Анатолій Круглашов, ДРАМА ІНТЕЛЕКТУАЛА: ПОЛІТИЧНІ ІДЕЇ МИХАЙЛА ДРАГОМАНОВА (2000)

Розділ IV. ПОЛІТИЧНА ЕТИКА МИХАЙЛА ДРАГОМАНОВА

Політична етика - найважливіший критерій, за яким можна визначати характер, спрямування і можливі наслідки суспільних і політичних рухів. Особливого значення питання взаємозв'язку мо­ралі і політики набуває в переломні, кризові епохи, у часи ради­кальної зміни духовних орієнтирів, масових рухів, політичних пе­реворотів, нарешті, соціально-економічних трансформацій. Відповідь на питання - кому належатиме влада, навряд чи залежить від продекларованих етичних цінностей. Але межі використання влади, дійсні способи реалізації цілей політиків значною мірою виз­начаються рівнем етичної свідомості лідерів, загальним станом по­літичної культури учасників суспільних процесів.

М. Драгоманов діяв у той час, коли історія Європи наближа­лась до критичних поворотів і політика переставала бути справою привілейованих соціальних груп, усе більш впливаючи на різнома­нітні сфери людського буття. Включення у політичну діяльність ін­телігенції, її намагання отримати масову підтримку відкривали нові канали для соціальної творчості, актуалізували питання про цілі, завдання і засоби політичної боротьби. Офіційна етика, ідеологія правлячих імперських режимів усе менше відповідала новим суспіль­ним запитам. Соціальні й національні рухи пропонували, у різнома­нітних варіаціях, альтернативні до існуючого ладу проекти, апелю­вали до "справжніх" людських цінностей, які, на їх думку, не були і не могли бути захищені офіційною владою. Ширилася "культура опозиційності", все потужніше заявляли про свої права та інтереси "бездержавні" народи. На роль творців найкращого майбутнього претендували представники різних революційних організацій.

В умовах зростаючого невдоволення політичними режимами Російської імперії і, меншою мірою, Австро-Угорщини, іеред націо­нальними діячами України постала ціла низка запитань а серед них і про моральну "легітимізацію" їх національно-культурннх і політич­них прагнень, про вибір засобів втілення цих прагнень у життя, про бажане й небажане для національної моральності, про прийнятне і неприпустиме у поведінці суспільних діячів. Ці питання мали важли­ве теоретичне і практичне значення. Без їх розв'язання неможливо було заявити про особливості і сенс українського руху, мобілізувати під його прапори співвітчизників, визначити, якою дорогою і з ким разом прямувати до осягнення національних цілей.

На ці запитання намагався дати відповідь також і М. Драгома­нов. Специфіка формування його поглядів на політичну етику по­лягає в тому, що він змушений був не лише розмірковувати, теоре- тично визначати моральні орієнтири для національного руху. Він брав безпосередню участь у діяльності українських громадських організацій, у російському революційному русі, а також у спробах здійснення проектів, які стосувались народів Центрально-Східної Європи. Різнобічність теоретичних зацікавлень ученого відобра­зилась в його вагомій друкованій і писаній спадщині, а його вклю- ченість у реальну політичну практику призводила до ситуації "пер­манентного" етичного вибору і, нерідко, конфлікту. Драгоманов цілком справедливо може вважатися одним із найяскравіших ук­раїнських мислителів серед тих, які зверталися до проблем політич­ної етики і, разом з цим, були певним прикладом етичної поведінки для своїх послідовників і однодумців. Оскільки ж як в Україні, так і за її межами діяльність Драгоманова мала не лише прихильників, але й відвертих ворогів, його особиста моральна позиція, погляди на етичні аспекти політичної діяльності знаходили певний відгук у оцінках і критичних виступах сучасників. Спробуємо проаналізу­вати основні теоретичні аспекти політичної етики Драгоманова.

4.1. Політична мораль: теоретичні аспекти підходів Драгоманова

А) Історично-філософські засади поглядів М. Драгоманова на політичну етику

З початку своєї наукової, викладацької та публіцистичної ді­яльності Драгоманов звертає увагу на проблеми етики, на місце моралі у системі людських відносин, на політичну поведінку істо­ричних діячів. Поділяючи погляди послідовників західноєвропейсь­ких філософських шкіл, насамперед раціоналізму і позитивізму, Драгоманов уже в ранніх своїх творах стверджував: "Як тільки людство вийшло з первісно-дикого стану, то [воно] стало усвідом­лювати певний моральний ідеал, який був відправним пунктом для оцінки сучасності, минулого і майбутнього, тобто ембріоном і фі­лософії історії" [ 1 ]. Сам Драгоманов не береться формулювати зміст морального ідеалу людства у різні епохи його історії. Проте мірку­ваннями щодо пошуків такого ідеалу різними цивілізаціями про­низані його наукові історичні, фольклорні розвідки та пізніші на­уково-популярні праці. Останні він почав видавати ще перед еміграцією у Києві, а особливо плідно працював над ними напри­кінці свого життя, призначаючи їх для потреб просвіти галицьких і буковинських селян та робітників.

Будучи громадським діячем, серед найважливіших рис людсь­кої етики Драгоманов на перше місце ставив потребу в суспільній солідарності, взаємодопомозі та підтримці. "Вироб такої солідар- ності - справа не легка, - відзначав він. - Вона потребує перш усього розуму досить сильного і сміливого, щоб він міг поглянути на діло без усяких упереджень, вільно від усяких споминів історичних і від теперішніх зріслих на історичному грунті інституцій, почастних ін­тересів, звичок і інстинктів, а також і від теперішньої опозиції їм, котра часто єсть тілько копією з status-quo, до котрої лишень пос­тавлено плюс замісць мінус" [2]. Відчуваючи у собі здатність до тако­го погляду на історію людства, Драгоманов неодноразово пропо­нує своє бачення еволюції суспільної моралі, значення тих чи інших чинників у етичному розвитку окремих цивілізацій та народів.

Загальний погляд на розвиток людства у Драгоманова відріз­нявся відчутним оптимізмом. Він неодноразово у різних творах наголошував на дієвості людського прогресу, на спрямованості розвитку людства від гіршого до кращого: "І хоча тепер ще багато треба праці, аби всі люди жили щасливі, та все-таки придивляю­чись, як живуть ріжні народи на світі і читаючи, як вони гинули від найдавніщих часів аж до наших, побачимо, що в життю людськім іде поступ до ліпшого. З сего просвічені люди виводять надію, що колись то буде добре всім жити на землі" [3]. Висловлюючи не так переконання, як надію на краще, Драгоманов вірив, що тільки така надія може "освітити" дорогу в майбутнє, підтримати у скрутні часи сьогодення і не дати занепасти духом серед тих труднощів, якими переповнене життя будь-якої людини, а тим більше пересічного його сучасника-співвітчизника.

