П’ЄР ЖОЗЕФ ПРУДОН (1809-1867)
ПРИНЦИП ФЕДЕРАЦІЇ
Опубліковано у 1863 році
Переклад Ярослава Лозинська
Оцифровані посилання перекладача з французької
Річарда Вернона.
ЗМІСТ
ЧАСТИНА ПЕРША
1. Політичний дуалізм - влада і свобода: протилежність і взаємозв'язок двох ідей
2. Концепції апріорних політичних порядків: авторитарного режиму та режиму свободи
3. Форми правління
4. Компроміс між принципами: витоки політичних протиріч
5. Де-факто уряди: соціальні розчинення
6. Поставлені політичні завдання, принципи вирішення
7. Виділення ідеї федерації
8. Прогресивна конституція
9. Що затримує Федерацію: фактори, що перешкоджають ідеї
10. Політичний ідеалізм: ефективність федеральних гарантій
11. Економічні санкції: агропромислова Федерація
ЧАСТИНА ПЕРША
1. ПОЛІТИЧНИЙ ДУАЛІЗМ - ВЛАДА І СВОБОДА: ПРОТИЛЕЖНІСТЬ І СПІЛЬНІСТЬ ДВОХ ІДЕЙ
Перш ніж дати визначення терміну «федерація», потрібно виділити кілька сторінок для пояснення походження цього поняття.
Теорія федеральної системи є новою, я можу сказати, що ніхто ніколи не представляв її раніше, хоча вона тісно пов'язана з теорією управління в цілому.
Серед багатьох конституцій, запропонованих філософією і поставлених на випробування історією, тільки одна примирює вимоги справедливості, порядку, свободи і стабільності, без якої ні суспільство, ні людина жити не може. Істина, як і природа, є одна. Було б дивно, якби це було не зрозумілим для суспільства. Всі вчені визнали пріоритетність і важливість людського законодавства та не заперечуючи різноманітності його застосування продиктованої часом, місцем і особливим характером кожної нації чи нехтуючи сферою його впливу у будь-якій політичній системі, усі були зобов'язані пристосувати свої доктрини до нього. Я хочу показати, що федеральна система і її конституція стане тріумфом людського розуму. Кожна форма правління, яка походить від неї, повинна бути розглянута як емпіричне відтворення початкового ескізу, тому потрібно сприймати її лише як більш - менш придатну, в рамках якої суспільство знаходить тимчасовий притулок, яку строго аналізують і змінюють, як і араби щодня вранці складають свої намети, щоб на вечір знову їх розкласти. Важливо зрозуміти (і це перша істина, яку повинні зрозуміти читачі), що політика, хоча і нескінченно гнучка, як прикладне мистецтво, все ж таки є точною наукою, з її регулюючими принципами, як геометрія або алгебра.
Політичний порядок опирається в основному на двох протилежних принципах: владі і свободі. Один ініціює, інший формує висновок: один іде поруч з слухняним у вірі, інший - з вільними поглядами.
Я сумніваюся, чи хоч один голос знайдеться, який буде проти цього першого твердження. Влада і свобода такі ж старі, як людський рід, вони народжуються разом з нами і живуть у кожному з нас. Зауважимо, що хоч ці принципи парні і нерозривно пов'язані один з одним, тим не менше непримиримі один до одного, тому,незважаючи на всі наші зусилля, знаходяться постійно в протиріччі. Влада обов'язково передбачає свободу, яка визнає або заперечує владу. А свобода, у свою чергу, в політичному сенсі, також передбачає владу, яка передує їй, тому пригнічує або терпить свободу. Видалити одну складову - інша не буде мати сенсу: влада без свободи, яка її вивчає, критикує і чинить їй опір - порожні слова, як і свобода, як противага, без влади неможлива.
Принцип влади, сімейної, патріархальної, суддівської, монархічної, теократичної, який прагне до ієрархії, централізації, поглинання, дається від природи, і, таким чином, вважається божественним. Він чинить опір і заперечує протилежні принципи, може розширюватися або звужуватися до , безконечності, але не може бути знищений.
Принцип свободи: особистої, індивідуалістичної, критичної; та принцип свободи, як інструмент поділу, вибору, організації, усвідомлюється розумом. По суті цей арбітражний принцип перевершує природу, яку він використовує. Його прагнення необмежені і , навпаки, за умови його обмеження він не може бути вичерпним. Якщо він розростається, то зводить нанівець обмеження.
Звідси випливає, що в будь-якому суспільстві, навіть найбільш авторитарному, свобода обов'язково відіграє якусь роль, як і у будь-якому найліберальнішому суспільстві, якесь місце зарезервоване для влади. Це абсолютна вимога і жодна політична організація від неї не звільняється. Незважаючи на намагання зрозуміти розмаїття в єдності, два принципи проходять завжди в опозиції один до одного. Політичний розвиток виникає з їх неминучої логіки та їх взаємного впливу.
Все це, зізнаюся, не є чимось новим, то ж деякі читачі запитають мене, чи це все, що я можу їм запропонувати? Ніхто не заперечує характер і розум, а також всі неясності, які їх оточують, ні один політолог не відкидає владу чи свободу, навіть якщо їх примирення, поділ чи ліквідація здається цілком неможливими. Яка ж мета цього звичайного трактування?
Я повинен сказати, що конституції всіх систем управління, в тому числі федерацій, зводяться до однієї формули - балансування влади і свободи. А категорії, прийняті від Арістотеля переважною більшістю науковців, існують для того, щоб класифікувати владу як монархію, аристократію, демократію і т.д., залежно від ладу і відмінностей між народами і, за винятком федерації, зводяться до гіпотетичного, емпіричного конструктивізму, в якому розум і справедливість можуть знайти тільки недосконале задоволення; що всі встановлені порядки, засновані на цих неповних ідеях, відрізняються тільки з точки зору інтересів, забобонів і звичок; що, якби не шкода, заподіяна цими помилковими системами , в яких пристрасті, ображені інтереси, взаємні звинувачення, даремний самообман не в ладах один з одним, ми були б дуже близькі до досягнення згоди з суттю речей; що, нарешті, всі ці розбіжності і протиріччя, які здаються нам нерозв'язаними і безнадійними, знаходять своє вирішення в теорії федерального уряду.
Невже так багато позицій, запитаєте ви, є у семантичній опозиції “влада-свобода”? Дійсно, так! Я помітив, що звичайний розум, навіть розум дитини, може краще зрозуміти істину, кинуту в абстрактні формули, ніж коли вона наповнюється масою пояснень і фактів. Я хотів це дослідження зробити більш привабливим для тих, хто не може читати книги, тому звертаюся до простих ідей.
Влада і свобода - це дві концепції, різні між собою, яким судилося жити в боротьбі або загинути разом. Це не важко сприйняти. Якщо ви зрозуміли це у першому невеликому розділі, то майте терпіння, щоб читати далі, дорогий читачу.
2. КОНЦЕПЦІЇ АРПІОРНИХ ПОЛІТИЧНИХ ПОРЯДКІВ: АВТОРИТАРНОГО РЕЖИМУ ТА РЕЖИМУ СВОБОДИ.
Нам відомі два основні і протилежні принципи всіх урядів: влада і свобода.
Людський розум тенденційно намагається підпорядкувати свої ідеї єдиному принципу і приступити до ліквідації тих, які, як видається, несумісні з ним. З двох різних систем, залежно від уподобань, можуть бути виведені два поняття: режим влади та режим свободи
Крім того, оскільки суспільство складається з людей, то ставлення особи до групи осіб можна подати, з політичної точки зору, чотирма різними способами (по два на кожний режим), отже, маємо чотири форми правління.
Режим влади
1 / правління одної особи усіма - монархія чи патріархат;
2 / правління всіх для всіх - панархія чи комунізм. Суттєва особливість цього режиму, в обох його різновидах, полягає у неподільності влади.
Режим свободи
1 / правління всіх над кожним - демократія;
2 / правління кожного над кожним - анархія або самоврядування.
Суттєвою особливістю цього режиму, в обох його проявах, є розподіл влади.
Ні більше, ні менше. Ця класифікація є математичною і вічною за природою речей. У тій мірі політика, як вважають, покладається на логічну конструкцію, яку природно припустили всі древні законодавці, вона не може зупинитися чи вийти за її межі. Спрощений характер разюче показує нам, що з самого початку, в кожному режимі, глава держави прагне вивести Конституцію від одного припущення. Логіка та нещирість споконвічні в політиці і саме тут ховається небезпека.
Спостереження 1:
Ми знаємо, що монархічний уряд, виникає з принципу патріархальної влади1.
1 Принцип патріархальної влади охарактеризував Луї де Бональд (1754-1840), який був одним з провідних теоретиків "контрреволюції" у Франції. Його основна праця «Theorie du pouvoir politique et religieux» (1796). Спираючись на образ середньовічного правління, він вважав, що соціальний порядок належним чином складається з ієрархії влади, побудованої на сімейному принципі. Праця Бональда про викладений ряд асоціацій, безсумнівно сприяла появі теорії федералізму Прудона, хоча Прудон зберіг традиційне уявлення про сім'ю та заперечував, що вона cтане моделлю для інших соціальних груп. Для найбільш допитливих про відношення Прудона до Бональда див.: Алан Ріттер "Прудон і проблема співтовариства" Огляд політики ("Proudhon and the Problem of Community" Review of Politics) (1967) ст. 457- 477.
Сім'я - ядро монархії. Першими державами, як правило, як і сім'ями або племенами, керував їх природний лідер - чоловік, батько, патріарх, нарешті король. У рамках даного режиму, держава розвивається у двох напрямках:
- об’єднуючи покоління родини та за рахунок природного збільшення сімей;
- шляхом приєднання (добровільного чи примусового) сусідніх сімей і племен, але таким чином, щоб об'єднані племена по формі складалися з окремих сімей, з окремих родин.
Монархічна держава у такий спосіб може збільшуватися до величезних розмірів, об’єднувати сотні тисяч людей і простягатися на сотні квадратних миль.
Панархія, пантократія або комунізм природно виникають у зв'язку зі смертю глави сім'ї або монарха, а також тоді, коли суб'єкти: брати, діти, родичі, мають намір залишитися разом без вибору нового лідера. Така політична форма виникає дуже рідко, якщо взагалі виникає, і є прикладом влади всіх. Влада тут, на відміну від інших форм, є значно важчою і індивідуально подрібненою. Ця форма практично ніколи не застосовувалася, за винятком появи її у релігійних об'єднаннях, які незалежно від країни і віросповідання, як правило, придушують свободу.
Ця ідея подається апріорі, як і ідея монархії. І не зважаючи на виключно теоретичне її існування, вона частково знаходить своє застосування в існуючих урядах.
Таким чином, монархія виникає природно і за певних обставин є легітимною і моральною. Це ж притаманне і для комунізму.
Але ми скоро побачимо, що ці два різновиди одного режиму, незважаючи на їх основні конкретні і логічні висновки, не можуть підтримувати в повній суворості і чистоті свої принципи, що вони приречені існувати лише гіпотетично. Правду кажучи, незважаючи на їх патріархальне походження, самовдоволений і спокійний характер, прагнення до абсолютизму і божественності, монархія і комунізм ніде не існує у чистому вигляді.
Спостереження 2:
Як, у свою чергу, при демократичному уряді виникає і проявляється принцип свободи? Жан-Жак Руссо і революція навчили нас – принцип свободи виникає завдяки згоді. Тут фізіологія не має ніякого значення. Створення держави не є органічним, природним процесом, а виникає як результат роботи розуму. У рамках демократичного режиму, держава розвивається за вільними чи приєднувальними принципами. Всі дійсні громадяни та іноземці мають рівні права і привілеї. Якщо держава здобуває перемогу у війні, то цей принцип застосовується і до завойованих народів. Це називається isonomy. У Римі існував принцип надання цивільних прав. Навіть молодь отримувала громадянство у певному віці, а не тому, що вони діти дійсних громадян. У свою чергу, в монархіях, діти суб'єкту є суб'єктами з народження. У містах Лікурга чи Платона діти належали державі, тому ставали членами демократичного суспільства за законом ліберальної системи 2. Те ж стосується і добровільного приєднання, яке є основним принципом демократії.
2 Лікург - цар і законодавець Спарти, міста, яке разом з ідеальним містом, описаним в "Республіці" Платона, використовується тут як парадигма “комуністичної” солідарності.
Таким чином, розвиток авторитарної держави, патріархальної, монархічної чи комуністичної, протистоїть розвитку ліберальної, контрактної, демократичної держави. У всіх народів виникала ідея універсального чи месіанського монархізму, бо не існує природної межі масштабу монархії. Але і немає природної межі масштабу демократичної держави, це сприяло появі ідеї універсальної демократії чи республіки.
Як різноманітність ліберального режиму я вже згадував анархію - кожний уряд сам по собі або самоврядування. Оскільки фраза «анархічний уряд» містить непоєднувані терміни, тому і здається неможливою, а ідея ця - абсурдом. Однак, тут нема помилки. Ідея анархії, політично цілком раціональна і конкретна, як і будь-яка інша. Це означає, що політичні функції скорочуються лише до індустріальних функцій, суспільний лад виникає лише на основі договорів та товарообміну і кожен є повновладним господарем. Це суперечить монархічному абсолютизму.
Подібно до того, як монархія і комунізм,хоча вони ніколи не можуть бути реалізовані як абсолютно чистий тип, базуються на своїх принципах законності і моралі, так демократія і анархія, засновані на свободі і справедливості, переслідують ідеал відповідно до своїх принципів. Але ми побачимо, що і в цьому випадку, не дивлячись на раціональне та юридичне походження, незважаючи на потужне прагнення до свободи, ні демократія ні анархія не можуть залишатися непорушними, їх принципи не можуть суворо збігатися з чистими поняттями і існувати в безкомпромісній формі. Ці режими влади теж приречені бути постійною мрією.
3. ФОРМИ ПРАВЛІННЯ
Тим не менш, за допомогою метафізичних розважань про існування держав від початку світу, зробивши маленький крок, ми без зусиль знайдемо відповідь на складну політичну загадку. Я сподіваюся, мені пробачать це дуже детальне пояснення, подібне до навчання дітей граматики.
Важко все вищевикладене назвати одним цілковито точним словом. Джерело наших помилок не у використаній ідеї, а в упущеннях, які ми допустили, застосовуючи логічний принцип.
1 / Влада і свобода - є дійсно двома полюсами політики. Їх позиції – діаметрально протилежні, суперечливі – і це певна гарантія того, що третій термін неможливий, що він просто не існує. Між “так” і “ні”, між буттям і небуттям, логіка не дозволяє нічого *
* Становлення не є проміжний термін між буттям і небуттям, не дивлячись на твердження деяких філософів, які були більше містиками ніж реалістами. Становлення - це рух буття, як воно проявляється і триває.
2 / Взаємозв'язок цих двох ідей, їх співжиття відображається у тому, що одна не виникає самостійно, одна не може придушити іншу, як і не можуть вони разом існувати в одному виразі. Для їх співіснування потрібно лише протистояння, прагнення до поглинання один одного, розвиток однієї за рахунок іншої.
3 / З цих двох ідей суспільство отримує два різні режими, які ми назвали режимом влади і режимом свободи, кожний з яких може потім прийняти дві різні форми, ні більше, ні менше. Влада постає у всій своїй красі тільки в єдності з протилежністю, тому вона не може самостійно діяти і виразити себе одноосібно чи через свогопредставника. І свобода є досконалою тільки тоді, коли гарантована всім, коли всі люди беруть участь в керівництві, або ж коли довірити делегування нікому. Неможливо уникнути цих альтернатив: або правління одної особи над усіма чи правління "всіх для всіх" - у випадку режиму влади; участь кожного в управлінні всіма або кожний є урядом сам собі - у режимі свободи. Все це так само необхідно, як одиниця і множина, тепло і холод, світло і тінь.
Мені зауважать, що жоден уряд ніколи не був власністю якоїсь окремої частини нації, великої чи малої, не було ж уряду аристократії, уряду вищих класів, охлократії, уряду бідних, олігархії, державних фракцій… Справедливе заперечення само собою зрозуміле.
Але, де – факто, такі уряди виникають в період узурпації, насильства, реакції, перехідного часу, емпіризму, в період, коли одночасно приймаються всі принципи, а потім всі ж і порушуються, не розуміються, переплітаються. І тут ми стикаємося з апріорним урядом, задуманим відповідно до логіки і за єдиним принципом.
Не існує, повторюю, нічого спонтанного в політиці розуму, який, рано чи пізно, повинен припинити відокремлювати себе від практичної політики. Спонтанність не належить ні до природи, ні до розуму, вона не породжена необхідністю речей ані непогрішними логічними поняттями. Чиїм дитям є спонтанність?
Це дитя волі, свободи. Як добре! Але свобода не повинна боятися влади, влада не є ворогом свободи. Ворогом для неї є вона сама, свобода монарха чи свобода великих мас, замасковані під маскою влади чи авторитету.
