націоналізм (Нью-Йорк, 1962); Л. Ребет, Світла й тіні ОУН (Мюнхен, 1964); Я. Гайвас, Коли кінчається епоха (без місця, 1964); К. Паньківський, Роки німецької окупації (Нью-Йорк -- Торонто, 1965); П. Мірчук, Нарис історії Організації Українських Націоналістів, т. І (Мюнхен -- Лондон -- Нью-Йорк, 1968).
Енциклопедія українознавства. Словникова частина (Париж -- Нью-Йорк і Наукове товариство їм. Шевченка), зошит 22 (1968), стор. 1723-1728. Підзаголовки додано.
ДОДАТОК: «УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ»
(Лист до редакції часопису Times Literary Supplement, надрукований у числі від 24 квітня 1969).
Сер,
Ваш рецензент «Паперів Чорновола» заслуговує на визнання за його прихильне обговорення сучасного інтелектуального ферменту на Україні. Але його твердження, що «український на-н ціоналізм у минулому пов'язувався з усім, що в країні було най більш реакційне, фашистське, пронацистське, протиросійське, про-типольське й антисемітське», -- вимагає спростування.
Дореволюційний український національний рух був яскраво демократичний, а самостійна Українська Народна Республіка 1917-20 років, не зважаючи на всі свої хиби, посідала демократичний устрій із соціялістичним забарвленням. Українські комуністичні керівники Української РСР у 1920-их роках напевно не були демократами, але вони не були й реакціонерами. Згодом усі вони були обвинувачені в «націоналістичних ухилах» і загинули в сталінських чистках.
Націоналістичний рух фашистського типу виник у 1930-их роках на Західній Україні (що тоді становила частину Польщі), але аж до вибуху війни провід української спільноти в Польщі залишився в руках старших демократичних партій. Слід пам'ятати про розпачливе лихоліття українського народу, що перебував під подвійним тиском комуністичної Росії на сході та ггів-фашистської Польщі на заході. Нічого дивного, що екстремна ситуація породила екстремістську реакцію. Також слід пам'ятати й те, що під час другої світової війни «інтегральні» націоналісти надолужили свої помилки хоробрими партизанськими діями, зверненими одночасно проти нацистської Німеччини й комуністичної Росії.
Український націоналізм був протиросійський і протиполь-ський не в сенсі ворожости до російського й польського народів, але тільки в сенсі природної й законної ворожнечі до російського й польського володіння над Україною. Українські націоналісти не підносили лретевсій до територій, що не були заселені українцями. Але обстоюючи самостійність власної країни, вони неминуче мусіли бути противниками Росії й Польщі, які панували над нею. Так само природною й законною була ворожість українських націоналістів до чужих колонізаторських елементів на Україні.
На жаль, відповідає правді, що протижидівські пересуди були ендемічні серед українського народу, як і в інших східньо-европейських країнах з великим відсотком жидівського населення. Але українські «демократичні .націоналісти» послідовно поборювали антисемітизм, а Українська Народна Республіка була першою державою у світі, що наділила свою жидівську меншість широкою культурно-національною автономією. Цю політику продовжували в 1920-их роках українські «національні комуністи». Квітучі інституції українського жидівства знищив Сталін. їх відновлення домагається сучаїона інтелектуальна опозиція на Україні, але цього не допускають Сталінові наслідники в Москві.
Згідне з правдою, що за міжвоєнної доби багато українців симпатизувало Німеччині. Але це теж було природне. Українські патріоти поборювали «статус кво», що означав знищення для їхньої нації, і тому оглядалися на єдину державу, яка могла, здавалася, довести до ревізії Версальської системи. Ця настанова існувала вже до 1933 року, і вона тривала після 1933 -- не тому, що Німеччина стала нацистською, а тому що вона далі перебувала в опозиції до «статус кво». Якщо українці в цьому відношенні помилялися, вони заслуговують на таку саму поблажливість, як ті з-поміж західніх лібералів, що замикали очі на реалітети російського комунізму.
Основне спрямування українського національного руху було свободолюбне, гуманістичне та демократичне. Тому «Паперів Чарновола» та інших подібних документів з України, які останнім часом дісталися на Захід, не слід протиставляти давнішим виявам українського визвольного руху, бо вони виразно перебувають у течії його традиції.