Окрім ствердження загальної переконаності у просуванні люд­ства до щасливіших часів він намагався показати, в який спосіб можна наближати такі часи і що для цього треба робити. "Науки і умілості, навичка думати про правду і почувати прекрасне роблять людей инакшими і ліпшими, підбивають людей до того, аби дума­ти не тільки про себе самих, але й про других, виробляють поступ людських звичаїв і норовів, поступ громадської справедливості. Чим далі, все більше стає людей, - висловлював свою думку Драгома­нов, - котрі готові навіть самі терпіти, аби завести справедливість у громаді, тай іншими способами поліпшити долю других, і при тім не ждуть за те для себе ніякої заплати ані на сім, ані на тім світі" [4].

Наука і мистецтво не здавались навіть їх популяризаторові без­доганними засобами етичного поступу людства. Але він визнавав: "Наука, хоч і не зразу доводить людей до правди, хоч по дорозі дає людям і помилки, а иноді і горе, та лишень пробою та взаємною наукою люде доходять до правди" [5]. Втім, роль науки як духов­ного провідника, за Драгомановим, є порівняно новим явищем в історії, більше того, не в усі часи вона була спроможна ефективно виконувати свою світоглядну, етично-спрямовуючу функцію. "Фі- лософи вважали, що людей треба так виховувати, аби вони робили по правді і відверталися від неправди, щоби там з ними не було на сім, чи на тім світі. Але філософська наука, котра опиралася лише на розум, розходилась межи людьми по малу. А наука християнсь­ка, котра спиралася на проповідь про рай і пекло, була приступна і для найменше просвічених, для найгрубіших людей" (6).

Драгоманов визнавав переваги християнської етики у порів­нянні з "варварським" станом стосунків у суспільстві, зокрема, зна­чення заповідей, які закликали людей до милосердя, взаємної лю­бові та утримання від дій, які можуть зашкодити іншим. На прикладі євангельської заповіді, що закликала "пробачати винуватцям на­шим", вчений формулює своє критичне ставлення до неї як не до­статньої для моральної регуляції суспільних стосунків. "Звісно така заповідь милостива і ліпша, - визнавав він, - ніж старий закон про помсту, але вона не кладе ніякої границі против злого... Що ж буде, коли всі люде будуть не противитись злу, не будуть старатись пере­мінити такі порядки, при котрих з бідного здирають остатну оде­жину? - А вже-ж, що зло буде панувати до віку. Очевидно, що тут не поможе особиста милость, а надто непро • ивенство злу, а треба перемінити громадські порядки. Але ж про ці порядки євангельсь­ка наука навіть і не згадує" [7].

Взагалі релігійна модель впливу на поведінку людей особливо привертала увагу Драгоманова. І за цим було не лише абстрактне зацікавлення, прояв позитивістського ставлення вченого до про­блем релігії. Якщо врахувати, що більшість популярних драгома- новських видань написана ним для потреб поширення радикаль­ної політичної програми в Галичині та Буковині, а вже через них - на підросійську Україну, то творення національної концепції пол­ітичної етики, визначення того, хто саме є її носієм, було одним з першочергових завдань. На думку Драгоманова, ні офіційна релі­гія офіційних католицьких і православних церков, ані її традицій­ний носій - підконтрольне правлячим режимам священство, не мог­ли стати напрямними для нового етапу українського руху. Наприклад, застосовуючи моральний критерій оцінки впливу хрис­тиянства на безпосередню поведінку віруючих, Драгоманов вказу­вав на приклади безпорадності християнської етики в регулюванні громадських відносин [8].

Завдання формування нової суспільної моралі, на його думку, покликана була виконати світська національна інтелігенція, яка от­римала європейську освіту, була здатна стати провідником українсь­ких селян і міщан. Звідси походило його бажання відсунути від мо­рального проводу в українській громаді духовенство, звідси ж походять його спроби поширити протестантську етику та організа- цію в Україні. На перший план учений і громадський діяч висував потребу формування атмосфери громадського служіння, суспільної солідарності, відданості інтересам загалу. "Очевидно, щоб підперти рух народний до того, щоб дати в релігії перше місце цій етиці, - відзначав він, - треба підрізувати в народі чудотворний світогляд і підпірати раціоналізм, - як для того, щоб та етика поставлена була вірно і міцно, треба розширити альтруїзм індивідуальний до гро­мадського, показуючи, що любов до людей мусить не обмежуватись поміччю особам, а вести й до служби й цілій громаді" [9].

Без урахування цих національно-політичних орієнтирів Дра­гоманова важко зрозуміти його увагу до проблем формування хрис­тиянства та інших світових релігій, його надзвичайно активну пуб­ліцистичну і видавничу діяльність у часи піднесення Русько-Української радикальної партії. Дезінтегроване українське суспільство (за державно-політичними, конфесійними та культур­ними ознаками), передовсім, потребувало консолідації, можна на­віть сказати "соціальної реконструкції", тобто подолання тих чис­ленних "розламів" у загально-національному бутті, які перешкоджали навіть поміркованій культурницькій діяльності і робили більш аніж проблематичними можливості загальноукра­їнської політичної дії. Звідси особливий наголос Драгоманова на потребі, пріоритетності, особливій значущості суспільної солідар­ності. Він закликав національну інтелігенцію: "...то-ж треба прига­дати такі заповіді, котрі би піддержували їх (людей. - А.К.) життє, а такі заповіли можна помирити з правдою тоді, коли сказати лю­дям, аби вони дбали все про громадське добро, то будуть тим са­мим служити і собі самим. А без думки про громадське добро ли­шається одно з двох: або дбати кожному про своє богатство, або жебрати і помирати!" [10].

Ось тому важливо було підтвердити, що зусилля українських діячів не марні, вони потрібні, вони обгрунтовано відповідають як національним потребам, так і "вимогам" всесвітнього прогресу. З таким "союзником" як всесвітній поступ можна було сміливо бра­тись до справ на будь-яких ділянках національного розвою. Драго­манов відзначав: "В історії очевидний зріст солідарності людей од роду-племени до націй-держав і далі до людськості. Зріст цей іде не тільки через самий поступ і інтелекту і моралі, або через постепен- ну зміну "жизнеопісаній", а й через зріст матеріальних інтересів, при чому поступові помагають навіть хижі інстинкти людей (Sic! - А.К.), бо люди все ж таки звірі, і те, що ми звемо гуманністю, не єсть в їх первісне, істотне, а вироста тільки помалу" [11].

Гуманність як продукт поступового і далеко не безперервного розвитку цивілізації була надто тендітним творінням, щоби покла- датись виключно на неї у розв'язанні матеріальних і духовних про­блем життя. Характерно, що Драгоманов (якого нерідко і занадто перебільшено вважають свого роду українським парафразом Пру- дона) наголошував на особливій ролі держави, власне національ­ної держави як гаранта і головного інституту захисту основних людських потреб, у тому числі охоронця суспільної моральності. Полемізуючи з ідейними анархістами та іншими критиками "дер­жавності" як аморальної установи, зокрема зі славнозвісним ро­сійським письменником JI. Толстим, Драгоманов наголошував: "Річ у тім, що який би не був початок держав, які б не були їх неправди, - а все таки державні інституції стали тепер аккумуляторами і ко­лективної думки і волі, котра мусить же принаймні касувати не­правду, коли вона признана за таку більшістю хоч найбільше осві­чених людей, коли не всією державною людністю. В державах вільних, таких, як Швейцарія, або Англія, така колективна думка швидче може скупчитись у парламентах, ніж у самодержавних мо­нархіях, а Толстой одним махом б'є і парламенти і царів" [12]. Про­те більшість українців жила в країні, де парламентський устрій і вплив освічених і гуманних громадян на суспільну думку і держав­ну політику все ще був тільки мрією і віддаленим майбутнім. Та й в Австро-Угорщині демократична політична культура тільки почи­нала набувати суспільного значення. В цих умовах Драгоманов звертався до розгляду історичного досвіду країн, які мали багато спільного з Російською імперською державністю. Зокрема, в тому, що були приречені на загибель. А в "приреченості" Росії, як і інших імперій, Драгоманов не мав жодного сумніву.