Від апріорного визначення різних типів уряду, давайте тепер звернемося до їх форми.
Що таке "форма правління" і яким чином влада розподіляється і здійснюється? Природно і логічно ці форми пов'язані з принципами і правилами кожного режиму. Батько у сім'ї та старійшина племені є одночасно майстром, героєм, богом, власником землі, тварин, фермером, ремісником, менеджером, виконавцем вироків, воїном. Так як в монархії, король одночасно і законодавець, і адміністратор, і суддя, і генерал і верховний жрець. Він примусово відчужує приватну власність та встановлює орендну плату, він панує над мистецтвами і професіями, торгівлею, сільським господарством, судноплавством, народною освітою, і наділений усіма правами і усіма повноваженнями. Король - представник суспільства, його втілення, він є держава. Цілісність чи неподільність влади характерні для королівської влади. Принцип влади і сили, який відрізняє батька від царя, полягає у необмеженій атрибуції вождя: судді, як Ісус Навин; священника, як Самуїл і Аарон; царя, як Давид; законодавця, як Мойсей, Солон, Лікург, Нума. Все це поєднане в одному носії. Монархія існує саме у такій формі.
Та з часом, зі збільшенням території держави, максимальні повноваження перевершують потенціал однієї людини. Тоді монарх сам вибирає, назначає і залучає до керівництва консультантів, співробітників, міністрів, які виступають його делегатами чи адвокатами по відношенню до людей. Ці посланці, сатрапи, проконсули перебирають через свій мандат уповноваження і атрибути влади. Але слід розуміти, що вони повинні звітувати господарю, володарю, князю, в інтересах якого вони управляють, який змушує їх гарантувати утримання високої влади, вболівати за честь і прибуток держави. Володар повинен відчувати себе в безпеці і бути застрахованим від заколоту. Що стосується народу, то він не має права вимагати звіту. У цій системі головним завданням є безпека суб'єктів, що діють в інтересах царя. Цар, однак, не знає закону; все існує для його блага та задоволення.
В монархії король одноосібно здійснює владу. В комуністичній системі форма правління така ж, тобто влада належить неподільно всім. Неподільна колективність проявилася у Німеччині, коли весь німецький народ, незалежно від віку і статі, обговорював, засуджував і боровся проти Марія (Marius)3. Для чого людям, які нічого не знають про стратегію і тактику, генерали?
3 Німецькі племена кимвронів і тевтонів вторглися до Італії в кінці другого століття до н.е. і були розбиті римською армією під керівництвом Гайя Марія (Gaius Marius). Дослідження політики німецьких народів Прудона базуються в основному на працях Тацита: див. зокрема Німеччина, (Germania), розділи 7,8 і 11, де Тацит описує практику, коли жінки у будь – яких ситуаціях супроводжують своїх чоловіків: на засіданнях народних зборів чи у бою.
Слід такого комунізму присутній в Афінах, де вироки у кримінальних справах обговорювалися і виносилися при всій громаді. У 1848 році Республіка делегувала дев'ятсот законодавців, жалкуючи, що не може об'єднати в одну збірку десятки мільйонів виборців, які змушені задовольнятися лише голосуванням. Пряме законодавство - з того ж джерела.
Форми ліберальної чи демократичної держави також відповідають генеративному принципу та розвитку законів своєї системи і радикально відрізняються від монархії. Вони полягають у тому, що влада розділяється серед громадян, а не здійснюється, як у первісних общинах, колективно чи нероздільно. Розподіл влади здійснюється двома способами:
- важливі завдання, такі як: будівництво доріг, командування флотом, поліцейська і оборонна служба міста, діляться на сегменти: флот на ескадрильї або навіть поодинокі кораблі, міста - на райони, навчання - на класи і т.д. Кожній з цих ланок надається підрядник, менеджер, адмірал, капітан чи майстер. Афіняни, зазвичай, призначали десять чи дванадцять генералів під час війни, кожен з яких за порядком наказував протягом одного дня. Ця практика тепер здається дивною, але афінська демократія не погоджувалася ні на що інше;
- якщо завдання не можна розділити, то воно залишається цілісним. У такому випадку, для виконання завдання громада може призначити кілька осіб на певну посаду (незважаючи на припис Гомера, який вважав за зле наявність більше одного командира). Таким чином, якщо ми посилаємо одного посла, то в цій системі посланців має бути кілька.
Тепер кожен посадовець виконує певні функції відповідно до його професії та майстерності. Це провокує появу спеціального класу громадян - державних службовців. З цього моменту демократія опиняється у небезпеці: держава відокремлює себе від народу, його персонал стає таким, яким він би був при монарху - лояльнішим до князя чи володаря, ніж до нації чи держави.
Протилежні ідеї народжуються з однієї наукової ідеї - обмеження чи поділу влади. Завдяки цьому, суспільство існує в органічній формі. Революції виникають і зникають, як сезони, але залишається те, що ніколи не загине - прекрасна організація публічної влади за категоріями: правосуддя, адміністрування, військовий комплекс, фінанси, релігія, освіта, торгівля і т.д.
Організація ліберальної чи демократичної системи є складною, але менше драматичною. В ній потрібно прикладати значно більше зусиль і праці, ніж у монархічній системі. Такий уряд не має розуміння і популярності. Маси, здебільшого, надають перевагу абсолютній монархії, а не аристократичному чи вільному уряду. Виникає зачароване коло, в якому прогресивні уряди опиняються в пастці. Д< font-family: '>ля того, щоб поліпшити становище мас, республіканці повинні шанувати свободу і покладатися на людей. А ле саме люди, через свою недовіру і байдужість до демократичних форм, стають перешкодою на шляху до свободи.*
*Ми повинні розуміти , що уряди відрізняються не назвою, а за своєю суттю. Таким чином, сутність монархії - в єдності влади і управління, абсолютизмі володаря чи керівного органу та його безвідповідальності . Суть демократії полягає в розділенні повноважень, поділі завдань, контролі і відповідальності. Корона і, навіть, спадковий принцип є чисто символічним аксесуаром. Монархія – це “спадкова влада”, “цар” і “святість”. Існувало вульгарне переконання, що якщо якийсь символ відсутній, то ця влада перестане існувати. Засновники демократії у 1793 році стратили короля, сподіваючись на чудо, і ухвалили централізацію. Але політика централізації - це ілюзія, яка більше нікого не повинна вводити в оману. «Рада Десяти» у Венеції була справжнім тираном, яка встановила в республіці страшний деспотизм4.
4 Рада Десяти була створена у Венеціанській республіці в XIV ст. для вирішення питань забезпечення внутрішньої безпеки; вона мала необмежені повноваження, була максимально утаємничена і не звітувала ні перед ким. Прудон тут аналізує Монтеск'є, який розглядає Раду Десяти у Венеції як яскравий приклад республіки з деспотичним елементом: див.."De l'Esprit des lois XI".
З іншого боку, якщо республіку, таку як Швейцарія, нагородити королем і не змінити конституцію, то це нагадуватиме покладання фетрового капелюха на статую Генріха IV.
Форма анархії залежить від волі кожної людини в межах її монархічних чи демократичних прав.
Такі принципи і форми чотирьох фундаментальних урядів є основою для всіх політичних конструкцій майбутнього. Але, повторюю, ці чотири типи, хоча і породжені природою речей, почуттям свободи і справедливості, ніколи не можуть стати реальними. Вони ідеально підходять для теоретичних концепцій і абстрактних формул, у світлі яких реальні уряди з'являться емпірично і інтуїтивно. Реальність значно складніша за своєю природою; просте ніколи не покидає область ідеального і ніколи не перетворюється на камінь. У цих протилежних формулах ми бачимо основу для правильної конституції, майбутньої конституції. Але пройдуть століття, відбудуться революції перш ніж розгорнеться остаточна формула пробудження розуму, розуму людяності.
4. КОМПРОМІС МІЖ ПРИНЦИПАМИ: ВИТОКИ ПОЛІТИЧНИХ ПРОТИРІЧ
Оскільки два принципи, які складають основу всього суспільного ладу - влада і свобода, з одного боку, є протилежними і завжди перебувають в суперечності, а з іншого, не можуть ні виключати один одного, ні знайти компромісне рішення. У будь - якій системі, монархічній чи демократичній, комуністичній чи анархічній, якщо вони не в змозі використати, в тій чи іншій мірі, антагоністичну інформацію, не можуть існувати довго.
Наприклад, марним було б припущення, що авторитарний режим, з його патерналістським характером, його родинними зв’язками і його абсолютизмом міг би задовольнити свої потреби без сторонньої допомоги. З розростанням держави цей поважний патерналізм швидко перероджується у безсилля, розгубленість, дурість і тиранію. Король не може бути присутнім всюди, він змушений покладатися на слуг, які обдурюють, обкрадають, дискредитують, ганьблять, витісняють і, нарешті, скинуть його. Розлади, притаманні абсолютній владі, деморалізація, яку вона викликає, лиха, які загрожують їй, є постійною загрозою для суспільства і держави. Можна прийняти за аксіому: чим добріша, моральніша, більш терпима і стабільніша монархія (не беремо до уваги питання зовнішніх відносин), тим вона більше родинна і скромніша за розмірами. І, навпаки, якщо уряд є неадекватним, важким, ненависним до своїх суб’єктів, то держава, хоч стає більшою, проте втрачає стабільність і стійкість. Історія і сучасність наводять нам приклади таких жахливих монархій, потворних чудовиськ, дійсних політичних мастодонтів, які цивілізація поступово умертвляє. У всіх таких державах абсолютизм знаходиться у прямій залежності від масштабу, він зберігається для власного престижу. Мала держава, навпаки, може деякий час підтримувати тиранію тільки за допомогою найманих військ, але згодом зникає.
Монархічний уряд, щоб подолати цей недолік, в тій чи іншій мірі використовує форми свободи, зокрема, поділ влади і поділ свободи.
Причину цієї реформи легко зрозуміти. Якщо одній людині важко керувати нерухомістю чи обробляти поле в кілька сотень гектарів, використовувати в промисловості декількох сотень робітників, управляти містом з п’ятьма або шістьма тисячами мешканців, то як вона може нести на собі тягар імперії, в якій проживає сорок мільйонів людей? Отже, монархія була змушена адаптуватися до двох принципів, запозичених з політичної економії:
- найбільшого розвитку виробництва можна досягнути на таких підприємствах, де вільний робітник працює, за його словами, як підприємець або фермер;
- якщо виробник знає свою роботу і присвячує себе виключно їй, то якість продукції чи послуг поліпшується.
Є ще одна причина для демократичних запозичень у монархіях. Це розуміння того, що багатство суспільства збільшується пропорційно до поділу і взаємозалежності галузей. Тому в політичному контексті, розділення і збалансування функцій, що неможливе в авторитарному режимі, є краще для уряду і менш небезпечне для короля.
Тому, щоб уникнути розорення, королі самі приходять до, так званого, республікування. В останні роки ми бачимо яскраві приклади такої політики в П’ємонті, Австрії та Росії. Цар Микола залишив свою імперію у жахливому стані, тому його син Олександр серед основних реформ запровадив розподіл сил в уряді.*
* Спочатку необхідно було розділити повноваження і владу, яка зародилася в епоху феодалізму від часів Карла Великого. Звідси і помилкове розуміння федералізму, яке бентежить народ і імперію. Німеччина зберігає свою абсурдну Конституцію та і як до того страждає в тяжких муках. Імперія впала, а нація була скомпрометована.
Подібні, але зворотні явища можна побачити в демократичних формах правління.
Врегулювати, з належною мудрістю та точністю, права і обов’язки громадян і посадових осіб, передбачати обставини, винятки та аномалії - завдання не з легких. Те, що не можна передбачити, несподівано перевершує розсудливість державних діячів. Чим більше законів вони створюють, тим більше судових справ вони породжують. Щоб дії посадових осіб, які мають свободу і ініціативу, були дієвими, вони мають бути санкціоновані владою. Якщо позбавити вищу владу санкції на демократичні принципи і свободу, то держава буде зруйнована на місці. Якщо ми приймаємо те, що громадяни доходять до спеціальної згоди в питаннях судового розгляду, суддя призначений заздалегідь (саме це передбачає і демократичний і монархічний принцип), рішення приймається однією людиною, то, зрозуміло,ми покинули сферу вільного договору.
Нехай демократія примножує на власний розсуд свої правові гарантії та засоби контролю за державними службовцями, нехай оточує своїх агентів формальностями і закликає своїх громадян постійно до виборів, дебатів і голосування; а якщо між тими людьми є один чи декілька, які мають загальну відповідальність за справи, то цей голова уряду - особа чи колектив - є тим самим володарем, який знаходиться на віддалі "волоска від короля", як його називав Руссо.
Аналогічні міркування можна застосувати і до комунізму і до анархії. Ніколи не було прикладу досконалого комунізму і чистої анархії, це практично неможливе. Проте розвиток людської цивілізації, її моралі і мудрості, приведе до того, що вся вага уряду і влади буде дорівнювати нулю. І все ж, у той час, як комунізм залишається мрією більшості соціалістів, то анархія є ідеалом економістів, які намагаються посилено покласти край всім урядовим установам і будувати суспільство на засадах власності та вільної праці.
Я не буду наводити ще приклади. Того, що я сказав достатньо, щоб довести правдивість моєї позиції: монархія і демократія, комунізм і анархія не можуть реалізувати себе в чистоті своїх концепцій, а зобов'язані доповнювати один одного взаємними запозиченнями.
Безсумнівно, тут є те , що послабить нетерпимість фанатиків, які не можуть без роздратування чути протилежну їм, незалежну думку. Вони повинні вчитися і тоді обов’язково змінять свої принципи, бо переконаються, що їх політичні вірування зіткані з невідповідностей. За якийсь час влада теж навчиться не бачити крамольні настрої в обговореннях альтернативних систем управління! І усвідомить раз і назавжди, що такі терміни, як "монархія", "демократія" та інші висловлюють лише теоретичні концепції. Рояліст буде залишатися спокійним, коли стикнеться з такими словами, як "суспільний договір", "народний суверенітет", "загальне виборче право"; демократ, почувши слова "династія", "абсолютна влада", "божественне право" буде з посмішкою зберігати свою холоднокровність. Немає істинної монархії, немає справжньої демократії. Монархія є примітивною, фізіологічною, патріархальною формою держави, вона живе в серцях людей і яскраво свідчить про загальне прагнення до єдності; демократія, в свою чергу, перемішує все навколо нас, вона заворожує щедрою душею і займає елітне місце у суспільстві. Ми повинні розвіяти ілюзії, які часто перетворюються на брехню. Протиріччя лежать в основі всіх програм. Люди присягають монарху, а королі довіряють демократії і анархії. Після коронації Наполеона I ще довший час на одній стороні монети викарбовувалися слова «французька республіка», а зворотній бік прикрашало зображення Наполеона з підписом «Імператор Франції». Чи не називали Луї – Філіпа королем поміщиків? А у 1830 році Лафайєт назвав його керівництво "найкращою республікою". Гарібальді таку ж послугу зробив Віктору Еммануїлу. І хоч згодом Лафайєт і Гарібальді ніби шкодували про це, але пам'ятаючи їх початкову думку, розуміємо, що зречення було оманливе. Ні один демократ не може бути абсолютно незалежним від монархізму; жоден прихильник монархії не може пишатися тим, що вільний від республіканізму. Демократія не змогла відмовитися від династичних позицій більше, ніж унітарна система. Прихильники ж двох систем, виявляючи свою толерантність і взаємну відповідальність, не мають права заперечувати одні одних.
Що ж це за політика, принципи якої неможливо застосувати для суспільства? Що це за уряд, монархічний чи демократичний, який незалежно від законодавства, існує у змішаній формі? Що за система, в якій суперечливі елементи, залежно від примх та інтересів, змішуються в довільних пропорціях? Що це за суспільство, в якому найбільш точні визначення неминуче призводять до плутанини і хиткості, всі перетворення і всі порушення допустимі, де процвітає шарлатанство, інтриги, зрада, а універсальність є почесною? Яка держава може вижити в умовах такої корозії? Як тільки цей стан зародився, його внутрішні суперечності прирікають його на загибель. Дивне творіння, де логіка залишається безсилою, а невідповідність тільки здається практичною і раціональною! *
* Я не раз мав намір написати книгу про політичні суперечності, як наслідок економічних протиріч, але відмовився від цієї ідеї через вороже ставлення критиків. Така книга спровокувала б появу у статтях рецензентів понять "антиномія", "теза", і "антитеза". Французький розум, іноді такий глибокий і точний, завдяки своїм критикам, показав би себе абсолютно марним, смішним, нерозумним і безглуздим. Ліниве невігластво здобуло б ще одну перемогу. Представивши всі недоліки і труднощі, я намагався врятувати своїх співвітчизників від цієї містифікації. Тому я йду далі, просто до вирішення.