Змальовуючи, наприклад, пізній імперський Рим, Драгоманов проводить прозорі паралелі з недалеким майбутнім революційної Росії. "Кожний новий порядок виникає у наслідок боротьби інте­ресів. Але ця боротьба інтересів може освітлюватися ясним усві­домленням ідеалів; тоді вона буде боротьбою ідей на грунті інтере­сів; тоді і на чолі партій, що борються, стануть ідеалісти, люди з прямо і чесно поставленими прапорами. Якщо ж боротьба інтере­сів іде в суспільстві малоосвіченому і грубому, якщо класи пригні­чені мають мало спільного з класами пануючими, якщо поміж ними існує національна різниця, причому інколи переможені національ­ності розумово вище переможців, якщо минуле пануючих класів є тільки егоїстична експлуатація кожного, хто слабший, якщо тому всякий поступ вперед буде різко підривати егоїстичні інтереси па­нуючих, а низький рівень їх розвитку посилює консерватизм ста- родумством, - тоді боротьба набере характеру громадянських, а то й національних війн, рух вперед відбудеться не за посередництом широких реформ, а через відкриті поступки окремим інтересам", - підсумовував дослідник. Тому, на його думку: "Політичні діячі в такій боротьбі будуть агітатори, честолюбці, безчесно експлуату­ючі на власну користь потреби класів, які домагаються прав..." [13]. Він також робив незаперечний і лаконічний (останнє йому вдава­лось не завжди) висновок-застереження: "Розвиток марнославст­ва, розвиток особистості (політичного лідера. - А.К.), при політич­ній нерозвинутості мас, завжди перебирає брудні форми" [14]. З цим обгрунтованим спостереженням Драгоманова про рівень політич­ної культури у "перехідних суспільствах", висловленим у його ран­ній академічній розвідці, важко не погодитись.

Політичні процеси, в яких брав участь Драгоманов, і пізніший досвід розпаду Центрально-Східноєвропейських імперій підтвер­дили, і навіть значно перевершили своїм трагізмом його передба­чення як ницістю нехтування гуманістичними вартостями, так і зневагою до цінністі людського життя взагалі.

Б) Етика в політиці: цілі і засоби

Філософсько-історичні розмірковування Драгоманова не за­вжди мали виразного адресата, хоч і були переважно спрямовані на з'ясування найболючіших для того (і не тільки) часу суспільно- політичних проблем. Але в тих його працях, які торкалися "поточ­ної політики", розглядали вузлові проблеми розгортання українсь­кого, російського та польського визвольних рухів, питань зовнішньої і внутрішньої політики Росії, Австро-Угорщини, Німеч­чини тощо, тема "політика і етика" займала постійне і важливе міс­це. Для Драгоманова - громадського діяча і науковця, етика була насамперед найвірнішим засобом оцінки "якості", спрямування і можливих наслідків політичного процесу. Аналізуючи етичний ком­понент сучасних йому політичних процесів, дії їх учасників, Драго­манов орієнтувався сам і прагнув орієнтувати своїх земляків, чита­чів і кореспондентів, у тому розмаїтті подій, на яке була так багата друга половина XIX ст.

До яких тем би не брався Драгоманов: доля освіти та шкіль­ництва в Україні, становище земств і їх політичний потенціал, по­літика царату стосовно неросійських національностей, ситуація в Європі крізь призму протистояння імперських амбіцій, - майже всюди він знаходив за можливе і доречне висловити етичну оцінку процесів, які аналізував. І, як правило, такий аналіз, у поєднанні з його гострим публіцистичним стилем, глибокою науковою еруди­цією і допитливим інтелектом, давав плідний результат. Він не був новатором у використанні етики як критерію оцінки політики, не всі з його суджень маємо підстави назвати оригінальними. Проте як послідовність, доречність, так і системність включення етичного компонента до політичного аналізу відрізняють Драгоманова від ба­гатьох його сучасників і роблять його теоретичну спадщину в цьому відношенні унікальною - у масштабах української політичної тради­ції і досить помітною - у вимірах російської й східноєвропейської по­літичної думки XIX cm.

Найнасиченішими на роздуми про співвідношення етики й по­літики були драгомановські праці, які побачили світ наприкінці 1870-х - на початку 1880-х pp. на сторінках російських, українсь­ких, сербських і західноєвропейських видань, а також у двох ви­давничих проектах, пов'язаних головно з Драгомановим. Йдеться про український часопис "Громада" і російське видання "Вольное Слово", що виходили у Швейцарії. Спостерігаючи, зокрема, за розвитком так званої Балканської кризи, Драгоманов поділяв спо­дівання тих суспільних кіл, які вважали, що революційні події - на­ціонально-визвольні рухи балканських народів повинні стати по­чатком радикальних перетворень і в межах Російської імперії. Тому "фокусом" драгомановської публіцистики стає порівняння споді­вань і устремлінь народів Балкан, прогресивних кіл Російської ім­перії та офіційної політики Петербурга як, водночас, і інших сто­лиць "зацікавлених держав Європи".

Висловлюючи справедливе переконання, що для того, щоб визволити інших від неволі, треба бути вільним самому (маючи на увазі протиріччя зовнішньополітичної ролі Росії з її становищем "північної копії" Туреччини), Драгоманов сформулював своє уні­версальне "етичне кредо" в оцінці будь-яких політичних заходів: "Свіжу, нову, чисту справу треба і ставити на свіжий грунт, дово­дити чистими аргументами, а не підлагоджуватися до застарілих, часто патологічних інстинктів". І хоч у цьому випадку мова йшла про застарілий загарбницький інстинкт "турків петербурзьких", загальне гасло - назва драгомановської статті, стає одним із широ­ко відомих афоризмів у політичному лексиконі його сучасників: "Чиста справа потребує чистих засобів" [15]. Цим переконанням пронизані пізніші твори, епістолярна спадщина та й практична ді­яльність Драгоманова. "Чистота засобів" була для нього найвірні- шою запорукою чистоти справи і підтвердженням особистої по­рядності людей, які брались відстоювати ті чи інші політичні цілі.

Проте цей заклик до "чистоти", етичності, моральності у по­літиці як і тоді, так, нерідко, і тепер, може видаватися моральною сентенцією, максимою, яка гарно оздоблює пропаганду, але мало що значить у світі "реальної політики". Над Драгомановим тяжіла загроза або перетворитися на ідеалістичного Дон-Кіхота в політи­ці, або на абстрактного моралізатора, який маніпулює тими чи ін- шими риторичними засобами, свідомий їх практичної маловартості. Напевно, що, усвідомлюючи обидві небезпеки, він намагався бути і в слові, і в ділі підтвердженням щирості своїх переконань, більше того, справжньої можливості та необхідності дотримання раз сфор­мульованих етичних принципів.

Для сучасників Драгоманова втіленням "зла", нерідко абсолют­ного, була "офіційна етика", етика подвійної моралі (однієї - для публіки, іншої - "для сімейного кола"), брехні і підступності, інтриг і пристосуванства, хабарництва і казнокрадства тощо. Для тих, хто не мирився з офіційним режимом, нерідко не існувало іншого ви­бору як "розривати" з усім, що цей офіційний світ уособлював. "Абсолютність зла" пануючих класів, аморальність правлячих ре­жимів ставали не тільки "аксіомою", але й, прийняті за таку, спо­нукою, більше того, моральним обов'язком боротися зі злом, яке вони породжують і підтримують, боротися "не на життя, а на смерть", боротися до повної перемоги. Виникала нездоланна спо­куса відчути себе носіями найвищої, жертовної та "святої" етики революційного порятунку людства. Етики, що вимагала готовнос­ті вмерти за інших в ім'я їх спасіння, але водночас пробачала, на­віть передбачала легкість у пожертвуванні іншими і вже, поза вся­ким сумнівом, "звичайною людською мораллю" і моральністю (особливо якщо проголосити цю мораль класовою, буржуазною, нарешті, міщанською і так далі). Революціонери різних гатунків, включно з представниками радикальних течій національних рухів, нерідко відверто чи завуальовано погоджувались із відомим макіа- велістсько-єзуїтським принципом: "Мета виправдовує засоби". Принадливість досягнення "благородної мети" за будь-яку ціну, виправдання своїх дій "величчю мети" - були і поки що залиша­ються найбільш показовим випробуванням політика. А сама по­літика, з точки зору моральності, є нічим іншим як вибором поміж метою і засобами, між етичністю і функціональними резонами, на­решті, між моральним імперативом і політичною доцільністю.

Драгоманов слушно попереджав, що і теорія революційної диктатури, і практика революційних організацій в Росії: "змушує з жахом дивитись на будучність тієї країни, де різні елементи, рет­роградні, консервативні, як і революційні, так настійливо пропові­дують і практикують теорію надзвичайних заходів та військових станів. Бо ж, засадничо, ця теорія або зовсім безпосереднього суб'єк­тивізму, або ж єзуїтська теорія виправдання засобів ціллю, що, в кінці кінців, призводить до деспотизму особи. Історія показує, що довготривала проповідь і практика цих устремлінь ніяку країну до добра не може довести" [29]. Наводячи різні історичні приклади післяреволюційної трансформації, найперше Франції наприкінці XVIII ст., Драгоманов переконливо зауважував, що Росія завдяки московському та петербурзькому періоду історії: "ще краще Фран­ції приготовлена до всякого рода суб'єктивно-деспотичних ідей і єзуїтської моралі" [ЗО].

"Етика" деспотизму влсе чітко бачилася Драгомаповим у пове­дінці тих революціонерів, які претендували на ролі завтрашніх визво­лителів і керманичів Росії. Через це він ставив доречне запитання і давав на нього таку відповідь: "Що ж побачили б ми, якби хоч якась із теперішніх революційних фракцій дійсно наблизилась до влади? "Виконавчий комітет" ("Народної Волі". - А.К.) являв со­бою тільки віддалену подібність влади, а вже і нині в певних колах ми бачимо ознаки свого роду придворних звичок: наприклад, страх суперечити йому у чому б то не було, навіть вказати йому, для його ж користі, на явні помилки, безсловесність і підтакування його цен­тралістичній державності з боку вчорашніх федералістів і анархіс­тів, що прагнуть помазатися його славою і т. п. і т. п. Ці ж звички набирають ще більшого ідейного значення у російському револю­ційному русі, і, цього мало, наближують революційне середовище до середовища офіційного, а, відповідно, наближують і той по­літичний устрій, заснуванню якого російські революціонери тепер можуть сприяти, як не самий заснувати, до того устрою, який вже існує" [31]. Автор цього прогнозу досить точно побачив і показав, які саме тенденції діють у Росії, до яких наслідків вони можуть при­звести. Проте масштабності "відтворення" московського і петер- бузького деспотизму, помноженого на більшовицьку переконаність, що саме їм і нікому іншому історія надала право бути її творцями, вільними від будь-яких сумнівів, цього Драгоманов, як і інші його сучасники, не передбачив і, ймовірно, не міг передбачити.

Не тільки народники 60-х і 70-х років XIX ст.; "бакуністи", "не- чаєвці", "лаврісти", "ткачовці" та інші, що "нєсть им числа", були об'єктом аналізу і критики Драгоманова. Він також одним із пер­ших побачив недосконалість, якщо не хибність російської марксис­тської альтернативи. "Не плехановщина", зауважував він, може порятувати цю країну [32]. Попри загальну незгоду Драгоманова з догмами і діями російського революційного табору, він ніколи не полишав детального етичного аналізу розвитку російської рево­люційної теорії та практики. При кожній нагоді він уживав усі до­ступні йому засоби, щоби пояснити, попередити, виправити те, що йому здавалося, можна було виправити. У цьому відношенні він не знав утоми і не боявся бути "неправильно зрозумілим", непопу­лярним, врешті, залишитись у стані моральної та політичної ізоля­ції. Появу своїх заяв, листів і статей проти різноманітних "хвороб" російських революціонерів він пояснював тим, що вони необхідні: "через дії та слова "послужливих" друзів революції, які через неро- звинутість або зіпсованість переносили у революційну справу всю нерозбірливість "старого суспільства", від попівської нетерпимос­ті та єзуїтської моралі до найбрутальніших звичок та інстинктіе того середовища, з якого вони вийшли, і тим самим сильно шкоди­ли репутації справжніх революціонерів" [33].

Діагностика захворювання вимагала пошуку засобів лікуван­ня. Масштабність "патологій" російського визвольного руху пот­ребувала не менш масштабної протидії їх поширенню. Драгома­нов сподівався, що такі ліки існують, і тому закликав "освічене суспільство" не допускати "дітовбивства" уряду, вказував російсь­ким "вільнодумцям", що громадянська сплячка знаючих і зрілих призводить до того, що за вирішення політичних питань беруться юні і недосвідчені, які згорають у пекельному вогні революційного протистояння, ледь залишаючи слід. Він закликав і самих револю­ціонерів бути гідними свого "історичного покликання", усвідом­лювати наслідки політичного "курсу" власних організацій. "Нехай ці чиновники втоплять у багнюці останній престиж держави, а ре­волюціонери нехай залишаться з бездоганною репутацією. Вузько практичним людям чистота принципу здається іноді донкіхотст­вом, але врешті-решт перемагає все ж таки принцип, - порушення ж його має властивість зі сходинки на сходинку заводити навіть і чистих людей туди, куди вони на початку і не думали йти, і, окрім того, розперезує погані інстинкти людей нечистих, від яких ніяка група не може бути гарантована і які тим скоріше приб'ються до групи, чим більше вона допустить можливість порушення основ- них, об'єктивних принципів моральності в ім'я партійних мірку­вань, - завжди суб'єктивних" [34].