5 / ДE - ФАКТО УРЯДИ: СОЦІАЛЬНЕ РОЗЧИНЕННЯ
Якщо обмежувати себе надалі двома окремими поняттями – монархією і демократією, теоретичні ідеали яких нездійсненні в чистому вигляді, - то ми повинні, як я вже пояснював, знайти практичні компроміси та прийти до угоди. З цих насильницьких компромісів виникають всі існуючі уряди. Такі уряди справа емпіризму, тому по суті і без винятку вони композитні або змішані.
Я можу відзначити, що автори представили помилкове політичне припущення і це дуже небезпечно, бо неможливо відрізнити практику від теорії, реальність від ідеалу. Вони поставили на одну площину нереальні концепції монархії і демократії, а де-факто - змішаних систем. Бо, повторюю, чисті уряди можуть існувати лише в теорії, а кожен реальний уряд обов'язково буде змішаний, і неважливо, чи називається він монархією чи демократією. Тільки цей важливий чинник дозволяє простежити як незлічені шахрайства, корупція і революційна політика приводять до логічної помилки.
Іншими словами, всі різновиди існуючих урядів, всі спроби політичного компромісу, які були запропоновані від найдавніших часів до наших днів, можуть бути зведені до двох основних типів, які я буду називати, використовуючи їх поточні назви, імперією і конституційною монархією.
Це потрібно пояснити.
Люди завжди жили з війни і майнової нерівності, тому суспільство ділиться на певну кількість класів: воїни, дворяни, священики, поміщики, купці, моряки, промисловці, селяни. В королівстві суспільство формує ще особливий, найвищий клас - династію.
Боротьба між класами, опозиція і злиття їх інтересів, визначають політичний режим та вибір певного уряду, з - поміж численних сортів і ще більш різноманітних варіацій. Крок за кроком класи будуть поділені на дві частини: вищий клас - дворянство, буржуазія або патриції, і нижчий - плебс або пролетаріат, над якими стоїть король або орган влади, який є вираженням влади. Якщо аристократія об’єднується з королем, то уряд, який утвориться в результаті такого злиття буде модератором монархії і в даний час називатиметься конституційним. Якщо ж народ об’єднується з владою, то утвориться імперський уряд або самодержавна демократія. Середньовічна теократія сформувалася в результаті договору між священством і імператором; халіфат - релігійної та військової монархії. У Тирі, Сидоні, Карфагені уряди, які прийшли до влади, утворилися від злиття королівської влади і касти торговців. У Римі патриції і плебеї шанували короля, але коли ці два класи об’єдналися проти корони, королівську владу ліквідували та утворили республіку. Клас патриціїв зберіг своє панування, але ця аристократична конституція була туманною, як і афінська демократія. Республіканський уряд спочив на лаврах. А афінська демократія в той час завалилася під вагою Пелопоннеської війни. Уряд, щоб зайняти людей, розпочав війну за завоювання світу. Коли ж запанував мир, то розгорілася громадянська війна, плебс створив лідера, знищив республіку і патриціїв, натомість утворив імперію.
Дивним є те, що уряд, заснований на союзі буржуазії чи патриціїв з королівською династією, як правило, є більш ліберальним, аніж той, який заснований масами на чолі з диктатором або трибуном. Це дійсно дивно, бо, здається, натовп більше ніж буржуазія зацікавлений в розширенні свободи. Цей парадокс - камінь спотикання в політиці - пояснюється становищем учасників: у разі перемоги народу, люди повинні думати і діяти самостійно; коли ж буржуазія отримує перевагу, то вона думає і діє як республіканці.
Ми зрозуміємо це, коли повернемося до основного дуалізму - влади та свободи.
З відмінності цих двох принципів і під впливом протилежних пристрастей та інтересів, виникають дві протилежні тенденції, два напрямки думки. Прихильники влади прагнуть зменшити масштаб свободи - індивідуальної, корпоративної чи місцевої - наскільки це можливо, а отже, використовують свободу для власного процвітання, іноді вдаються до застосування сили. З іншого боку прихильники ліберального режиму, як правило, утримують владу і перемагають аристократію за рахунок неухильного обмеження державних функцій. Через скромність свого багатства і своє положення, люди вимагають рівності і свободи, а майновиті землевласники, фінансові і промислові патриції схиляються до монархії, яка захищає інтереси великого бізнесу, забезпечує порядок на їх користь, а отже, збільшує їх владу і обмежує свободу.
Таким чином, всі існуючі уряди, незалежно від їх мотивів, якими б обачними вони не були, підпадають під одну або іншу з цих тез: підпорядкування влади свободі чи підпорядкування свободи владі.
Саме це настроює буржуазію проти народу і навпаки та зумовлює "рух по колу". Демократія, яка не знає вимоги влади і нездатна здійснювати її, для забезпечення своєї перемоги озброюється абсолютним лідером, для якого кастовість і привілеї нічого не значать; буржуазія, побоюючись деспотизму чи анархії, воліє зміцнити свої позиції шляхом утвердження конституційної монархії. Врешті решт, партія з сильним прагненням до свободи і законності породжує абсолютизм, а партія, яка має певні привілеї, творить ліберальний уряд, що утримується при владі за рахунок обмеження політичних прав.
Ясно, що якщо всі уряди відсторонюються від розв’язання економічних завдань, то немає ніякої різниці між буржуазією і демократією, імперіалізмом та конституціоналізмом, або якщо ж ці протилежні уряди стилізуються, то проблеми: який режим кращий – 1814 чи 1804 року; якій конституції народ повинен надати перевагу – 1852 чи 1830 року; чи республіканська партія об’єднається з прихильниками Луї Філіппа Орлеанського чи з імперією, з точки зору законності і принципів, я вважаю порожніми. Уряд оцінюється лише діями влади і людей, які її представляють, а всі теоретичні суперечки на цю тему даремні і призводять тільки до абсурду.
Протиріччя політики, протилежність сторін, вічні зміни позицій так часто трапляються в історії і відіграють важливу роль у житті людей, що я не можу чинити опір цій позиції. Дуалізм влади та свободи дає ключ до всіх загадок. Без розуміння цього історія держав буде у відчаї, це скандал філософії.
Аристократія Англії створила Magna Carta (Велику хартію вольностей), а пуритани породили Кромвеля, буржуазія у Франції сформувала постійну основу для всіх наших ліберальних конституцій, патріархат у Римі організував республіку, а плебс народив Цезаря і преторіанців. У Х >VI столітті Реформація була, на перший погляд, аристократичною; люди залишалися католиками або приймали месу Іоанна Лейденського, на відміну від того, що сталося чотириста років тому, коли дворяни спалили альбігойців. У Середньовіччі, як зазначає Ferrari, настільки часто гібеліни (Ghibellini) ставали гвельфами (Guelfi), настільки ж гвельфи ставали гібелінами!* У 1813 році Франція воювала на стороні деспотизму, а союзники відстоювали свободу, протилежно до того, що трапилося в 1792 році. Сьогодні легітимісти і клір підтримують інтереси Федерації, а демократи вірять у єдність. Такі приклади не можуть бути переконливими, але факт залишається фактом - ідеї, люди і речі не завжди повинні відрізнятися своєю природною тенденцією та походженням, так як синє завжди синє, а біле завжди біле.
* Гвельфи і Гібеліни (Guelfi, Ghibellini) - політичні напрями в Італії 12-15 ст., що виникли у зв'язку зі спробами імператорів "Священної Римської імперії" ствердити своє панування на Апеннінському півострові. Гвельфи об'єднували противників імперії (переважно з торг.-ремісничих верств), гібеліни - прихильників імператора ( переважно дворяни). Боротьба цих напрямів відображала глибокі суперечності між торговельно-ремісничими верствами й феодальною знаттю.
Через свою меншовартість, люди, нажаль, завжди будуть формувати армію свободи і прогресу. Праця має республіканське походження; заперечення викличе суперечку. Але через неуцтво, грубість інстинктів, насильство над своїми потребами, через нетерпіння люди надають перевагу рішучій владі, тому не прагнуть правових гарантій, про які вони навіть поняття не мають. Вони не розуміють, що влада не є механічним пристосуванням чи балансом сил, не вважають це суттєвим, для них важливим є лише результат. Вони творять лідера, слову якого вони можуть довіряти, наміри якого відомі і який представляє їх власні інтереси. Цей лідер користується необмеженою владою і непоборною силою. Через свою природу люди приймають те, що він вважає за корисне, сміються над привілеями і не ставлять жодні вимоги до того, хто при владі. Вони швидше підозрюють і наговорюють, але нездатні до методичного обговорення, вони не вважають за принципове ніщо, окрім людської волі; вони покладають надії «на князів, на синів людських»,вірять тільки в своє власне творіння, не поклоняються ідеї і нічого не чекають від принципів, які тільки й можуть врятувати їх.
Таким чином римляни, після семи століть ліберального режиму і серії перемог над патриціями, думали, що зможуть вирішити всі свої проблеми шляхом скасування партії влади. Розширивши функції трибуна встановили вічну диктатуру Цезаря, при якій замовк Сенат, закрилися збори і за кошик кукурудзи і харчі (аnnona) заснували імперське самодержавство. Цей народний рух щиро вважав себе ліберальним і демократичним, борцем за справедливість, рівність і прогрес. Солдати Цезаря, поклоняючись імператору, були сповнені ненависті та недовіри до царів. Вбивці тирана не були принесені в жертву на місці тільки через те, що за ніч перед тим помітили, як Цезар намагався покласти на свою лису голову королівський вінок. Так і сподвижники Наполеона, котрі покинули якобінців, вороги дворян, священиків і царів, спокійно приймали титули барона, герцога чи принца і грали роль прихильників імператора, але засудили його одруження з принцесою Габсбургів.
Залишені самі на себе чи на чолі з лідером, маси ніколи нічого не створили. Вони повертаються обличчям до минулого, де не було традиції форм, не існувало почуття наступності, не було ідеї, яка стала б законом. Вони розуміють лише інтриги, а не політику; нічого не знають про уряд, але визнають втрати і силу; нічого не тямлять у правосудді, але розуміють помсту; нічого не знають про свободу, але здатні створювати ідолів, яких знищують вже наступного дня. З появою демократії почнеться епоха занепаду, яка приведе нації і держави до загибелі, якщо вони не будуть опиратися долі, яка загрожує їм контрреволюцією. До цієї теми ми ще повернемося.
Прості люди без власності, бізнесу, державної роботи, яким нема що втрачати, в умовах тиранії живуть одним днем,їх зовсім не турбує майбутнє. А буржуазія, яка володіє власністю, торгівлею і виробництвом, яка прагне збільшення земель та заступництва, зацікавлена у запобіганні кризи та збереженні підконтрольної влади. Необхідність порядку приводить до ліберальних ідей, творить конституцію, обмежує владу короля. Одночасно вона формує уряд, піддає його парламентському контролю, обмежує політичні права населення і скасовує загальне виборче право, але намагається не зачіпати централізоване адміністрування, як бастіон промислового порядку. Якщо поділ повноважень корисний для встановлення балансу між силою корони і обмеженням особистої волі короля, якщо обмеження виборчого права є обмеженням народних прагнень, то централізація важлива тому, що:
- дає буржуазії частку влади і частину податкових надходжень;
- надає можливість мирної експлуатації народу.
Централізоване управління та обмеження виборчого права дає буржуазії можливість зберегти контроль над урядом через голосування; коли життя людей пригнічується, то будь-яка агітація легко присікається; у рамках такої системи клас робітників неминуче приречений до найманого рабства. Свобода існує, але тільки для буржуазії, вона космополітична, як столиця, а маси примирюються зі своєю долею і політично, і економічно.
Чи треба говорити, що придушення або підтримка династії не змінює для всіх систему? Унітарна республіка і конституційна монархія - це одне і те ж, лише один чиновник замінюється кількома.
Але якщо демократичний абсолютизм є нестійким, то і буржуазний конституціоналізм також. Перший - регресивний, без обмежень, без принципів, зневажає закон, ворожий до свободи, руйнівник безпеки і довіри. Другий - це конституційний лад, правові форми, юридичний дух, помірний темперамент, урочистий парламент, брак аналізу, велика система експлуатації та інтриг, спекуляція на політиці, неподаткові надходження, касти, а влада - слуга монополії. Людям не зрозумілий сенс цього величезного грабунку; конституційні гарантії мало що значать для них. І ми побачили у 1815 році, що люди не хочуть ліберального, законного короля, а прагнуть мати імператора, не дивлячись на його несумлінність.
Поразки демократичних імперій та буржуазного конституціоналізму, у свою чергу, призвели до створення третьої, повної скептицизму, неморальної сили, для якої нема нічого святого, яка керує за принципом гойдалки і за допомогою корупції руйнує всю владу і всю свободу. Це те, що називається доктринерською (doctrinaire) системою.5
5 Дивною назвою “доктринери” (doctrinaires) називали поміркованих людей Франції, які спиралися, головним чином, на англійську модель державного управління і виступали за конституціоналізм і одночасно чинили опір демократії. Термін Прудона застосовував Франсуа Гізо (Francois Guizot), прем’єр - міністр Франції у 1840-х роках.
Викликана ненавистю і презирством до старих партій, ця система отримала значний імпульс, вона підтримується зростаючим розчаруванням і виправдовується універсальним протиставленням. Незабаром з ' явилася таємна практика влади, яка полягала у скромному публічному скептицизмі. З часом всенародна підтримка перестала бути стримуючим фактором і влада більше не приховує, а відкрито демонструє байдужість і хизується цим. Влада і свобода оминають увагою поняття “справедливість” і “розум”, для них це лише порожні слова. Залишається лише груба сила. Суспільство розпадається, а нація руйнується. Але під страхом моральної смерті революція стає неминучою. До чого це призведе? Історія дає нам відповідь, прикладів є тисячі. Приречена система поступиться, правонаступнику, наступному поколінню, новому компромісу, який буде йти тим ж напрямком, і змучений та дискредитований власними протиріччями, прийде знову до своєї межі. І це буде тривати доти, доки не буде знайдена суспільна система, в якій збалансуються два принципи і узгодиться, нарешті, антагонізм між ними.
6. ПОЛІТИЧНА ПРОБЛЕМА: ПРИНЦИП РІШЕННЯ
Якщо читач уважно стежив за викладеним вище, то людське суспільство повинне видаватися йому фантастичним творінням, сповненим несподіванок і загадок. Коротко аргументуємо це:
а) політичний порядок ґрунтується на двох взаємопов’язаних, протилежних і непримиренних принципах: владі (адміністрування) і свободі.
б) з цих двох принципів виводяться відповідно два протилежні режими: авторитарний та ліберальний.
в) форми цих двох режимів також відрізняються одна від одної, вони різні, несумісні і непримиренні, як їхні принципи. Ми називаємо їх двома словами: неподільність і розподіл.
г) зрозуміло, що будь-яка теорія повинна узгоджуватися з її принципами. Все, що існує, має свої закони. Логіка необхідна в житті і в помислах. Але протилежне відбувається в політиці: ні влада, ні свобода не можуть бути реалізовані поодинці або бути створені системою, заснованою виключно для однієї з них. Дійсно, обидві приречені здійснювати безперервні і взаємні запозичення.
д) результатом є те, що в політиці принциповість належить до сфери ідеального, оскільки практика базується на будь - яких компромісах, уряд зводиться в кінцевому рахунку, незважаючи на найкращі наміри, до гібриду двозначного безладного режиму, який засуджує строгу логіку і якою постійно нехтує. Жоден уряд не уникне цього протиріччя.
е) висновок: оскільки свавілля обов’язково присутнє в політиці, корупція незабаром стає душею влади і суспільство, без перепочинку, стане на шлях безперервної революції.
Тут все. Це не результат злої волі чи якоїсь слабкості нашої природи, провіденціального прокляття, наказу чи примх долі. Такий стан речей і від нас залежить вихід з цієї незвичної ситуації.
Давайте мати на увазі, що за вісім тисяч років - історичні документи не йдуть далі - види влади у різних соціальних і політичних комбінаціях послідовно випробовувалися, відкидалися, приймалися, втілювалися, змінювалися, пародіювалися (travestied), вичерпувалися; провали породжували ентузіазм реформаторів і розчаровували надії народів. Прапор свободи завжди служить для маскування деспотизму; завжди привілейовані класи оточують себе ліберальними і егалітарними інститутами з метою захисту своїх привілеїв, завжди змінюють свої програми і завжди віра поступається духу байдужості, а корупція проникає у громадянські справи. Держави руйнуються розробками концепцій та ідей, на яких вони були створені. Найбільш енергійні та інтелектуальні народи вичерпали себе у цій боротьбі, історія переповнена такими фактами. Іноді серія тріумфів додавала державам ілюзію сили, люди бачили в них передовий досвід і політичну мудрість, якої насправді не було. Тож, коли ситуація стабілізувалася і запановував мир, хиби системи випливали на поверхню. Підлеглі, відпочивши від завойовницької війни, розпочинали війну громадянську. Людство, таким чином рухалося від революції до революції: навіть впливові і стабільні країни зберегли себе таким чином.