Не саме тільки слово було поставлене Драгомановим на сто­рожі моральної чистоти, принципової послідовності та демокра­тизму, у яких він бачив найнагальнішу необхідність як для укра­їнського визвольного, так і російського революційного та опозиційного рухів. Він не був кабінетним теоретиком або відсто­роненим від життя мрійником. Справа повалення царату і встанов­лення політичної свободи як першооснови всякого дальшого про­гресу на території' Російської імперії була надто важливою для нього, щоби задовольнятися виключно чи переважно творенням теорії та публіцистикою. Він сам неодноразово виступав ініціатором різних практичних організаційних заходів, які територіально охоплюва­ли не менше ніж Східну Європу, а їх ідеологічна амплітуда обійма­ла як поміркований "земський лібералізм", так і частково "рево­люційний соціалізм". У всіх цих спробах, без відомого нам винятку, твердження Драгоманова відповідали його справжнім переконан­ням. А це останнє якраз і дратувало його ідейних опонентів і осо­бистих ворогів, позбавляючи їх зручної зброї у поборюванні впли­вів Драгоманова.

Щодо закидів політичних супротивників Драгоманова, то ві­домо, що в історичній літературі ведеться і час від часу пожвавлю­ється дискусія про ступінь включеності Драгоманова в акцію Ар- кадія Мальшинського, зовнішнім виразом якої стало видання газети/журналу "Вольное Слово". На ці теми написано кілька де­сятків статей, і цей сюжет так чи інакше трактували різні дослідни­ки [35]. Лишаючи осторонь деталізацію цього сюжету, бо тільки в історіографічному ключі він вимагатиме, щонайменше, окремої розвідки, зазначимо одне: навіть найзапекліші політичні вороги Драгоманова не дозволяли собі твердити, що він погодився спів­працювати з російськими урядовими колами, це по-перше [36]. А по-друге, і досі дослідникам, у тому числі і авторові цієї праці, не вдалося знайти достовірних документальних підтверджень драго­мановської агентурної співпраці з російським урядом, у той час, як різноманітних спростувань цієї "гіпотези", починаючи зі свідчень його дружини Людмили Драгоманової, зятя Івана Шишманова [37] та закінчуючи відомими твердженнями близьких співробітників і сучасників, є більш аніж достатньо.

Не лише в силу "презумпції невинності", а й спираючись на баланс "здогадок і припущень" та контраргументів, можна вважа­ти, що докази незаплямованості етичної репутації і політичної по­зиції Драгоманова значно переважують міркування на тему, що він міг принаймні здогадуватись, звідки і для чого йде фінансування на видання "Вільного Слова". Як вияв дивної зацикленості окре­мих дослідників на "комплексі вини" Драгоманова, треба нагада­ти, що в російській історіографії, зокрема, ніхто "всерйоз" не ста­вить у провину М.О. Бакуніну ні його знаменитої "Сповіді", ні того, що він, як і більшість інших російських революціонерів, часом ціл­ковито довіряв агентам III відділення [38]. І що більш курйозно, за деяких таких агентів російські революційні кола, зокрема в Швей­царії, могли ледь не вести "війну", прагнучи за будь-яку ціну при­горнути безцінного рекрута майбутньої армії революції і перетяг­нути "новоприбулого товариша" саме до своєї групи раніше за гурткових конкурентів. Звісно, не всі архіви досліджені і якісь под­робиці можуть постати у новому світлі. Але до появи таких нових деталей обговорення цієї теми здається непродуктивним. Між ін­шим, треба б окремо проаналізувати, коли саме і чому вона "витя­гається на світ Божий".

Чи було драгомановським "фіаско" те, що попри його нерідко "титанічні" (чи все ж таки "сізіфові"?) зусилля, незважаючи на всі, часом блискучі, теоретичні аргументи на користь конечності до­тримання норм етики для всіх, хто прагне політичних перемін і бере участь у громадській і політичній діяльності, - все це так і "не вря­тувало" Росію від явищ, що далеко перевершили уявлення та про­гнози українського вченого і публіциста? Сама поява такого пи­тання можлива, але не зовсім коректна, принаймні, в історичному плані. Голос Драгоманова, його застереження не були "криком у пустелі". Проте набагато більше "голосів", якщо не просто криків, лунало зовсім з протилежних драгомановським і подібних етичних позицій. І та обставина, на яку і Драгоманов сам звертав увагу, що в умовах відсутності політичної свободи, зокрема свободи слова, кожне покоління громадських діячів "починає від куща"[39] і набу­тий дорогою ціною досвід попередників, як правило, не ставав "спадщиною" наступників, й історико-культурний клімат Росії з впертою послідовністю репродукували нових Нечаєвих і Дегаєвих. Врешті, політична немічність "освіченого суспільства" і "виховна політика" царату, - це, і багато іншого, унеможливлювали, відки­дали на периферію суспільного процесу тих "будителів" совісті, до яких справедливо буде віднести Драгоманова.

Якщо ми і зараз звертаємось до його думок і сумнівів, значить ті питання, котрі здавались "проклятими" його сучасникам, так і не втратили своєї актуальності. Якщо ті принципи, що їх відстою­вав Драгоманов, все ще вимагають підтримки і захисту, ясна річ, вони тим більше були "новим словом" у другій половині XIX ст. І тут закінчується компетенція історії, а радше починаються воло­діння філософії...

Г) Внесок Драгоманова в формування етичних засад українського національного руху

Перед тим, як розглядати участь Драгоманова у формуванні етичних принципів українського політичного, національного руху, відзначимо безпосередній зв'язок тієї його діяльності, яку можна вважати "всеросійською" з власне національною ділянкою праці громадського діяча. Російська опозиція, російський революційний рух, зокрема, цікавили його тому, що переважна більшість україн­ців були підданими цієї імперії, тому, що національна будучність України багато в чому залежала від майбуття Росії, тому, що по­літика післяреволюційної Росії, за Драгомановим, навряд чи могла бути політикою чужоземної держави. Нарешті, Драгоманов споді­вався, що все ще з допомогою оновленої федеративної Росії демок­ратична Україна могла домогтися об'єднання своїх територій [40]. Такі очікування і плани передбачали створення найсприятливіших умов для реалізації українських стратегічних планів у взаємодії з си­лами, що могли би визначати характер "нової Росії", і чималою мі­рою цей характер залежав від політичної культури й етики цієї нової Росії. Звідси походить зовнішньо суперечлива поведінка Драгома­нова - найсуворіша критика практично всіх відтінків російської по­літичної думки і практики, і найактивніші, наполегливі спроби впли­вати на "бажану" еволюцію провідних російських течій.

Для пізніших національних критиків така поведінка була до­казом "малоросійської роздвоєності" драгомановської душі, його "ренегатства" відносно щиро національних інтересів і правдиво українського руху [41]. Демонізація ролі Драгоманова у поразці визвольних змагань 1917-1920-х років є не тільки опосередкованою формою визнання масштабності його впливу, але й проявом ком­плексу інтелектуальної меншовартості окремих представників по­коління, якому дісталися не так дії. як рефлексії з приводу дій попе­редників. Але це окрема, хоча й винятково важлива тема.