Серед всіх відомих урядів нема жодного, який покладався лише на свої власні ресурси і проіснував би хоча б тривалість життя людини. Дивним є те, що глави держав та їх міністри є найменш переконані в стабільності системи, яку вони представляють; лише наука допомагає підтримувати віру народу, на який спирається уряд. Греки і римляни, які передали нам свої інститути і свій приклад, були охоплені відчаєм, коли досягли найвищої вершини свого розвитку; сучасне суспільство, здається, теж дійшло до такої межі. Не слухайте агітаторів, які закликають до свободи, рівності і національної справедливості; вони нічого не знають, але утверджують владу, яка має постати з небуття. Люди вірять їм, а потім переконуються, що вони лише клоуни і шарлатани. Тоді народи йдуть вперед спустошені, розчаровані і відчайдушні.
Вірну ознаку того, що колапс близький, а нова ера розпочнеться в недалекому майбутньому, бачимо в тому, що змішання слів і думок досягло такого стану, що будь-яка людина, за бажанням, може називати себе республіканцем, монархістом, демократом, буржуа, консерватором, справедливим розподілювачем, лібералом одночасно,без страху бути звинуваченим в обмані або помилковості. Князі і барони Першої імперії мали революційну вірчу грамоту. Буржуазія, яка збагатилася за рахунок держави у 1789 році, у 1814 була ліберальною, навіть революційною; але вже у 1830 році знову стала консервативною; 1848 рік зробив їх монархістами і реакційними католиками. В даний час республіканці "лютого" підтримують королівську ціль Віктора Еммануїла, в той час як соціалісти "червня" є прихильниками єдності.6
6 “Лютий”- місяць, в якому у 1848 році спалахнула революція у Франції, яка відстоювала республіканські і ліберальні тенденції сучасної французької політичної думки, в той час як “Червень”- місяць лівих повстань проти республіканських перетворень і є символом бойового соціалізму. Підтримка кампанії Віктора Еммануїла, яка мала на меті звільнити і об’єднати Італію, вживається тут Прудоном як пробний камінь ліберальної думки.
Колишні друзі Ледрю - Роллена (Ledru - Rollin's), яких дехто вважав зрадниками, згуртувалися для підтримки імперії, як справжнього транспорту революції і найближчої патріархальної форми правління, інші ж, правда, люто атакували федералізм.7 Все це - систематична плутанина, організований безлад, постійне відступництво і універсальна зрада.
7 Ледрю-Роллен, лівий республіканець Другої республіки 1848 року, залишався непримиренним противником Наполеона III, інші республіканські лідери пристосували себе до Другої імперії, і розглядали її як транспорт для помірних соціальних реформ.
Ми повинні зрозуміти, чи може суспільство прийти до деякого врегульованого, справедливого і стабільного стану речей, прийнятного для нашого розуму і нашої совісті, чи ми приречені, як Іхтіон, бути навічно прикутими до колеса? Чи можна розв ' язати цю проблему? Ще трохи терпіння, дорогий читачу, і якщо я не зможу швидко пояснити вам цю плутанину, то у вас буде право сказати, що логіка невірна, прогрес - це ілюзія, а воля - утопія. Прослідкуйте за моїми аргументами ще кілька хвилин, попри те, що навіть думка про це несе ризик обману і може бути даремною втратою часу і розуму.
1. Перш за все, ви побачите, що два принципи - влада і свобода, які лежать в основі всіх неприємностей, з'являються в історії в логічній та часовій послідовності. Влада, як і родина, батько, genitor, первинна; вона ініціативна і стверджуюча. Свобода усвідомлюється і з’являється пізніше: вона критикує, протестує, робить висновки. Ця послідовність виникає з визначення ідей та з природи речей. Історія свідчить про це. Тут не можна змінити напрямок, у цьому немає нічого довільного.
2. Проте слід зазначити те, що коли сім’ї, племена, міста розростаються, то авторитарний та монархічний режим віддаляється від ідеалу. Чим більше повноважень вимагає і перебирає на себе влада, тим більш нестерпною вона стає. Отже, цей режим зобов’язаний іти на поступки свободі. І навпаки, режим свободи наближається до свого ідеалу і має більше шансів на успіх тоді, коли у державі збільшується населення і масштаби, тоді, коли відносини між людьми укріплюються і розвивається наука. Спочатку з’являється попит на об'єднуючі конституції, потім попит буде на децентралізацію. Дотримуючись цього ви побачите, як виникає ідея федерації. Про свободу і владу можна сказати так, як Іван Хреститель говорив про себе і Ісусa: “Illa moportet crescere, hancautem minui ” ( “Хто принизиться, той возвиситься).
Цей подвійний рух, регрес з одного боку і прогрес з іншого, творить унікальне явище, пов’язане з визначенням принципів, з їх взаємним розташуванням та їх ролями. І тут немає сумніву і нема місця сваволі, все об'єктивно доведено і математично визначено. Ми будемо називати це законом.
3. Результатом цього закону є те, що принцип влади, яка виникає першою і служить оздоблюваним матеріалом для свободи, розуму і законності поступається, крок за кроком, юридичним, раціональним ліберальним принципам. Спочатку недоторканий, непідзвітний, з абсолютною владою глава держави стає відповідальним суб'єктом права, а потім врешті-решт стає просто агентом, інструментом або слугою самої свободи.
Історія свідчить, що ці стійкі позиції вільні від будь – яких двозначностей і заперечень. Французька революція, як і Реформація, були поворотним моментом у вічній боротьбі цих двох принципів. Революція знаменувала собою крапку в політичному розвитку, коли свобода бере верх над владою. А свобода, в час Реформації, запанувала над вірою. З часом лютеранство всюди стало усвідомленим і осмисленим; правовірні і схизматики, протестували проти сили, яка виправдовувала віру; Сентенція Святого Павла "Rationabilesit obsequi um vestrum " ("Нехай ваш послух буде обґрунтованим") стала вільно трактуватися; Рим входить в дискусію з Женевою; релігія прагне поєднатися з наукою, а церква переглядає так багато обмежень і застережень, що тільки віра відрізняє християнина від атеїста; вони не єдині в переконанні, що це для відпочинку; вони покладаються в рівній мірі на думку, розум і совість. Крім того, після Французької революції послабшала повага до влади; повага до бажань короля стала умовною; виникла необхідність укладати суверенні договори; політичні настрої змінилися; найгарячіші роялісти - барон John Lackland's Berryer, de Falloux, de Montalembert зажадали гарантій і стверджували, що вони такі ж ліберальні, як i демократи.8 Шатобріан (Chateaubriand), співак Відродження, вважав себе філософом і республіканцем. А захист вівтаря і трону були актом його вільної волі.9 Ми знаємо, що сталося з войовничим католиком Фелісіте Робером де Ламенне.10
8Berryer, de Falloux, de Montalembert - три видатні католицькі політичні лідери, які займали чільне місце в опозиції до Наполеона III.
9Тут Прудон, як видається, коментуючи настільки цитує зауваження Шатобріана "Jesuis bour bonnien parhonneur, monarchiste parraison, republicain par goutet par caractere." ("Я Бурбон по честі, монархіст за розумом, республіканець за характером і уподобанням")
10 Хьюго-Фелісіте Робер де Ламенне (Felicitede Lamennais) (1782-1854) теократ і видатний представник ліберального католицизму. Був відлучений від церкви в 1834 році, а потім перейшов у крайню ліву частину політичного спектру, до радикальних демократів і комуністів. Його дивовижна кар'єра дійсно найкраще демонструє тезу Прудона, що немає стабільної середини між теократією і революцією. Гарольд Ласки присвятив Ламенне великий розділ у своїй праці Authority in the Modern State (“Влада в сучасних Штатах”) (New Haven 1919).
Хоча влада руйнується і стає все менш стійкою з дня на день, закон стає усе більш визначеним, а свобода досягає певних успіхів у реальності і набирає сили, абсолютизм бореться, як може: чинить опір, оббріхує, зраджує, забороняє - але наближається до республіки. Який висновок ми повинні зробити з цього? Що ж для політичної конституції є найважливішим?
7. ІДЕЯ ФЕДЕРАЦІЇ
Влада (панування) та свобода, і в теорії, і в історії, змінюють одна одну. Якщо перша непомітно відступає, то друга розширюється і стає значною. Цей подвійний рух приводить до підпорядкування. Влада стає інструментом свободи. Іншими словами, ліберальні або договірні системи щоденно наступають на авторитарну систему. Тому ідея контракту, який ми повинні прийняти, стає домінуючою в політиці.
Що таке контракт?
Стаття 1101 Цивільного кодексу говорить, що контракт це угода, згідно з якою одна чи кілька осіб зобов'язуються відносно одної чи декількох інших виконувати якісь дії чи утриматися від них.
Стаття 1102: Це рівноправні (synallagmatic) і двосторонні угоди, коли договірні сторони мають взаємні зобов'язання.
Стаття 1103: Це односторонні угоди, за якими одна або більше осіб мають по відношенні до одної чи декількох інших, без останніх, якісь зобов'язання.
Стаття 1104: Комутативна угода, коли кожна зі сторін зобов'язується надати або зробити те, що є еквівалентом до того, що інша сторона дає чи робить. Еквівалент урівнює можливість отримання прибутку. Коли не обумовлені питання прибутку чи втрати, договір стає невизначеним.
Стаття 1105: Договір ділової репутації (goodwill), у якому одна зі сторін надає іншій перевагу з безоплатної вигоди.
Стаття 1106: Обтяжливий договір, який зобов'язує обидві сторони дати або зробити щось.
Стаття 1371: Квазі (quasi) - контракти - це добровільні зв’язки людей, які погоджені із зобов'язаннями до третьої особи, а іноді і взаємними зобов'язаннями між двома сторонами.
До цих відмінностей і визначень, що містяться в кодексі, і які передбачають форми та умови контрактів, я додам ще одне походження контрактів відносно їх об'єктів. У відповідності до природи речей, які знаходяться у постійній зміні, контракти є внутрішніми, цивільними, комерційними чи політичними. Саме з останнім з них, політичним договором, ми будемо мати справу.
Ідея договору не є невідомою в монархії чи в родині. Але, згідно з принципами влади і свободи та їх ролі у формуванні уряду стає очевидним, що різні принципи не впливають на політичний договір. Зобов'язання, які поєднують монарха і його підданих спонтанні і неписані, вони випливають з почуття родини, послуху та особистих якостей і є односторонніми: підлеглий зобов'язаний більше зробити для свого володаря, аніж володар для нього. Теорія божественного права говорить, що монарх є відповідальним тільки перед Богом. Намісник, який прагне захопити владу і тримати в покорі підлеглих, неспроможний керувати своїм народом та не в змозі захищати свій народ. Загально прийняте успадкування влади призводить до страшних наслідків. Заколотник герцог Орлеанський і Людовик XII, батьковбивця Людовик XI і блудниця Марія Стюарт зберегли свої права на престол, незважаючи на їхні злочини. Саме народження у королівських сім’ях зробило їх недоторканними і можна сказати, що між ними і їх вірними підлеглими існував успішний квазі -контракт. Одним словом, саме влада має першорядне значення у монархічній системі, тому тут неможливі рівноправні контракти.
Політичний контракт набуває свого повного змісту і моралі тоді, коли він:
1 / це рівноправний (synallagmatic) і комутативний;
2 / утримує свої об’єкти для досягнення цілі у певних межах.
Ці дві умови можливі у демократичній системі, але навіть там, як правило, це тільки фікція. Чи можна сказати, що в представницькій демократії та централізованій чи в конституційній монархії з обмеженими правами, або навіть в комуністичній республіці політичні договірні зобов'язання громадянина до держави можуть бути рівними і взаємними? Чи можна сказати, що ці контракти, які позбавляють громадян половини або двох третин їх свободи та суверенітету і чверті виготовленого ними продукту, містяться в певних обмежених рамках? Як показує досвід, дуже часто контракти в таких системах є надмірними, обтяжливими, оскільки вони не дають ніякої компенсації тим, хто бере в них участь, вигоди не застраховані і обіцяне не гарантується.
Для того, щоб політичний контракт, був рівноправним і комутативним, як вимагає демократична ідея, він повинен залишатися у розумних межах, бути вигідним і зручним для всіх. Громадяни, які входять в асоціацію повинні:
1 / отримати від держави стільки, скільки вони жертвують для неї;
2 / зберігати всі свої свободи, суверенітет та ініціативи, за винятком того, від чого вони повинні відмовитися, щоб досягти спеціальної цілі, за ради якої договір укладений, а держава повинна це гарантувати.
Такі обмеження і свободу політичного контракту я буду називати федерацією.
Федерація ( від лат. "foedus", "foederis") це - договір, контракт, угода, союз, і так далі. Це угода, за якою одна або кілька глав сімей, одне або декілька міст, одна або кілька груп міст або держав, підписують взаємні і рівні зобов'язання для виконання одного або декількох конкретних завдань. Відповідальність за які лежить виключно на учасниках Федерації .*
* Теорія Ж.-Ж. Руссо, а також теорія Робесп'єра і якобінців говорить, що суспільний договір – це юридична фікція, за винятком випадків божественного права, батьківської влади чи соціальної необхідності, для пояснення походження держави і відносин між державою та окремою людиною. Ця теорія запозичена у кальвіністів є кроком вперед, бо мала на меті все пояснити законами розуму, а не законами природи і релігії, як вважалося раніше. У федеральній системі соціальний контракт не фікція, а позитивна і ефективна згода. Положення контракту запропоновані, обговорені, проголосовані і прийняті, а також можуть бути змінені, виправлені і уточнені за взаємною згодою всіх сторін. Між федеральним контрактом, контрактом Руссо і контрактом 1793 року є велика різниця, як між реальністю і гіпотезою.
Розглянемо це визначення більш уважно.
Я хотів би звернути увагу читача на суть і характер федеративного контракту. У цій системі сторони контракту, укладаючи пакт (не зважаючи на те, хто укладає контракт - голови сімей, міст, кантонів, провінцій, держав) не тільки закладають відносини на принципах взаємоповаги, але і зберігають за собою більше прав, свобод, авторитету, влади і власності аніж відмовляються.
Це не те, що відбувається, наприклад, в суспільстві спільної чи комуністичної власності і доходів (затвердженої відповідно до Цивільного кодексу), відомого як об’єднання абсолютних держав, де той, хто бере участь в асоціації такого виду, особливо на правах постійного членства, обтяжується важким обов'язком і сковується ланцюгами, які абсолютно придушують його особисту свободу. Це робить такі контракти дуже рідкісними, бо чернече життя завжди є таким нестерпним. Будь-яке зобов'язання, навіть двостороннє і комутативне, яке вимагає від тих, кого воно пов'язує, відмовитися від своєї незалежності і повністю присвятити себе асоціації, є негідним людей і громадянина.
У відповідності до цих принципів Федеральний контракт, в загальних рисах, має на меті гарантувати федеративним державам їх суверенітет, недоторканість їх території, свободу їх громадян; дозвільну і судову систему; забезпечення безпеки і створення умов для взаємного процвітання, тому, незважаючи на масштаб інтересів, федеральний вплив на них є істотно обмежений. Федеральна влада не може бути більш значимою аніж місцеві або провінційні органи влади, так само, як останні ніколи не можуть переважити права і прерогативи людей і окремого громадянина. Якщо буде інакше, то співтовариство стане комуністичним; Федерація повернеться до централізованої монархії; федеральна влада, замість того, щоб виконувати представницькі функції, буде розглядатися в якості домінуючої, не буде обмежена конкретними завданнями, буде прагнути поглинути всі дії і всі ініціативи; Конфедерація держав зведеться до адміністративних районів, галузей, або місцевих відділень. Таким чином перетворений політичний об’єкт можна назвати республікою, демократією, але він більше не буде складатися з повноцінних автономій, і не буде конфедерацією. Те ж саме буде мати місце, якщо через бездарну економічну політику чи в результаті здачі позиції, чи з якоїсь іншої причини федеративні міста, кантони або держави нададуть комусь одному більше адміністративної сили аніж іншим. Тоді федеральна республіка перетвориться на унітарну і відкриється шлях до деспотизму .*
* Швейцарська Конфедерація складається з двадцяти п'яти суверенних держав (дев'ятнадцять кантонів і шість напівкантонів), яку населяють два мільйони чотириста тисяч жителів. Тому діяльність кожної держави регулюється окремою конституцією, подібними з нашими статутами і конституціями 1791 року, 1793, 1795, 1799, 1814, 1830, 1848, 1852, спільно з Федеральною конституцією, чого, звичайно, нема у Франції.
Дух цієї конституції, яка відповідає принципам викладеним вище, міститься в наступних статтях:
Стаття 2. Мета конфедерації - забезпечення незалежності країни від іноземних держав, підтримка внутрішнього миру і порядку, захист прав і свобод своїх членів і їх загальне процвітання.
Стаття 3. Кантони є суверенними в рамках федерального суверенітету, і як такі зберігають всі права, які не були делеговані до федеральної влади.
Стаття 5. Конфедерація гарантує кантонам недоторканість їхніх територій, їх суверенітет у межах, встановлених статтею 3, їхні конституції, свободи і права їх мешканців, конституційні права громадян, а також права і повноваження, які люди, поклали на владу .
Отже, конфедерація це не держава, а група суверенних і незалежних держав, пов'язаних пактом про взаємні гарантії. Федеральна конституція - не те, що розуміється у Франції під статутом або конституцією. Це скорочена заява публічного права; пакт, який містить умови об'єднання, тобто права і взаємні зобов'язання держав. Те, що називається федеральна влада - не уряд, а орган, створений державами для спільного виконання певних функцій, від яких держави відмовилися, і який, таким чином, отримав федеральні повноваження.
У Швейцарії федеральна влада складається з дорадчої Асамблеї, що обирається громадянами двадцяти п'яти кантонів і виконавчого органу. Виконавча рада складається з семи членів, що призначаються Асамблеєю. Члени Асамблеї і Ради Федерації обираються на три роки, так як федеральна конституція, повноваження депутатів і їх звільнення можуть бути переглянуті у будь-який час. Таким чином, федеральна влада, в повному сенсі цього слова, залежить від виборців і знаходиться під їх суворим контролем. Сила її повноважень варіюється відносно бажань народу.
Таким чином, федеральна система суперечить ієрархії або централізованому адмініструванню чи уряду, які характерні, в рівній мірі, для демократичної імперії, конституційної монархії і унітарної республіки. Основний закон федерації полягає в наступному: повноваження центральної влади є спеціалізованими і обмеженими, зменшуються відносно інтенсивності конфедерації і зростають з приєднанням нових держав. Централізований уряд, навпаки, збільшує повноваження верховної влади, вплив її стає більш прямим, в результаті чого розквіт провінцій, міст, корпорацій та окремих осіб, що знаходяться під юрисдикцією такої влади, опиняється у прямій залежності від територіального масштабу і кількості населення. Звідси випливає придушення всіх свобод, комунальних і провінційних і, навіть, індивідуальних і національних.
Закінчуючи цю главу, зазначу, що унітарна система суперечить федеральній системі, Конфедерація великих монархій або, навіть, демократичних імперій, неможлива. Такі держави, як Франція, Австрія, Англія, Росія, Пруссія можуть укладати договори про союз або торгівлю між собою, але вони чинять опір федералізації, тому що їхні принципи суперечать встановленню будь-яких федеральних принципів, які б позбавляли їх певних прав чи обмежували б їх вплив, за якими вони повинні були б визнати арбітра над ними, принаймні для вирішення деяких питань. Їх мета у керуванні, а не в намаганні знаходити компроміс чи підкорятися. Королі, які в 1813 році, при підтримці народних мас, боролися за свободу Європи проти Наполеона, сформували Священний союз не у формі федерації, їх абсолютизм завадив їм прийняти таку назву, а утворили, як і в 1792 році, коаліцію. Історія не дає ніякої іншої назви.11
11"Коаліція": термін, що застосовується для послідовних військових союзів, які формуються у Франції від Росії, Австрії, Великобританії, а також виконання інших завдань у ході революційних і наполеонівських воєн.
Інша справа з німецькою конфедерацією, яка проводить реформи, що гарантують свободу громадянам після знищення династій, які перешкоджають їй.*
* До публічного права федерації виникає ряд складних питань. Наприклад, чи може рабовласницька держава вступити в конфедерацію? Здається, що не може. Поневолення частини нації заперечує сам принцип федерації. У цьому відношенні південні штати США є у кращому положенні, бо мають право вимагати відділення тому, що не дотримується, принаймні в даний час, вимога звільнення рабів та розширення політичних прав. Але Вашингтон, Медісон, та інші засновники Союзу не прийняли цю точку зору, вони визнали рабовласницькі держави у федеральному договорі. Цей неприродний пакт в даний час руйнується на очах. Південні штати, щоб зберегти свою економіку, схиляються до унітарної конституції, в той час як Північні, з метою збереження Союзу, приймають указ про депортацію рабів.
Швейцарська федеральна конституція, яка реформувалася у 1848 році, вирішила питання рівності. Стаття 4 проголошує: “Всі швейцарці рівні перед законом. У Швейцарії нема жодних спадкових привілеїв для окремих осіб чи сімей". Саме вона зліквідувала будь-який слід аристократії у Швейцарії і стала основою федеральної конституції. Чи федеральна більшість,якщо виникає конфлікт інтересів, може виступати проти сепаратистської меншості, не розриваючи контракт? У 1846 році Sonderbund (Зондербунд), на відміну від більшості кантонів, заявив про вихід з Федерації, але згоди на вихід не отримав. Що стосується мене, я вважаю, що прагнення було цілком законне, так як питання суверенітету кантонів не охоплені федеральним пактом. Таким чином для мене ясно, що більшість швейцарських кантонів отримали свої права через договір; доказом цього є те, що у 1848 р. Федеральна конституція була змінена саме для того, щоб врегулювати проблеми, які призвели до виникнення Зондербунд. Але може статися, що з точки зору корисності, вимоги меншості будуть несумісними з потребами більшості. Ця конфліктність ставить під загрозу свободу держав. У такому випадку питання вирішується правилами війни. А це означає, що великі суб'єкти, руйнація яких передбачає великі втрати, повинні здолати слабших. Те, що відбулося у Швейцарії, може статися і в Сполучених Штатах, якщо для кращого застосування принципів Пакту питання будуть не вірно трактуватися, наприклад такі як, питання покращення якості життя чорних до такої міри, як для білих. На жаль, повідомлення пана Лінкольна не залишає місця для сумнівів: Північ, як і Південь, не ставить за мету звільнення рабів. Це завдання не розв'яжеться навіть шляхом війни і загрожує конфедерації.
У монархії справедливість залежить від царя, в конфедерації вона залежить від кожної держави - учасниці і від її громадян. Створення Верховного федерального суду, в принципі, було б порушенням пакту. Те ж саме стосується і апеляційного суду. Кожна держава має бути суверенною у творенні законів для себе, тому вони можуть бути різними у кожній з держав. Однак, як є федеральні справи і інтереси, економіка і бізнес, так є і злочини, вчинені проти федерації. Для таких конкретних випадків і створюються федеральні органи правосуддя.
8. ПРОГРЕСИВНА КОНСТИТУЦІЯ
Історія та аналіз, теорія і спостереження за боротьбою свободи і влади привели нас до ідеї політичного договору.
Застосовуючи цю ідею і намагаючись знайти згоду, ми побачили, соціальну перевагу федерального контракту. Ми трактуватимемо його як: двосторонній і комутативний контракт щодо одного або кількох конкретних об'єктів, які є необхідними в даний час, а Договірні Сторони зберігають суверенітет та великий простір для дій, хоч одночасно відмовляються від незначних речей, які необхідні для здійснення спільних завдань.
Це протилежне до того, що відбувається в старій монархічній, демократичній та конституційній системах, де, завдяки ситуативній логіці і керуючись певними принципами, окремі особи чи групи, обираючи владу, позбавляються суверенітету. Права, безпеку і незалежність вони отримують в обмін на нові обтяжливі обов’язки.
Федеративний договір - величезний крок вперед. Він дає рішення, яке ми так довго шукали.
Як було сказано в главі 1, вирішення політичних проблем зводиться до простого завдання - знайти рівновагу між двома протилежними елементами: владою і свободою. Будь - яка помилка у встановленні балансу між ними відразу призводить до безладу, загибелі держави, гноблення і страждань народу. Іншими словами, порушення порядку та зміни у суспільстві виникають з протиріччя між принципами влади і свободи, і зникають, коли ці принципи є узгоджені таким чином, що влада і свобода не можуть зашкодити одна одній.
Баланс двох сил є предметом закону, який тримає їх під контролем і призводить до згоди. Що дасть нам цей новий елемент, який має на меті надання переваги тій чи іншій із сторін за згодою двох? Договір, змістом якого є права і обов’язки, які в рівній мірі стосуються двох протилежних сторін .*
*В залежності від моральності людини, її потенціалу і намірів є три способи пізнання права: віруючий, філософський або громадянський.
- Закон передається від Бога компетентному органу. За визначенням теології це - божественне право.
- Закон виражає ставлення до речей: це визначення філософа Монтеск'є.
- Закон арбітражного статуту залежить від волі людини. (див. De la Justice dans la Revolution et dan sl'Eglise, 8 дослідження): це теорія контрактів і федерації.
Істина одна,є лише різні напрямки її пошуку, що створюють різні соціальні системи. Ці три визначення сходяться до одного, тому ми повинні розглядатися їх як ідентичні. У першій людина оголошує себе суб'єктом права, його автором і представником; в другій - вважає себе невід'ємною частиною великого організму; у третій - творить власний закон, звільняється від будь-якої влади і панування. Перша формула притаманна релігійній людині, друга - пантеїсту, третя - республіканцю. І тільки остання з них сумісна зі свободою.
Але в конкретній і реальній дійсності, у суспільстві, право не може бути лише абстрактним поняттям, туманним прагненням, яке б занурило нас у світ художньої літератури і міфів. Для заснування чогось потрібна не лише ідея, але і юридичний акт, реальний договір. Люди, розуміючи це, створили у 1789 році Французьку конституцію. Всі майбутні режими опиралися на неї. Намір був хорошим, але, нажаль, їх розуміння було недостатнім; до цього часу не було засвідчення підписання угоди. Ми знаємо, що передбачає контракт і розглянемо тепер це в деталях.
Всі статті договору можуть бути зведені до однієї, яка стосується ролі і юрисдикції великого функціонера, який називається державою. Національні збори мають змагатися між собою за розподіл і розділення повноважень чи конкретизацію державних дій, юрисдикцію держави, її вплив, її об’єкти, її мету. Здається, ніхто до цього часу не переймався цим питанням. Людство мріяло лише про обмін, розподілення, про що наївно зазначав міністр у 1848 році. І все ж, обмеження ролі держави - питання життя і смерті для свободи, чи то колективної чи індивідуальної.
Федеральний контракт, по суті, завжди резервує більше повноважень для громадянина, для муніципальної та провінційної влади, ніж для держави і центральної влади. І це єдине, що може спрямувати нас на правильний шлях.
У вільному суспільстві держава чи уряд є законодавцем, рушієм, ініціатором, і, якнайменше, виконавцем. У зв'язку з цим, термін «виконавча влада», який використовується для позначення одного з аспектів суверенітету, в значній мірі сприяв спотворенню ідеї. Держава не є підприємцем у державному секторі, її не слід плутати з підрядниками, які виконують громадську роботу. Держава є генератором ідей, ініціатором і вищим керівником руху. Час від часу вона може безпосередньо включатися у завдання, але тільки для того, щоб розпочати справу, продемонструвати спосіб і показати приклад. Запустивши створений механізм, держава повинна відійти, доручивши виконання завдання місцевим органам влади і громадянам.
Держава встановлює одиницю виміру, еквівалент, вагу, значення, вартість валюти… Але, після того, як модель була зроблена, перший випуск завершено, виробництво золотих, срібних і мідних монет перестає бути публічною функцією і завданням держави. Є промисловість, яка повинна вільно виробляти будь – яку продукцію: ваги, бочки, пляшки… Все повинно бути якісним і дешевим. Це єдине, що повинно мати значення. Що потрібно для того, щоб золота чи срібна монета у Франції вважалася цінною? Лише те, щоб монета містила одну десяту сплаву і дев’ять десятих штрафу. Роль держави повинна бути обмежена функцією контролювання і наглядом за виробництвом.
Те, що я сказав про валюту, стосується і цілого ряду інших суспільно – господарських справ, які не мають надовго залишатися в руках уряду: дороги, канали, ліцензування товарів, поштова служба, телеграф, залізниця… Я розумію, визнаю і наполягаю, щоб держава втручалася в усі такі великі комунальні проекти, але я не бачу ніякої необхідності залишати їх у руках держави, після того, як вони будуть розпочаті. Така концентрація, наскільки я можу судити, насправді є перевищенням повноважень. У 1848 році я закликав державу залучитися до створення національних банків, кредитних, ощадних і страхових установ, залізниць. Державі ніколи не спадало на думку, що заснувавши проект вона вже виконала своє завдання, а далі компетенція переходить у руки банківського, страхового, і транспортного бізнесу. Правда, організація народної освіти вимагає значних зусиль від центральної влади, але тим не менш, я вважаю, що свобода в освіті не повинна відрізнятися від свободи у інших галузях.*
* Швейцарська федеральна конституція 1848 року проголошувала право Конфедерації на заснування Швейцарського університету. Ця ідея була опротестована, так як розцінювалася, як посягання на суверенітет кантонів, що, як мені здається, було хорошою політикою. Я не знаю, як вирішилася доля цього проекту.
Я хочу, щоб школа не менш суворо була відокремлена від держави, ніж церква. Має бути Рахункова палата і бюро статистики для того, щоб збирати, перевіряти та класифікувати фінансові дані в цілому по республіці. Але чому всі витрати й доходи повинні проходити через руки скарбника, колектора чи податківця, касира і міністра держави, коли за родом своєї функції держава не повинна обростати службовцями і вимагати зайві кошти для виконання своїх функцій? *
* Федеральна Рада Швейцарії керує Федеральним бюджетом, який забезпечує витрати Конфедерації. Бюджети кантонів та міські бюджети зовсім відокремлені від федерального.
Чи так вже необхідно, щоб суди бути підпорядковані центральній владі? З давніх часів правосуддя здійснювала вища влада – володар, за правом влади, наданої Богом. Але це не може бути використане у конституційній монархії, а тим більше в імперії, де владу обирають загальним голосуванням. Таким чином, з моменту, коли ідея права отримує такі, як в попередньому моменті, переваги в політичній системі, то незалежність судової системи стане необхідною. Юстиція більше не буде вважатися атрибутом центральної чи федеральної влади, вона може бути лише делегована громадянами муніципальній чи провінційній владі. І не більше. Правосуддя є атрибутом людської влади і ніяка держава не повинна зазіхати на це. Згідно з цим аргументом військова служба теж не є винятком: військові, зброя, укріплення переходять в руки федеральних органів влади тільки на час війни і лише для цілей війни, а в мирний час солдати і зброя залишаються під контролем місцевої влади.*
* Стаття 13 Федеральної конституції Швейцарії говорить: "Конфедерація не має права підтримувати постійну армію" Наші унітарні республіканці могли б посилатися на цю статтю.
У правильно організованому суспільстві все повинно бути в безперервному зростанні - наука, промисловість, праця, багатство, здоров'я населення. Свобода та моральність повинні слідувати тим ж шляхом. Їх рух, їх життя, не припиняється ні на хвилину. Держава, як головний орган цього руху, завжди повинна вирішувати все нові і нові проблеми, як тільки вони появляються. Якщо її функція як мотору і генерального керівництва є безперервною, то її творіння, однак, не повторюються. Це вищий прояв прогресу. Що станеться, якщо, а це спостерігається майже завжди, держава буде продовжувати надавати послуги, які вона створила, чи не піддасться вона спокусам монополії? Заміна ролі засновника на роль механіка не відповідає духу спільноти, яка даючи владі життя, наділяє її лише функцією керування. Держава ж почне збагачуватися і перешкоджати спільноті, перетвориться на акціонерне товариство з необмеженою відповідальністю, з шестисот тисяч співробітників і шістсот тисяч солдатів, які нічого не роблять, яке замість того, щоб допомогти країні, служити її громадянам і спільноті, почне обкрадати і пригнічувати їх. Незабаром корупція, розкрадання, релаксація цієї системи окупує все; вона сконцентрується на збереженні себе, розширюючи свої прерогативи, помножуючи свої завдання, збільшуючи свій бюджет, влада забуде свою справжню роль і перетвориться на непохитне самодержавство; суспільство стане жертвою і роль нації, не зважаючи на її історичне право, почне занепадати.
Хіба ми не бачили в главі 6, що у розвитку держави влада і свобода ідуть у логічній та часовій послідовності. Коли одна знаходиться в постійному занепаді, друга поступово набирає стабільності за рахунок непомітного підпорядкування представників чи поборників свободи, а саме: центральна влада наповнюється представниками департаментів або провінцій, перебирає провінційні повноваження делегатів волостей, муніципальної влади, її жителів. Свобода, таким чином, прагне набрати вагу, а влада робить себе слугою свободи, договірні принципи у державі тенденційно змінюються авторитарними.