Зазначимо, що для самого Драгоманова "інтерес" до "позитив­ного" спрямування всеросійського опозиційного руху був продик­тований чітким усвідомленням реалій: звільнення України у того­часних історичних і політичних обставинах неможливе без звільнення і демократизації всього Сходу Європи, насамперед Росії. Це було його власне прочитання: "За нашу і вашу свободу". Поки що історія дозволяла принципово погодитись з таким підходом.

Драгоманов не ототожнював ні цілей, ні завдань, ані, тим більше, умов діяльності українського національного і російсь­кого опозиційного рухів. Його "нацюцентрична" точка зору дратувала провідників російської опозиції, за його життя не мсн- ше, ніж його зацікавленість справами поза етнічними (та все ж не державними!) межами України - деяких наших національних провідників - за життя і після його смерті. Але мало сумнівів за­лишає уважне прочитання драгомановської спадщини. У своїх працях, які стосувались "російських питань", він неодноразово чітко і послідовно підкреслював не тільки, що він не росіянин, а українець, а також і те, що він не належить до жодної з російсь­ких "політичних партій" [42].

Драгоманову притаманне виразне наголошення на суттєвих особливостях української нації, на вищій, принаймні, у порівнянні з великоруською, народній культурі і моральності пересічних ук­раїнців. У цьому відношенні, вважав він, українські діячі мають значно кращі умови для досягнення цілей своєї визвольної бороть­би, оскільки їм є "на що спертись" у традиціях і колективній пам'­яті власного народу. Але попри позитивні історичні та морально- культурні передумови не бракувало і власних, хатніх хвороб. Та й впливи загальноімперської культури приносили далеко не саму лише "цивілізацію" в Україну. Полемізуючи з ідеологами велико­руського інтернаціонал-централізму. Драгоманов наголошував, що для будь-якої роботи в Україні, а тим більше - політичної діяль­ності серед українців, необхідно щонайменше знати те, що його співвітчизники: "не механічна сукупність двоногих істот, що жи­вуть у певних провінціях певної держави, а стільки ж органічна цілість, скільки може бути населення певної нації, - тому, - додавав він, - ніяка моральна робота серед нього не може бути успішною і глибокою без ясного визнання цієї його органічності" [43].

Нищівність драгомановської критики непорядності, часом сві­домої аморальності російських політичних діячів аніскільки не зна­чила поблажливих винятків для своїх, українських суспільно-по­літичних лідерів та активістів. Етична "мірка", яку він докладав до оцінки процесів в Україні, до роботи національної інтелігенції, справді була високою, а часом і занадто високою. Загальний прин­цип національної праці йому видавався досить простим: "Не від­давайся людиноненависництву, іди вперед, працюй і отримаєш таке місце у світі, яке відповідає твоїм силам і світовим потребам" [44]. Незважаючи на загальну теоретичну ясність, виникало безліч кон­кретних запитань. Українцям доводилося домагатися найменшого руху вперед в умовах, коли в Російській імперії майже все українсь­ке або було заборонене, або ж розглядалось як вкрай підозріле. Легальна національна робота, публічна політика в ті часи для ук­раїнців у Російській імперії були практично не можливі. Це, у свок) чергу, "заганяло" українську національну справу або у глибоке під­пілля, або викидало її речників за кордон (як, до речі, і самого Дра- гоманова). Чи, насамкінець, нерідко сіяло зневіру та збайдужіння серед інтелігентних українців.

У цьому відношенні "моральний вибір" був не таким вже і ве­ликим (варто нагадати, що бути українцем - це вже був моральний вибір!). А як додати ще постійну загрозу денаціоналізації, постійне "перехоплення" кращих представників молоді до лав всеросійсь­ких та польських організацій, то цілком зрозуміло, чому національні діячі перебували в стані довготривалого перевантаження своїх не таких уже й великих організаційних, інтелектуальних і моральних ресурсів. До цього додавалась ще й несприятлива суспільна атмос­фера, яка дісталась у спадок від минулих епох і яку Драгоманов небезпідставно вважав характерною особливістю східноєвропейсь­ких народів: "... єсть речі (в наших сторонах), котрі далеко більше руйнують, ніж усякі кари, що може зробити начальство. Ті речі виходять од байдужесті, деревянства, од безсердечносте, якою, тре­ба сказати, доволі наділені громадяне в зхідній Европі. Од чого то так сталось, друге діло, - може найбільше од того, що тут уся істо­рія, і з чужинцями й своїм начальством, тільки й робила, що рвала нитки між людьми, руйнувала в них справди громадські, товарись- ки й навіть родинні звички, - а тільки слабкість власне братерських звичок єсть одна з найпримітніщих одмін в руських людей, мос­ковських, як і українських, хоч вони так і любять величатись своїм "серцем" перед "сухосердечною, міщанською Европою, в котрій, мовляв, люде тільки й знають, що гроші лічить..." [45].

На ці "хвороби" Драгоманов теж намагався відшукати "ліки". Передовсім, він пробував переконати земляків, що не так важлива радикальність досягнутих результатів, як неухильність руху у пот­рібному напрямку. Він намагався переконати у перевагах такого раціонально вивіреного ставлення до громадянського служіння: "Ми не бачимо також, щоб для громадської праці безпремінно треба було, щоб чоловік мав безмірну віру й у свої сили, в те, що од однієї труби його впадуть стіни Єрихону. Ми думаємо, що в загалі думка моральна якого небудь позітівіста Мілля про те, що кожний путній чоловік мусить поставити собі метою "робити так, щоб вмираючи, міг сказати, що він хоч одну частину справ людських лишає хоч трохи в ліпшому стані, ніж він застав її", - далеко ліпше забезпечує навіть і вірність і постійність праці навіть кожної особи, ніж віра в чудесний й скорий послідок од праці особи, або й цілого гурту. Хай кожний вибера собі таку верьовку, щоб тягти поступ громадсь­кий, яка йому до способи, чи більше, чи менше передню, аби тільки вона вела по прямій дорозі для поступу й користі усієї громади, та хай не обманює себе й других і про те, що він тягне, й про те, на стільки він може потягнути, та хай зна, що не одна тільки його верь- овка єсть на світі, й розуміє й тих, хто теж тягне туди ж, куди й він, та тілько за иншу верьовку" [46].

Щоб уникнути неправильного розуміння з боку земляків, Дра­гоманов відділяв проблеми легальності національної роботи від питань моральності у доборі засобів втілення українських прагнень. "Звісно, що коли можна зробити законно, - то треба робити й так, а коли ні, - то що ж робити?! треба робити наперекір закону" [47]. Проте якщо відносно "офіційних законів" Російської імперії та Австро-Угорщини він почував і демонстрував украй умовний піє­тет (на противагу легальним установам демократичних держав, до яких Драгоманов ставився з помітною повагою), то щодо "неписа­них законів моралі" його позиція була недвозначною.

Національні аналоги "нечаївщини" були для нього неприйнятні так само, як і загальноросійські. Зокрема, коли дехто з українських діячів, з бажання посилити національну свідомість земляків, вда­вався до "пересмикування фактів", до відвертої містифікації тощо, Драгоманов категорично заперечував виправданість і принципо­ву припустимість таких вчинків і засобів в "арсеналі" діячів націо­нального відродження. "Мета та добра: щоби люди любили свою країну, свій народ, свою мову. Та тільки до цієї мети треба вести людей так, щоб не зламати чистої правди", - застерігав він співвіт­чизників [48].

Пошуки "чистої правди" - процес ледь не одвічний. Але перед провідними національними діячами, як і будь-якими політичними лідерами поставало багато різних питань, у тому числі - що важли­віше: "абстрактні вимоги" етики, чи "конкретні" потреби націо­нальної справи? Чи не є справа визволення власного народу, до­сягнення національної волі такою самозрозумілою святою справою, що її успіх важливіший, аніж скрупульозне розважування: наскіль­ки засоби її досягнення етичні, чи то гуманні. Врешті, хіба біди влас­ної нації не вимагають рішучих і беззастережних дій, насамперед, дій на її користь? У часи Драгоманова такі питання ще тільки по­чинали турбувати українців. їх актуальність, здебільшого, належить XX ст. Та вже Драгоманов наполегливо радив чіткіше визначити­ся з орієнтирами, критеріями оцінки досягнень і поразок, нарешті, "справжніх" цілей українського визвольного руху.

За всієї суб'єктивності і відкритості простору для різних тлума­чень, таке визначення для нього полягало у наголошенні на пріо­ритетності гуманістичного підходу для розв'язання найзаплу ганіших питань вибору політичної стратегії і тактики. Національна етика, як і національна культура для нього були не стільки реальністю, успадкованою від попередників, скільки грунтом, що його належа­ло "культивувати", матеріалом, що потребував постійної і дбайли- вої обробки. Національну свідомість належало створити саме на реальному грунті, національну етику необхідно було не просто за­хищати, але й формувати, творити також - свідомо, цілеспрямова­но й послідовно. У Драгоманова було власне бачення, як цього досягти. Зокрема, він радив інтелігенції покласти в основу своєї ді­яльності такий "... спосіб, що повинен змістити ідею народності з любов'ю до мас народу і просвіти: сей спосіб у тім, аби на першому плані покласти інтереси "чоловіка" та шукати їх і в народності і в народі, полишивши прикмети археологічної та етнографічної на­родності в усьому їх безрозбірному об'ємі чистим ученим, а задля практичних цілей шукати в етнографії та історії лише прикмет от того чоловіка, вживаючи їх яко ключки або форми при подаванні суспільності й масам народу знання й ідей, що повинні розвити в них поняття про людську гідність і подати їм способи задля бо­ротьби за нього з природою та з останками понять, які нагнітають чоловіка. Рухові, заснованому на таких ідеях, можна пророчити повільний, але певний, нарешті, успіх" [49].

Пріоритет "людського" не був у Драгоманова протиставлен­ням національному. Він був підставою, формою і змістом реаліза­ції національних прагнень, мірилом успішності їх досягнення. Таке гуманістичне бачення етики національного було рідкісним для його часу і, напевне, для пізнішої історії.

Заявляючи, що "про мир з неправдою я не ніколи й не думав", Драгоманов справді намагався відповідати за свої слова. Варто навести повністю це не позбавлене амбіційності твердження Дра­гоманова: "А між тим я овсі не миротворець, - я скоріше мечено- сець. Про мир з неправдою я ніколи й думав, - а думав тільки про те, щоб не первостепенне й спорне одложить у бік поки, а ударить на основу й на безспорне, а там як основа виведена, - діло само доведе, куди треба" [50].

На його настанови і заклики до енергійної роботи пізніше, зок­рема, з середовища Старої Київської "Громади", відповідали, що це йому там, в еміграції легко "воювати" з неправдою, виступати з від­критим заборолом, спробував би він це робити під пильним жан­дармським оком. Вім намагався пояснити: "Звісно, я пам'ятаю, що "храбрость не обязательна" і розумію, що сидючи в Женеві мені не слід бадьорити (хоч вірте чесному слову: не раз мені оттут прихо­дить так, що я завидував тим, кого повісили і розстреляли, і коли б я мав право перед взятою на себе працею піти на шибеницю, я б пішов на неї з дорогою душею). Та я завше казав і казатиму, що тим з укра­їнофілів, котрі не хотять рискувати собою, треба в Росії зовсім при­таїтись особисто, (знати не знаю, ведать не ведаю), та за те за грани­цею показувати свою думку ясно і без урізок, щоби була маяком для сміливих" [51]. До цього він додавав ще у листах до своїх київських товаришів, роз'яснюючи власну позицію: "Я як перше, так і тепер не ділив діл по прінціпу на легальні й нелегальні, а на потрібні й непот­рібні. Як перше, так і тепер ставив прапор во весь рост і в 1/2 роста і у 1/4 роста, як де можна, пробував говорити й усю правду й 1/2, 1/4, навіть 1/10, або самі тільки матерйали, з за котрих могла сама вихо­дити правда: одного тілько я не виносив і не виношу, це мішати до правди брехню, навіть в мінімальній пропорції" [52].

"Мінімалізм" його вимог до ступеня самопосвяти, самозречен­ня в політичній боротьбі у поєднанні з максималізмом етичної ви­могливості щодо відданості зробленому вибору добре ілюструють такі рядки з драгоманівської "Громади": "Ми нікого не силуємо і не можемо силувати. Мало того, ми радимо кожному попереду розважити добре над тим, чи здолає він винести таку чи иншу пра­цю, потрібну для того, щоби дати правдиву науку і волю мужиць­ким громадам. Ліпше вибрати собі найменше, найлегше, найнебез- печніше діло та зробити його до ладу, - ніж ради того, що йому на хвилину вдарила гаряча кров у голову, або показатись сміливим і щирим, узятись за найбільше, трудне і небезпечне діло та зробити його погано і пійматись з ним на першому кроку, іноді як раз через те, що не стало правдивої сміливості саме в трудну хвилину!" [53].

Наскільки Драгоманову вдавалося дотримуватись проголоше­ної лінії поведінки - це, напевно, можна оцінювати з різних пози­цій. Втім, без сумніву, він намагався бути відповідальним за власні принципи і діяти згідно з ними. Наприклад, коли у 1877 р. у Львові його молоді прихильники були заарештовані і віддані під суд, Дра­гоманов цілком серйозно намірився потрапити на судовий процес, щоби допомогти І. Франку, М. Павлику та іншим звинуваченим і довести безпідставність їх судового переслідування. "Прийдеться познайомитись з австрійськими "кутузками", що я надіюсь і вико­нати", - зазначав Драгоманов в одному з листів того часу [54]. Цей задум Драгоманова не здійснився виключно через те, як свідчив М. Павлик (і ніхто це твердження не оскаржив), що самі учасники процесу категорично запротестували проти такого наміру Драго­манова, після чого він обмежився відповіддю до суду: "В котрій він боронив не тільки нас, але й галицьких народовців і вп'ять ставив бажання, що він волів особисто стати перед судом" [55].