Якщо це правда, то результат буде сумнівним. Так, у відповідності з природою речей і грою принципів, влада відступає, а свобода переважає. Таким чином, щоб не виникав конфлікт між ними, конституція прогресивного суспільства стає більш ліберальною, її цілі можуть бути реалізовані тільки в суспільстві, де нема ієрархії панування, де рішення не нав'язані зверху вниз, а все базується на його основі - на федеральній системі.
Федеральна Конституція базується на трьох положеннях:
1 / Федерація - група невеликих суверенних держав, об’єднаних федеральною угодою;
2 / В рамках кожної федеративної держави уряд формується за принципом розподілу всіх повноважень на всіх рівнях. Ніяка влада не може бути віддалена, все, що можна розділити, розподіляється між різними органами влади та посадовими особами.
3 / Щоб центральна влада не могла поглинути Федеративні частини, провінційним і муніципальним органам влади потрібно зменшити роль центру, від самого початку обмеживши його роллю гаранта і контролера. Виконання центральних розпоряджень можливе лише за умови затвердження їх федеративним урядом та посадовими особами, подібно до того, як в конституційній монархії, кожний королівський наказ повинен бути підписаний міністром, і тільки тоді він матиме силу закону і стане обов’язковим до виконання.
Звичайно, поділ влади, який практикується у Статуті від 1830 року, є позитивним і важливим, бо обмежує дії урядових установ. Але наївно це обмеження застосовувати до членів кабінету. Сім чи вісім державних посад розподіляють між собою обрані парламентською більшістю депутати. Їх робота контролюється опозицією і в обов’язковому порядку місцевими і провінційними урядами. В іншому випадку політичне життя переміщується з провінцій до центру. Це спричинить занепад нації.
Федеральна система універсальна і прогресивна для всіх країн, для всього людства, для кожного з народів; політика федерації, по суті - це політика прогресу, яка полягає у можливості кожного народу зменшити повноваження центральної влади в будь – який момент до точки, яку лише допускає рівень свідомості та моралі.
9. ЩО ЗАТРИМУЄ ФЕДЕРАЦІЮ? ФАКТОРИ, ЯКІ ПЕРЕШКОДЖАЮТЬ IДЕЇ
Ідея федерації така ж давня, як ідеї монархії і демократії, і стара, як влада і свобода окремо. Як може бути інакше? Все виникає в суспільстві з плином часу за законами прогресу і має свої корені в самій природі. Цивілізація авансом охопила її принципи, її ідеї в процесі"до" і "після", і оточує її постійно. Заснована на контракті, як урочисте вираження свободи, федерація не могла не звернутися до людини. Більше дванадцяти століть до Різдва Христового ідея федерації виникла серед племен івриту, відокремлених один від одного в своїх долинах, але об’єднаних, як і племена Ізмаїла, кровною спорідненістю. Майже відразу вона з'являється і в грецьких амфіктіоніях12, які, правда,
12Амфіктіонії – це політичний і релігійний союз племен і міст-держав Стародавньої Греції, з метою охорони спільних святилищ, храмів і розв’язання міжплемінних питань. З часом ліга перейняла і військову роль. Тут Прудон очевидно звертається до ліги навколо міста Дельфи, яка з VII ст. до н.е. відігравала важливу і часто руйнівну роль у міждержавній політиці Греції. Короткий звіт про провал експериментів «федералістів» у Греції, див. Шелдон Волін "Політика і бачення" (Politics and Vision) (Boston 1960) ст. 73-76.
не могли придушити внутрішню ворожнечу, запобігти військовим конфліктам, чи, врешті-решт, імперському поглинанню, але все ж були яскравим свідченням майбутнього прагнення людства до свободи. Федеральна ідея продовжує існувати у федеральній конституції Швейцарії і Німеччини, у потужній лізі слов'янських і германських народів і навіть у Австрійській імперії, утвореній з гетерогенних країн, які все ж, незважаючи на всі зусилля, нероздільні. Федеральний контракт, який стає основою справжнього уряду, покладає край протиріччям емпіризму, усуває свавілля і встановлює справедливість і мир у непохитній рівновазі.
Протягом століть ідея федерації була прихована чи завуальована. Причиною цього була необхідність формувати державу за допомогою строгої дисципліни. Така роль, здається, була призначена унітарній системі.
Необхідно було приборкати і врегулювати різні мінливі, грубі, недисципліновані народи, ізольовані і ворожі міста і групи, віднайти, крок за кроком, загальні правила, прийняти спільні закони людяності у вигляді імперських указів. Неможливо собі уявити будь-який інший сенс існування величезних політичних структур античності, грецької, римської і франкської імперії, християнської церкви, повстання Лютера, і, нарешті, французької революції.
Федерація не може виконати цю початкову координаційну місію, тому що свобода виключає ідею примусу і обмеження, спирається на поняття двосторонніх, комутативних і чітко визначених контрактів. А також тому, що її метою є гарантія суверенітету і незалежності народів, які вона об'єднує, народів, які будуть страждати під гнітом, аж поки не стануть керуватися розумом. Цивілізація є прогресивною, тому сумнівним є припущення, що федеральний уряд міг виникнути на самому початку.
Інша причина для тимчасової завуальованості федерального принципу полягає у слабких експансивних тенденціях держав, які керувалися б федеральною конституцією.
Природні кордони федеральних земель.
Ми бачили в розділі 2, що монархія, як і демократія, за своєю природою і принципами не знає меж у своєму розвитку. Ця експансивна влада передалася від простих одвічних урядів змішаного або де-факто демократичного типу, таких як демократія та аристократія, демократична імперія та конституційна монархія, які залишаються вірними своїм ідеалам. На цьому базується месіанська мрія і багаторазові спроби створення універсальної монархії чи республіки.
У цих системах немає межі процесу асиміляції. Можна сказати, що тут ідея природного кордону є фікцією або політичним шахрайством. Річки, гори, моря більше не розглядаються в якості територіальних кордонів, а лише як перешкоди для свободи і суверенітету. Логічний принцип існування цих систем приводить до збагачення і безконечного використання, вона не знає кордонів і обмежується лише Всесвітом. Найбільш відомим прикладом асиміляції регіонів і народів, незважаючи на гори, річки, ліси, моря і пустелі є Римська імперія, з центром і столицею на півострові, оточеному великим морем, а її провінції віддалені настільки, наскільки вони досяжні для армії та збирачів податків.
Кожна держава за своєю природою - загарбницька. Ніщо не зупинить її агресивну ходу, якщо вона протистоїть іншій державі, також агресору, здатному захистити себе. Найагресивніші нації часто суперечили самі собі, коли цього вимагали інтереси чи безпека країни. Хто з французьких демократів наважився б засудити об'єднання Савойї і Ніцци?13 Звично бачити, що віддається перевага тим, хто торгує своєю незалежністю чи автономією.
13 Савойя і Ніцца були приєднані до Франції Наполеоном III під час війни проти Австрії у 1859 році.
Інакшу модель демонструє федеральна система. Навіть, якщо федерація здатна захистити себе, швейцарці не раз показали, що конфедерація нездатна до розширення, за винятком випадків, коли сусідня держава просить приєднати її до федерації. Можна сказати, що саме існування федерації забороняє будь – яке розширення її меж. Зважаючи на те, що в основі федерального договору лежить принцип взаємодопомоги і оборони, певні загальні блага, гарантування кожному захисту своєї території, свого суверенітету, своєї конституції і свободи своїх громадян, резервування для кожної із сторін більше повноважень, незалежності і влади, ніж від яких вона відмовляється, конфедерація обмежує своє зростання, а регіони, які її утворюють, не надто далекі один від одного, межують з тими державами, які не входять до альянсу. Припустимо, що одна з держав конфедерації захоче втручатися у справи, або завоювати, загарбати місто, ближню провінцію чи державу. Мало того, що вона не зможе розраховувати на підтримку конфедерації, яка буде заперечувати загарбницьку політику, так як федеративна угода укладається виключно для захисту цілісності, а не звеличення і збільшення однієї частини, вона ще стикнеться з консолідованим осудом інших федеративних держав, які не погодяться на військові дії для переваги якоїсь одної її частини. Таким чином, Конфедерація надає гарантії для своїх сусідів, а також для членів федерації.
Попри те, що відбувається в інших системах, ідея універсальної конфедерації також є суперечливою. Ми бачимо моральну перевагу федерації над унітарною системою. Федерація, з урахуванням всіх недоліків і хиб, є необмеженою, абсолютною, ідеальною. Навіть Європа буде надто великою, щоб сформувати єдину конфедерацію. Європейські країни могли б стати тільки конфедераціями у конфедерації. У моїй останній книзі я подав в якості першого кроку на шляху реформи публічного права в Європі відновлення конфедерації Італії, Греції, Нідерландів, Скандинавії, і Дунайських країн, як прелюдію до децентралізації великих держав і, отже, загального роззброєння.14
14 Тут згадується книга «La Federation et I'uniteen Italie» (Париж 1862), де описано як італійський націоналістичний рух різко засуджував тенденцію централізації.
Таким чином, якщо кожна нація відновить свою свободу, то європейський баланс сил у Європі буде досягнутий – втілиться ідея, яку передбачали всі політичні теоретики і державні діячі. Але це неможливо реалізувати між великими державами з унітарними конституціями.*
*Серед французьких демократів було багато розмов про європейську конфедерацію чи Сполучені Штати Європи. Але, на даний момент, союз всіх держав, великих і малих, які в даний час існують в Європі, має знаходитися під керівництвом постійного Конгресу. Само собою зрозумілим є те, що кожна держава буде зберігати ту форму правління, яка підходить їй найкраще. Тепер, оскільки кожна держава буде представлена у Конгресі певною кількістю голосів пропорційно до чисельності населення і її території, малі держави в цій, так званій, конфедерації, незабаром будуть включені у великі. Більш того, якщо цей новий священний союз буде передбачати і колективний розвиток, то скоріше ми побачимо його крах, спричинений внутрішньою боротьбою в одній державі або велику європейську монархію. Такі федерації, таким чином, будуть у пастці, або будуть позбавлені сенсу.
Примушені до мирного і скромного існування, граючи непомітну роль на політичній сцені, федерації, природно, будуть знаходитися у тіні блиску великих держав. В наш час будь – якого роду зловживання, аристократичні забобони, буржуазні і церковні привілеї, гноблення людей і поневолення розуму вирують у федераціях з тією ж інтенсивністю, як і у феодальних державах або унітарних монархіях. Якщо свобода, закута в гамівну сорочку, то розвиток цивілізації безнадійно гальмує. Ідея федерації проявляється і непомітно існує традиційно, як у Німеччині, де конфедерація є синонімом імперії; у коаліції королів, світської і церковної влади під егідою римської церкви; іноді через силу обставин, як у Швейцарії, де конфедерація складається з декількох долин, відокремлених гірськими хребтами, які захищають її від вторгнення і завоювання, і які не будуть поновлювати справу Ганнібала. Політичний розвиток призупинив свій ріст, не пропонується нічого цінного у філософській думці, не розробляються нові принципи, нема сподівання на маси і, в найменшій мірі, не пропонується просування революції. А саме це є початком руху і самого життя.
Встановленим фактом в історії є те, що французька революція мала великий вплив на всі існуючі федеральні конституції, їх реформування. Вона вливала у них свій дух, надавала їм свої найкращі якості, те, що дозволяє їм розвиватися. Але, на жаль, не досягла, до цього часу бажаного результату.
Американці зазнали поразки у двадцяти боях і їхня справа здавалася безнадійною, доки французька інтервенція не змінила хід подій, а англійський генерал Корнуолліс змушений був капітулювати і здатися 19 жовтня 1781 року. Саме після цього Англія погодилася визнати незалежність колоній, які потім змогли забезпечити себе конституціями. А які ж були американські «політичні ідеї»? Які були принципи їх уряду? Це було перемішування принципів, монумент нетерпимості, винятковості і свавілля, в якому світилися, як зірки, погані прикмети аристократичного духу, регулювання, керування і кастовості. Це викликало обурення і принизливі коментарі французьких публіцистів. Істинний лібералізм не проник в цей час до Америки. Можна сказати, французька революція була лише прелюдією оновлення старого світу на далекому березі. До цього часу свобода в Америці під впливом англосаксонського індивідуалізму, розповсюдженого на величезній території, а не власних інститутів і звичаїв; справжня війна демонструє це дуже добре.* 15
* “Принципи американської конституції, на думку далекоглядних спостерігачів, містять зерна передчасного розпаду. Тюрго, ревний прихильник американської ідеї, скаржився:
1. - що англійську практику не варто наслідувати;
2. - що духовенство, позбавлене права балотуватися на виборах, стає чужорідним тілом, хоча ця аномалія не є в цьому випадку небезпечною;
3. - що Пенсільванія вимагає від членів законодавчого органу релігійну присягу;
4. - що Нью-Джерсі вимагає віри в божественність Ісуса Христа.
5. - що пуритани Нової Англії нетерпимі. А квакери Пенсільванії вважають незаконною військову службу.
6. - що в південних колоніях велика нерівність, і що навіть вільні негри утворюють окрему категорію людей в одному штаті;
7. - що в Коннектикуті соціальні умови на півдорозі між примітивними і цивілізованими державами, і що в штаті Массачусетс і Нью-Джерсі невеликі фракції можуть виключити кандидатів із виборного списку;
8. - що багато труднощів спричиняє звільнення негрів;
9. - що не може надаватися дворянський титул;
10. - що повинне бути скасоване право первородства і встановлена вільна торгівля;
11. - межа юрисдикції має бути встановлена, важливим є місце проживання;
12. - що є відмінність між землеволодінням і іншими формами власності;
13. - що регулювання економікою і навіть заборона торгівлі передбачається у конституції;
14. - що нема узгодженого принципу оподаткування, і що в результаті кожний штат має право встановлювати свої податки;
15. - що Америка може відмовитися від будь-якого європейського альянсу, і, що мудрі люди ніколи не повинні випускати засоби оборони зі своїх рук”.
“Знаменитий Мірабо виявив у суспільстві Цинциннаті, що складалося з офіцерів революції, принцип спадкових відмінностей. На інші хиби вказував П. Маблі та інші зарубіжні діячі. Американські законодавці в повній мірі отримали від цього користь, змінили деякі деталі, зберегли структуру республіканської моделі, яка замість знівелюватися, як було передбачено, з часом покращилася, і обіцяє бути довготривалою”. ("Опис Сполучених Штатів [статистичні, політичні та історичні досягнення Сполучених Штатів Північної Америки: від періоду їхньої першої колонізації до наших днів" (1819)] за [Девідом Бейлі] Уорден, переклад з англійської. [Париж 1820] том 5, 255). (Description des Etats-Unis [A statistical, political, and historical accountof the United States of North America: from the period of theirfirst colonization to the present day (1819)] by [David Bailie] Warden, translated from the English [Paris 1820] vol. 5, 255).
Наступний уривок з твору того ж письменника не менш показовий: “Джефферсон і його соратники вважали, що намагання зробити людей щасливішими без врахування існуючих думок і переконань є малоефективними, а найбільш вагомі для цього зміни неможливо втілити за допомогою сили. Тому вони і не пропонували жодні реформи до того часу, поки суспільство не було готове сприйняти їх.
Політика Джефферсона і його прихильників, звичайно, викликає захоплення. Слава людині і громадянину, якщо він переконується у правдивості і справедливості свого рішення перш ніж зробить його законом.
“Ми всі царі”,- говорили громадяни Афін. Чи Біблія не говорить, що ми також усі боги? Як царі і боги, ми повинні коритися тільки собі. Але це не більше, ніж думка Джефферсона про те, що в період між 1801 і 1805 роками американський народ без цієї негативної свободи, мабуть найменш ліберальний у світі, зважаючи на невелику кількість населення на дивовижно плодючій землі, краще жив би під владою Людовика XIV або Наполеона, ніж у американській республіці ”.
15 “справжня війна” - американська громадянська війна, яка, за Прудоном, відображає прихований централізм під маркою федералізму в Сполучених Штатах. Відкриття Прудона подані стисло в «De la Capacite politique des classes ouvrieres» (208-209): “Або термін “конфедерація” має певний сенс, який вкладали формуючи Союз з метою відрізнити його від всіх інших політичних систем, тоді, залишаючи осторонь питання про рабство, війна Півночі проти Півдня була несправедливою. Або ж, під виглядом конфедерації приховується намір створити, як прийде час, велику імперію - в тому випадку, американці повинні вивести зі своїх платформ всі посилання на політичну свободу, республіку, демократію, конфедерацію і навіть Союз".
Французька революція вирвала Швейцарію з її старих аристократичних і буржуазних традицій і підтвердила конфедерацію. У 1801 році з’явилася Конституція Швейцарії. В наступному році її хотіли переглянути, але втручання першого консула завадило цьому і обговорення закінчилося безладом. Якщо Наполеон захотів би приєднати Швейцарію до своєї імперії, то швейцарська державність перестала б існувати. “Але, ні, я не хочу вас”, - сказав Наполеон. У 1814 - 1848 роках Швейцарія страждає від реакції, бо ідею федерації переплутали з ідеєю аристократії і привілеїв. І тільки Конституція 1848 року (12 вересня) затвердила справжні принципи федеральної системи, які, нарешті, вирвалися у майбутнє. Ці принципи теж не всі розуміли, і у Парламенті стали витати унітарні настрої.
Що стосується німецької конфедерації, то кожен знає, що імператор сам зруйнував стару структуру, але його реконструктивні плани не були успішними. Тепер у Німеччині федеральна система знову виринає у свідомості людей. Я бажаю, щоб Німеччина вийшла вільною і сильною з цієї корисної кризи.
У 1789 році ідея федералізму не була випробувана, її не зрозуміли, а революційні законодавці нічого не взяли від неї. Потрібно було, щоб конфедерації, які майоріли у деяких куточках Старого і Нового Світу, надихнулися новизною, навчилися діяти і визначати себе, а їх принципи повинні були прорости і підтвердити цінність їхніх переваг; необхідно було також, щоб над унітарною системою і над новим режимом рівності був здійснений остаточний експеримент. Тільки за цих умов філософія може зробити свою справу, революція може досягти мети і, з поширенням ідеї, може виникнути універсальна республіка, яка перестане бути містичною, а прийме конкретну форму федерації федерацій.
Сьогодні умови, здається, самі окрилюють думку і ми можемо, мабуть, без зверхності і гордовитості рятувати маси від їх фатальних символів і в той же час демонструвати джерело їхніх помилок.
10. ПОЛІТИЧНИЙ ІДЕАЛІЗМ: ЕФЕКТИВНІСТЬ ФЕДЕРАЛЬНИХ ГАРАНТІЙ
У моральних і політичних науках ми можемо спостерігати, що проблеми виникають, насамперед, через образне сприйняття і сприйняття розумом його елементів. У суспільній уяві політика не менше, ніж моральність, є міфологією. Все стає фікцією, символом, таємницею. А ідеалізм, що філософія розглядає як можливу реальність, згодом призводить до всіляких проблем.
Держава чомусь уявляє себе як гігантську і таємничу особу, а все навколо посилює це поняття неподільної одиниці. Вона називає себе народом, нацією, народною масою; вона є справжнім королем, законодавцем, силою, владою, країною, державою; вона має свої Асамблеї, представництво у Парламенті, своїх присяжних; демонстрації, укази, плебісцити, своє пряме законодавство, іноді свої рішення і страти; своїх оракулів, а їхній голос, як грім або голос Бога. Чим більше вона вважає себе неосяжною, незрівнянною, великою, тим більший жах викликають її фракції, розколи, меншини. Її ідеал, її заповітна мрія - це єдність, ідентичність, однорідність, концентрація. Вона приймає за образу своєї власної величі все, що може розділити її волю, розбити її масу, створити різноманітність, плюралізм і розбіжності в нутрі її.
Кожна міфологія творить ідолів. Коли ж ніхто не взяв на себе турботу забезпечити людей богами, то як Ізраїль в пустелі, вони самі їх створюють. Люди мають своїх героїв, своїх рятівників, своїх божественних емісарів. Ним можуть бути військовий лідер, славний цар, всеперемагаючий і прекрасний, як сонце, чи революційний трибун (Кловіс, Карл Великий, Людовик XIV, Лафайєт, Мірабо, Дантон, Марат, Робесп'єр, Наполеон, Віктор Еммануїл, Гарібальді). Скільки їх, тих хто прийшли до влади завдяки найменшому руху думки чи вибрику долі! Ці бездумні, позбавлені совісті кумири, не дозволяли тим, хто милувався ними, аналізувати чи суперечити їм та завзято демонстрували нетерпимість до тих, хто привів їх до влади не шкодуючи власних сил. Не чіпайте - їх помазали, або вони будуть ставитися до вас по – блюзнірськи.
Чи люди, переповнені цими міфами, які уявляють себе частиною неподільної маси, зможуть відразу зрозуміти ставлення штатної особи до суспільства? Яку формулу для уряду може створити натхненний ними державний діяч, їх представник? Ми можемо передбачити: там, де панує в усій наївності загальне виборче право, там суспільство буде прагнути єдності. Людська спільнота втілює у собі всі повноваження і весь порядок. Щоб висловити її справжню волю загальне виборче право має бути, по – можливості, неподільним. А це означає, що на виборах треба голосувати за єдиним списком (у 1848 році навіть закликали до голосування за загальним списком до всіх вісімдесяти шести департаментів). Таким чином, неподільне голосування призводить до одностайних законодавчих зборів та обговорень законів, ніби однією особою. У разі поділу голосів, більшість складають представники національної ідентичності. З цієї більшості, у свою чергу, виникає одностайний уряд, який має повноваження єдиної нації і покликаний регулювати та вільно і колективно управляти, незалежно від місцевих настроїв і парафіяльних інтересів. Таким чином, централізовані системи - імперіалізм, комунізм, абсолютизм - випливають з популярного ідеалізму. А соціальний контракт, оформлений в манері Руссо і якобінців, позбавляє громадян суверенітету, міські та провінційні управління поглинаються центральною владою. Нема нічого, що знаходилося б поза рамками прямого відомчого контролю.
Наслідки скоро дадуть про себе знати: громадяни і міста позбудуться власного статусу;збільшиться навантаження на платників податків, а розкрадання держави набуде небачених розмірів. Уряд вже не буде створений для людей, будуть лише люди, створені для уряду. Сила і влада буде пронизувати все, домінуватиме над всім, захопить і поглине все до віку, назавжди, нескінченно: війни, судноплавство, управління, правосуддя, поліцію, освіту, громадські роботи, відшкодування; банки, біржі, кредитні і страхові спілки, фонди допомоги, заощадження, благодійність; ліси, канали, річки; релігії, фінанси, митниці, торгівлю, сільське господарство, промисловість, транспорт... Крім цього, величезні податки будуть забирати від нації чверть валового продукту. Громадяни не матимуть нічого власного, але будуть виконувати свої маленькі завдання у своїх маленьких районах, заробляти свої маленькі зарплати, забезпечувати свої маленькі сім'ї, надіючись на підтримку і розсудливість влади.
З огляду на такі настрої, в оточенні контрреволюційних сил, що повинні були зробити творці революції 1789 року? Чого досягти, люблячи свободу так щиро? Не сміючи розділити державу, вони були зобов’язані, перш за все, зробити дві речі:
1 / стримати владу, готову переступити межу;
2/ стримувати людей, які завжди схильні піти за трибуном, який захопить владу і замінить практику права всемогутньою силою.
До сьогоднішнього дня автори конституції - Сійес, Мірабо, Сенат 1814, Палата 1830, Збори 1848 - не без підстав вважали, що основним завданням політичної системи є обмеження центральної влади і збереження, наскільки це можливо, якнайбільше свободи для боротьби і опору. Як досягти цієї мети? Перш за все: розподілити владу між міністерствами чи департаментами; розділити законодавчу владу між королем і судом;затвердити парламентською більшістю представлених королем кандидатів на міністерські посади;затверджувати щорічно суддівську палату; розслідувати, аналізувати, перевіряти дії уряду.
Але в той час, коли вони спрямували парламентську енергію проти міністрів, з ініціативи депутатів переглядали повноваження королівської влади, вінця нації, коли протиставляли слово слову, фікцію - вигадці, саме тоді уряд безконтрольно присвоїв собі все. Встановилося виняткове право величезної адміністрації. З метою безпеки уряд зосередив всі сили країни в своїх руках, пригнобив місцеві свободи, а щоб утвердити свою силу він з несамовитим завзяттям знищив парафіяльний дух; нарешті, він створив апарат грізної сили, проти якого можна потім почати лише словесну війну, ніби реальність можна змінити силою волі. І що відбувається? Опозиція контролює посадовців уряду; міністерства падають одне за іншим, ліквідовується династія, республіка замінюється імперією, централізація і деспотизм невидимо зростає, а свобода утискається. Така наша історія, починаючи з перемоги якобінців над жирондистами. Це неминучий результат штучної системи, яка встановлює метафізичний суверенітет, справедливу критику та інші реалії національної держави з одного боку, і зменшення повноважень великого народу, з іншого.
У федеральній системі немає причини для непокоєння. Центральний орган влади переважно ініціює дії, а не виконує їх; контролює лише невелику частку державного управління та федеральну службу; підпорядковується державі, яка є його цілковитим господарем і володіє повною владою: законодавчою, виконавчою, судовою, для вирішення своїх власних проблем. Центральні повноваження підпорядковуються великій кількості ефективних законів і доручаються законодавчим зборам делегатів штатів, делегатів, які часто самі є членами їх відповідних урядів і тому особливо гостро і ревно контролюють акти Федеральних Зборів.
Проблема стримування мас бентежить теоретиків; прийнятні думки є оманливими, а результат невдалий.
Народ також є однією з гілок влади, його вибух найстрашніший. Влада потребує противагу. Навіть демократія зобов’язана визнати це, бо за відсутності противаги, люди схильні до ризикованих захоплень, які призводять в державі до страшних повстань, що двічі знищили республіку у Франції.
Противагою масам є дві інституції, одна надто обтяжлива для країни і загрожує небезпекою, інша, не менш небезпечна, але, перш за все, образлива для суспільної свідомості:
1 / постійна армія;
2 / обмеження прав.
З 1848 року прийняли закон про загальне голосування. Але, оскільки загроза демократичної агітації збільшилася, відповідно, необхідно було збільшити армію і активізувати військову силу. Таким чином армію використовують як засіб внутрішньої безпеки. Згідно з системою, заснованою в 1789 році, збільшуючи силу уряду, потрібно намагатися мати запобіжні, стримуючі його засоби. У той момент, коли народ і уряд подадуть один одному руки зруйнується вся структура. Появиться дивна система, в якій люди зможуть зберігати свій суверенітет не руйнуючи уряд, а державне керівництво зможе використовувати свою силу, не стаючи деспотичним!
Федеральна система зупиняє масову агітацію, хвилювання народних мас, всі амбіції, заворушення і демагогію. Це кінець правління міських площ з тріумфом трибунів і панування столиці. Нехай Париж здійснює революцію у своїх власних стінах. Який в тому сенс, якщо в Ліоні, Марселі, Тулузі, Бордо, Нанті, Руані, Ліллі, Страсбурзі, Діжоні, і так далі, повновладні департаменти її не підтримають? Париж даремно витратить свій час.
Федерації, таким чином, є спасінням для людей. Розділення оберігає їх одночасно від тиранії лідерів і від їх власного безглуздя.
Конституція 1848 року позбавила президента республіки влади над військовими силами. Франція, оголосивши себе прогресивною і відкритою для реформ, намагалася запобігти подвійній небезпеці - узурпації центральної влади і повстанню народу. Але Конституція 1848 року не визначала значення прогресу або умов, за яких він міг би відбутися. Класовий поділ між буржуазією і людьми, як і раніше, залишався в системі. Це було очевидним, коли обговорювалося право на працю і закон від 31 травня про обмеження загального виборчого права16.
16 31 травня (1850 р.) консервативною більшістю Національних Зборів Франції був прийнятий закон, який різко скорочував виборче право.
Унітарна несправедливість стала сильніша, ніж будь-коли: Париж задавав тон, насаджував департаментам свої ідеї, свою волю. Це проявилося під час конфлікту між президентом і законодавчими зборами. Люди швидше підтримують обраного лідера, ніж своїх депутатів. Події 2 грудня підтвердили ці прогнози. Цей день показав, як мало суто правові гарантії значать проти сили, яка має народну підтримку, адміністративний контроль і свої права17 .
17 2 грудня (1851) Луї - Наполеон Бонапарт, президент Другої республіки, здійснив державний переворот і заснував Другу імперію.
Але якщо, республіканська конституція 1848 року, наприклад, супроводжувалася б зміцненням муніципальних та відомчих організацій, якщо провінції знову навчилися б жити своїм власним життям, якщо б вони мали велику частку у виконавчій владі і якщо б інертна народна маса 2 грудня була щось більше, ніж виборці, то переворот, звичайно, не відбувся б. Боротьба була б обмежена Єлисейськими Полями і Пале Бурбон ( Palais Bourbon), а війська виконавчої влади, в кращому випадку знищили б гарнізон Парижа і співробітників міністерств *.
* Є люди, які вважають, що якби не було голосування 24 листопада 1851 року, яке ухвалило рішення на користь президента проти консерваторів, і запевнило, що coupd'etat (переворот) буде успішним, республіка була б врятована18.
18 24 листопада (1851): Національні збори Франції затвердили прямі всенародні вибори президента - на відміну від виборів президента парламентом - незважаючи на заперечення деяких консерваторів, які вважали, що це надмірно зміцнить президентську владу. З цієї причини демократів, які голосували проти консерваторів гучно засуджували. Але, відповідно до закону про політичні протиріччя (див. глави 6 і 7 вище) і фактів справи, зрозумілим є те, що, якби не підтримка людей, то президент зазнав би поразки, а перемогу отримав би буржуазний лад, а унітарна республіка була б без зусиль перетворена в конституційну монархію; країна повернулася б до статус-кво 1848 року, але режим, можливо, став би суворішим, ніж після 2 грудня. Для врівноваження повноважень урядових сил потрібна була підтримка середнього класу і подальше обмеження виборчого права, як заслужену ганьбу народу.
Я не можу закінчити цей розділ, не цитуючи слова письменника, чия поміркованість і глибина бачення може бути відома читачам Courrier du Dimanche, M. Gustave Chaudey, адвоката колегії адвокатів Парижу. Вони ілюструють, що те, що сьогодні сумнівне - не порожня утопія, а система, яка практикується в даний час; ідея, яка живе і росте з дня у день:
“Ідеальна конфедерація - це союзна угода, яка може нав’язати окремим суверенним суб’єктам федерації тільки такі обмеження, які переходять до повноважень федеральної влади, а розширення гарантій і свободи громадян збільшують захист їх індивідуальних чи колективних дій.
Цього достатньо, щоб показати величезну різницю, що існує між федеральною владою і унітарними системами та урядом, який представляє одну суверенну державу".
Визначення М. Chaudey є абсолютно точним, він називає ідеалом просту формулу, в яку укладаються чіткі теорії. У федераціїцентралізація обмежена певними конкретними об’єктами, які були відокремлені від юрисдикції кантонів, але частково все ще у них розглядаються. В унітарних урядах централізація охоплює все і ніколи не зменшується, не звужується, вона є універсальною. Висновок з цього є очевидним:
"…В унітарних урядах< [M. Chaudey продовжує] в розпорядженні влади є централізація величезної сили різного призначення, і залежить виключно від особистої волі всіх тих, хто при владі. Змінюючи розстановку сили ви можете змінити характер централізації теж. Ліберальність в руках ліберального уряду сьогодні, за ніч може стати потужною зброєю в руках узурпатора, і, після захоплення влади, могутньою зброєю деспотизму. З цієї ж причини вона є постійною спокусою для тих, хто стоїть при владі і постійною загрозою свободі громадянина. Зіткнувшись з такою силою, немає жодного індивідуального або колективного права, майбутнє якого можна передбачити хоч на день. У таких умовах централізація може бути названа роззброєнням нації на користь її уряду, і свобода приречена на постійну боротьбу проти влади.
У федеральній системі централізація діаметрально протилежна. Замість озброєння влади силою об'єднаних частин, вона розлучається з силою, щоб не спокуситися зловживанням владою. Швейцарський кантон, свобода якого знаходиться під загрозою, може розраховувати не тільки на власні сили, але і на сили двадцяти восьми інших. Чи не виправдовує це їх відмову від права на революцію в новій конституції 1848 року?.."
Автор повністю визнає необхідність прогресу, який є настільки важливим для федеральних конституцій і недосяжним та неможливим в унітарній системі:
"Федеральна конституція 1848 року визнає “право переглядати і змінювати свої власні закони", але накладає дві умови: зміни проводяться відповідно до правил, встановлених кантонами в їх конституціях; ці зміни повинні бути прогресивними, а не регресивними. Це передбачає, що люди можуть змінити свою конституцію для того, щоб рухатися вперед, але не для того, щоб відступати ... Це говорить швейцарським народам: якщо внесені вами зміни не мають на меті збільшення вашої свободи, то це означає, що ви негідні свободи, яку ви маєте: міцно тримайте те, що вже у вас є. Але якщо це заради розширення вашої волі, то ви достойні, щоб йти вперед” : йдіть вперед під захистом всієї Швейцарії".
Подібно до того, як хтось страхує будинок від пожежі чи поля від граду, ідея гарантування та забезпечення політичної конституції насправді центральна і, безумовно, найоригінальніша ідея цієї системи. Наші законодавці 1791, 1793, 1795, 1799, 1814, 1830, і 1848 років могли покладатися на свої конституції, патріотизм своїх громадян і лояльність національної гвардії; конституція 1793 року навіть санкціонувала застосування збройної сили і право на повстання. Досвід показав, наскільки ілюзорні такі гарантії. Конституція 1852 року, майже як Консулат і Перша імперія, не гарантує нічого, але я не хотів би скаржитися на це. Які гарантії можуть бути надані за відсутності федерального контракту? Весь секрет у тому, що потрібно розділити націю на незалежні, суверенні провінції, або на ті, які принаймні самі собою керують, користуються достатньою силою, незалежністю, впливом та надають одна одній взаємні гарантії *.
* Стаття 6 федеральної конституції Швейцарії: “Конфедерація гарантує кантональні конституції, за умови, що:
а/ ці конституції не містять нічого, що суперечить положенням Федеральної конституції;
б/ вони забезпечують здійснення політичних прав відповідно до республіканської, представницької або демократичної форми;
c/ вони були прийняті народом і можуть бути змінені, коли абсолютна більшість громадян цього вимагає.
Відмінне застосування цих принципів для швейцарської армії:
" Підвищений захист зустрічається всюди [говорить М. Chaudey] і ніде нема небезпеки гноблення. При переході під національний контроль, контингенти кантонів забувають про рідні землі: виступаючи до конфедерації вони виконують наказ кантонів. І як кантони не бояться, що їхні солдати можуть стати зброєю змови центру? Інакше справа ведеться в інших європейських державах. При прийнятті на військову службу, солдат відокремлюється від народу і стає, душею і тілом, людиною уряду.*
*Le Republicain Neuchatelois 19 і 31 серпня і 1 вересня 1852 року.
Те ж саме відноситься і до американської конституції, яку можна піддавати критиці за з надмірні повноваження федеральної влади. Повноваження президента США такі ж широкі, як у Луї-Наполеона за Конституцією 1848 року. Ці надмірні повноваження не були чужі для унітарного поглинання, очевидно, спочатку в південних штатах, а тепер - у північних.
Не викликає сумнівів, що ідея федерації є найвище, чого досяг політичний геній в наш час. Вона значно перевершує різні конституції, проголошені у Франції за останні сімдесят років та в умовах революції, недовговічність яких погано характеризує нашу країну. Ідея федерації вирішує всі проблеми, пов’язані з необхідністю примирення свободи та влади. Завдяки цій ідеї ми не повинні більше боятися суперечок в уряді; появи людей, які проголошували б вічну диктатуру; що буржуазний лібералізм проявиться надмірною централізацією; що суспільна свідомість стане корумпованою, зіпсованою непристойними зв’язками вседозволеності і деспотизму; що влада повернеться до, як називав їх Робесп’єр, невиправних (intriguers) інтриганів, або, що революція, за словами Дантона, “опиниться в наймерзотніших руках”. Вічний розум, нарешті, буде виправданий, а скептицизм - переможений. Більше ніхто не буде пов’язувати людські біди з занепалою натурою, іронією Провидіння або протиріччям Духу. Опозиційні принципи стануть,врешті - решт, умовою універсальної рівноваги.
11. ЕКОНОМІЧНІ САНКЦІЇ: АГРОПРОМИСЛОВА ФЕДЕРАЦІЯ
Ще потрібно сказати і таке. Федеральна конституція може бути бездоганною, може надавати різноманітні політичні гарантії, але економічні фактори можуть привести її до поступової і безперервної ліквідації. Іншими словами, політичне право повинне підтримуватися економічними реформами. Якщо виробництво і розподіл багатства залежить лише від випадку, якщо федеральний порядок служить тільки для збереження анархії капіталу і торгівлі, якщо в результаті цієї помилкової анархії суспільство приходить до поділу на два класи: один - поміщики, капіталісти і підприємці, а інший – наймані працівники; один багатий - інший бідний, - то політичний устрій буде нестійким. Робітничий клас, найчисельніший і найбідніший, в кінцевому результаті розглядатиме федеральний порядок лише як хитрість і обман. Робітники об’єднаються проти буржуа, ті, в свою чергу, об’єднаються проти робітників, і, якщо народ сильний, то Федерація переродиться в унітарну демократію, якщо ж ні, і переможе буржуазія, то в конституційну монархію.
Можливість появи такої соціальної війни призводить, як ми бачили в попередньому розділі, до створення сильного уряду. Ним так захоплюються теоретики, які розуміли, що тендітна конфедерація нездатна захистити владу від агресії мас, тобто зберегти державну політику без порушення прав народу. Влада встановлена, кожна фортеця побудована, кожна армія організована не стільки від внутрішньої, скільки від зовнішньої загрози. Обов’язково не випустіть це з уваги. Якщо ж місія держави полягає в тому, щоб стати абсолютним володарем народу і людських доль, щоб бути інструментом своєї політики, то потрібно визнати, що федеральна система незрівнянно поступається унітарній системі. Розшарування народних мас та їх залежність від центральної влади можуть привести до зменшення колективної свободи. Після перемоги над Карлом Сміливим, швейцарська армія була довший час провідною військовою силою в Європі19. Та, оскільки кантони утворюють конфедерацію здатну лише, як це було показано, захистити себе, але непридатну для завоювання або для здійснення державних переворотів, то вони залишалися мирними республіками, найменш шкідливими і найбільш спокійними державами.
19 Карл Сміливий - герцог Бургундії в XV столітті. Його вторгнення у Швейцарію закінчилося поразкою, а кульмінацією була битва за Нансі у 1477 році.
Німецька конфедерація під назвою "імперія" теж переживала свої дні слави. Імперській владі бракувало стабільності та централізації, тому конфедерацію розділили на неприродні частини, що несло загрозу цілісності нації. Конфедерація Нідерландів зникла, коли стикнулася з централізованими повноваженнями. Немає необхідності згадувати італійську конфедерацію. Так, дійсно, якщо цивілізація і економіка суспільства вимагає збереження статус-кво, імперська єдність має більшу цінність для людей, ніж федерація. Але все вказує нам, що обставини зміняться і революція ідей проявиться через революцію інтересів. ХХ століття відкриє еру федерації*, інакше людство буде проходити це чистилище ще одну тисячу років.
* Як я вже писав в іншому місці (De la Justice dans la Revolutionet dans l'Eglise, 4 дослідження, бельгійське видання, цитати), що 1814 рік відкрив епоху конституцій у Європі. Дехто зневажливо розглядав цей проект, бо не могли відділити важливі питання від простих інтриг у повсякденних розмовах на історичні і політичні теми і ігнорували хронологію свого століття. Але це не те, що цікавить мене в даний момент. Ера конституцій цілком реальна, має точну назву і має свій аналог в Актійську епоху (Actian), яка розпочалася після перемоги Августа над Антонієм при Акції, у 30 р. до н.е. Ці дві епохи, Aктійська і ера конституцій, розпочали загальне відродження політики, політичної економіки, публічного права, свободи і суспільства в цілому. Вони розпочали мирний період усвідомлення загальної революції і, як свідчать сучасники, готовність глав держав сприяти цьому процесу. Однак, Aктійський період знеславили імператорські оргії, тому відійшла в небуття та була повністю викреслена християнською епохою, яка продовжувала процес оновлення більш моральним і більш популярним способом. Те ж відбудеться і з конституційною ерою, а вона, в свою чергу, буде змінена соціальним і федеральним періодом, глибокі і популярні ідеї яких здобудуть перемогу над буржуазними ідеями 1814 року.
Реальна проблема полягає у вирішенні економічних, а не політичних питань. Саме це треба робити у 1848 році, економічні зміни будуть сприяти подальшому розвитку революційної справи "лютого". Демократія отримала перемогу, Тимчасовий уряд сприяв змінам, у галузі праці та власності провели б реформи і не було б жодних перешкод для подальших змін в уряді. Децентралізація повинна була б бути здійснена пізніше, що у той час було важливим моментом. У цей період ніхто, за винятком того, хто написав ці рядки і у 1840 році оголосив себе анархістом, не мав наміру заперечувати єдність, закликаючи до федерації.
Демократичними досягненнями розпорядилася інакше. Політики старої школи сьогодні притримуються і при цьому наполегливо переконують у тому, що істинний шлях до наступної соціальної революції починається з уряду і тільки потім, не поспішаючи, потрібно вирішувати проблеми у сфері праці і власності. Після перемоги демократії над буржуазією від престолу відрікся король. Імперія занепала, лідери не мали плану дій, економічна революція здійснилася у протилежному. від бажаного у 1848 році, напрямку і свобода була під загрозою.
В даний час читач може очікувати від мене плану економічного розвитку федерації, який би детально демонстрував, що має бути зроблено в цьому напрямку. Я ж просто кажу, що після реформування політичного устрою, федеральний уряд обов’язково повинен приступити до серії реформ в економічній галузі. Я коротко опишу ці реформи.
Як і у політичному контексті, декілька незалежних держав можуть об’єднуватися у федерацію з метою забезпечення їх територіальної цілісності або для захисту своєї свободи, так і в економічному сенсі, конфедерація може бути призначена для забезпечення взаємної безпеки у галузі торгівлі та промисловості, або митного союзу, або для створення та підтримки транспортного зв’язку (будівництво доріг, каналів, залізниць…); для організації кредитування, страхування, і так далі. Мета таких конкретних федеральних угод, полягає в необхідності захисту громадян федеративних держав від капіталістичної і фінансової експлуатації як усередині, так і ззовні; у своїй сукупності вони утворюють, на відміну від домінуючого сьогодні фінансового феодалізму, агропромислову Федерацію.
Я не буду надто заглиблюватися у це питання. Ті з читачів, хто стежив за моєю роботою в тій чи іншій мірі протягом останніх п’ятнадцяти років, досить добре розуміють, що я маю на увазі. Мета промислового і фінансового феодалізму полягає у встановленні монополії на державні послуги, освітніх привілеїв, поділу праці, відсотків на капітал, несправедливого оподаткування, а також політичну нейтралізацію мас, найману працю або економічне рабство, нерівні умови і достаток. Агропромислова Федерація, з іншого боку, буде прагнути до зміцнення більшої рівності, зосередження всіх послуг в економічній сфері не у державних руках, а через кредитування і страхування, до вирівнювання податкового навантаження, буде гарантувати право на працю і на освіту, та організацію такої праці, яка дозволить кожному робітникові, стати майстром, художником, або щоб кожен найманий працівник міг почувати себе господарем.
Така зміна, зрозуміло, не може відбутися у буржуазній монархії або унітарній демократії. Це можливе лише в умовах Федерації, яка виникає не з односторонньої угоди або договору доброї волі чи доброчинності, а з двостороннього та комутативного контракту *
* Простий розрахунок робить це очевидним. У вільному суспільстві середній термін навчання дітей не може бути меншим, ніж десять чи дванадцять років. Приблизно п’ята частина населення країни - шкільного віку. У Франції - це сім з половиною мільйонів чоловік, хлопчиків і дівчаток, із загальної кількості населення - тридцяти восьми мільйонів. У такій країні, як Америка, де сім’ї більші, частка школярів буде ще вищою.
Тим семи з половиною мільйонам людей обох статей, має бути забезпечений справедливий доступ до (і тут нема нічого аристократичного) навчання, до наукової, навчальної і професійної освіти. Скільки людей відвідують середні і вищі школи у Франції? За даними М. Guillard's - 127474 осіб. А інші, 7 370 526, приречені ніколи не виходити за рамки основної школи, хоч всі вони повинні бути освічені: … кожен рік комітет з працевлаштування доповідає про все більше число неписьменних. Я задаюся питанням: що зробив би наш уряд, якщо б він був зобов’язаний вирішити проблему надання скромної освіти 7 370 526 фізичним особам, окрім тих 127474, які в даний час вже навчаються в школах? Що дадуть нам односторонні контракти буржуазної монархії, добровільні імперські договори, благодійні і пенсійні фонди, церкви, ради Мальтуса і надії вільної торгівлі? Навіть Комітет громадської безпеки, з його революційною енергією, потерпить невдачу у вирішенні цього завдання. Така мета може бути досягнута тільки шляхом поєднання трудового та шкільного навчання, які зроблять кожного учня робітником, що має на меті універсальна федерація. Я не знаю більш руйнівного, для розгляду у старій політичній системі, питання.
Вважається очевидним, що ідея промислової федерації, яка служить доповненням та підтримкою політичної Федерації, найбільш яскраво виправдовує принципи економіки. Ця програма на найвищому рівні підтримує принципи взаємодопомоги, поділу праці і економічної солідарності; принципи, які воля народу перетворить в позитивні закони.
Праця повинна залишатися вільною, держава, яка для праці є фатальнішою, ніж сам комунізм, повинна утримуватися від втручання і впливу на неї, тоді все буде добре. Галузі промисловості є сестрами, вони є частинами одного і того ж тіла, вони разом страждають, якщо страждає якась з них. Тому вони повинні об’єднуватися, але не для того, щоб бути поглинутими і змішатися разом, але лише з метою забезпечення взаємних умов загального процвітання, на які ніхто не має ексклюзивне право. Створення такої угоди не буде надавати якісь привілеї, вона надасть більше свободи, безпеки і сили. Тут, як і у зоології,має бути розділення повноважень держави. Лише поділ влади, творить гармонію.
Таким чином, бачимо захоплюючу подібність між зоологією, політичною економією і політикою. Перша доводить нам, що цілісна тварина корисніша і досконаліша від її органів. Отже вони краще пристосовані і здатні до панування. А дії їх органів та членів скоординовані і узгоджені. Друга говорить нам, що процвітаюче та багате суспільство уникне бідності і надприбутку, якщо у ньому є розподіл праці, конкуренція чесної торгівлі, валютне впорядкування, справедлива заробітна плата і рівне право власності, а всі галузі промисловості повинні бути гарантом одна одній. І, нарешті, третя каже нам, що свобода і доброчесність влади базується на розділенні її функцій і повноважень та максимальній незалежності провінційної, кантональної і муніципальної влади від центральної влади. Одним словом - федеральне управління.
Таким чином, наслідком монархічної влади є:
· асиміляція та поглинання груп, чи адміністративна централізація. Це можна назвати–патріархальний лад;
· необмежена влада, інакше – абсолютизм;
· феодалізм в землеволодінні та промисловості.
І навпаки, федеральні принципи, здебільшого, ліберальні (liberal parexcellence), тому наслідком є:
· адміністративна незалежність населених пунктів, що становлять федерацію;
· поділ влади в кожній із суверенних держав;
· агропромислова Федерація.
У республіці, яка побудована на цих засадах, свобода прирівнюється до третьої сили, а влада докорінно зменшується. Ця модель навіть поширюється у державі, примножується при збільшенні Федерації; влада ж, на всіх її рівнях, які підпорядковані один одному, існує лише в родині, де вона пом'якшується подружніми та батьківськими зв’язками.
Без сумніву, знання цих великих законів можуть бути отримані тільки шляхом тривалого й болісного досвіду. Ймовірно, що звичного вигляду вони набудуть лише пройшовши через випробування рабством аждо досягнення свободи. Кожна епоха має свої ідеї, кожний період - свої інститути.
Тепер час прийшов. Вся Європа наполегливо вимагає миру і роззброєння. Ніби слава велика зарезервована для нас, тому всі надії покладаються на Францію, яка має вказати іншим шлях до загального щастя.
Князі і королі, в звичному сенсі, відійшли в минуле: це ми узаконили у конституції; в майбутньому вони зможуть бути не більше, як президенти федерацій. Така ж доля чекає аристократію, демократію, і всі інші -кратії (cracies) - гангрену нації, опудало волі. Хіба демократію, яка вважає себе ліберальною і проклинає федералізм та соціалізм так, як її предки в 1793 році, захоплює ідея свободи? Ми не можемо чекати відповіді невизначений час. Вже зараз ми починаємо звертати увагу на федеральний контракт. Ми не надто довіряємо безглуздому сучасному поколінню, яке наївно сподівається, що все повернеться назад, а правосуддя омине їх.
Оскільки мої погляди деякі рецензенти намагалися заборонити, або свідомо замовчували, або подавали як пародію чи наклеп, то я кидаю виклик своїм супротивникам.
Всі мої економічні ідеї, напрацьовані за останні двадцять п’ять років, можуть бути зведені до кількох слів: Агропромислова Федерація; всі мої політичні погляди можуть бути виражені в аналогічних формулах: Політична Федерація або Децентралізація. Я не вважаю свою ідею партійним інструментом чи особистою амбіцією, тому всі мої надії на теперішнє і майбутнє містяться в третьому вислові, який підсумовує два попередні: Прогресивна Федерація.
Я кидаю виклик будь-кому, хто пояснить свої переконання ясніше, хто представить їх важливими і поміркованими одночасно. Я йду далі, і закликаю будь – якого прихильника свободи і справедливості забракувати мої ідеї.