Галичина, яку Драгоманов називав своєю духовною Батьків­щиною, була тим національним осередком, де він мав намір г чима­ло зробив насправді для створення "плацдарму" всеукраїнської єдності. Визнання винятково важливого призначення Галичини мало наслідком його особливу увагу до всього, що відбувалось на теренах цього краю. Яким було входження Драгоманова до рєаль- них обставин галицької політики, його бачення місцевих реалій, також і в сенсі політичної етики, може показати його твердження, що відноситься до 1873 p.: "Останні роки галицького політичного життя привели, можна сказати, до повного банкрутства вождів русинського народу. Кількісна мізерність, відсутність принципів, непослідовність, відсутність такту і дисципліни і в результаті без­плідність усіх задумів і експериментів, - ось що викрив останній час у становищі галицько-руських політиків" [56].

За різними гранями теми "Драгоманов і Галичина" треба пог­лянути на один із аспектів його діяльності для цього краю, а саме - намагання виховати нове покоління національних діячів, яке було би, за словами Драгоманова, "Європейцями-Українцями" [57]. Ви­ходячи з цього, учений підкреслював: "Вся штука у тому, щоби в останній (Галичині. - А.К.) утворилося хоча б сумирне, не безог- лядно-прогресивне європейське зерно, а це було б, якби європейсь­кі освічені люди у нас тримали себе чисто і твердо" [58]. Звідси пос­тійні зусилля Драгоманова, спрямовані на те, щоби виховати, сформувати і зберегти таких діячів. Звідси ж його висока, а інколи зовсім незручна і обтяжлива вимогливість до тих, хто брався у Га­личині за національну справу. Вони завжди могли розраховувати на підтримку Драгоманова - моральну, організаційну, інколи й на матеріальну. Єдине, на що їм не доводилось розраховувати, то це на його поблажливість.

Усі роки своєї "галицької місії" Драгоманов послідовно зали­шався вірним намірові змінити "правила" місцевої політичної гри, домогтися не просто єдності та ефективності дій національних сил, але й зміни морально-політичної атмосфери у краї, щоби тамтешні політичні партії "покинули нечесні способи боротьби - доноси, клевета й т. и." [59]. Інколи його зауваги влучали в ціль з разючою точністю, як, наприклад, ось ця про "галицький спосіб толкувати про згоду партій, який полягає в тому, що один чіпляється до ін­шого з пропозицією: "визнай себе дурнем і негідником", - замісць того, аби домовитись про узгоджену дію з практичних питань" [60]. Не зайвим було намагання Драгоманова заохотити своїх галиць­ких товаришів вести полеміку з ідейними опонентами, не порушу­ючи етичних норм, показуючи приклад гідної поведінки. Напри­клад, торкаючись полеміки з москвофілами, він відзначав: "Про Наумовича конче треба написати не як про запроданця й т. и. - а отдати ему должне, а в той же час показати на ему, як людина з талантом і з щиростю пропаде, коли не має широких політико] соціальних] ідей, а женеться за формами національними. Такої стат­ті вимагає правда, а також педагогія з молодими москалефілами" [61]. Щоправда, коли партійні справи зачіпали його самого за живе, він міг не забаритись відреагувати у найгострішій формі (зокрема, у справі неопублікування прихильного Федьковичу та українській літературі листа Тургенева Драгоманов так змальовував свої сто­сунки з галицькими народовськими діячами: "Я одіслав копію з того листу, з коротким пояснінням в ред. "Дела", котру перед тим обняв д. Ів. Белей, - бувший сотрудник "Друга" (1876-1877) і редак­тор "Світа", - од котрого я мав резон сподіватись закінчення па- рахвіяльного узколобія й безчесних клевет і доносів, з котрими од- носились перед тим львівські "народовські" (lucus a non lucendo!) органи до мене й до моїх літературно-політичних товаришів. На моє диво, "Дело" не напечатало лист Тургенева, - очевидно, не че­рез що инше, як через те, що той лист писаний був до "нелюбого" патроном "Дела" чоловіка. (Коли не так, - то хай редактор "Дела" скаже сам причину!" [62].

Інколи Драгоманов втрачав відчуття реалізму і категорично вимагав від своїх послідовників партійної "недоторканості" у сто­сунках з політичними опонентами. Зокрема, щодо контактів Фран­ка з "народовцями" цілком характерна драгомановська скарга сест­рі О. Пчілці: "На жаль, серед самих молодих твердости мало. Франко, напр., котрий сам дуже добре розуміє усю мерзотність льв. народо­вців, - ні-ні, тай поцілується з ними, вибачаючись потім, що "не мож­на обійтись без них" і т. д." [63]. До цих прикладів можна віднести і його жорстке наполягання на повній відмові молоді від залучення до партійних справ. Справді, важко уявити успішною політику ра­дикалів, і не тільки в Галичині, якби вони некритично керувалися окремими настановами Драгоманова. Його спілкування навіть зі своїми однодумцями і симпатиками не було монологом, та й сам діалог часом набирав "високих нот". Взагалі ж у тому, що саме га­лицькі національні діячі, які знаходились під ідейним, та й особис­тим впливом Драгоманова, стали провідниками культурного, по­літичного життя в Галичині та за її межами, теж бачимо підтвердження немарності зусиль Драгоманова, його "педагогічної політики".

Павликові ніколи не бракувало енергії, щоби виступити на за­хист репутації Драгоманова, з якого би боку справжня чи ілюзорна загроза не надходила - від неточних інтерпретацій самих "драгома- новців", з боку партійних опонентів, з табору консерваторів, лібера­лів або й революціонерів, росіян, поляків чи українців. На це у нього було чимало причин. Серед них: визнання драгомановського осо­бистого внеску у його власне політичне формування, канонізація його як "духовного батька" радикальної партії, провід якої був, передо­всім, у руках Павлика. Нарешті, певну роль відігравала і відсутність у Павлика бажання "встати поруч", а тим більше вище за Драгома­нова в уявному національному пантеоні України. Щодо останнь­ого, то Павлик був не єдиним серед тих, хто визначав місце Драго­манова поруч або одразу ж після Тараса Шевченка.

Інша справа - оцінки Павликового "друга-опонента" І. Фран­ка щодо драгомановської спадщини загалом, його вчення про ети­ку і його ж практичної політичної поведінки зокрема. Передовсім, на відміну від Павлика, Франко виявився набагато "гнучкішим" у ставленні до свого колишнього вчителя. За життя Драгоманова і перший час після його смерті І. Франко висловлювався про Драго­манова не просто позитивно, але й з підкресленою повагою та ша­нобливістю. Наприклад, виступаючи з промовою на ювілеї 30-річ- ної праці Драгоманова, І.Франко відзначав: "Драгоманов для нас є чимсь більше, аніж заслуженим чоловіком. Ми в нім шануємо друга, вчителя, провідника... голос єго був для нас заохотою, осто­рогою, вказівкою, куди йти, голосом сумління - що робити, а чого не робити" [69].

Та чим далі час віддаляв його від стану "учня" і молодшого товариша, чим більше (справедливо) визнавався талант самого Франка - письменника, політичного провідника, публіциста і на­уковця, тим менш "зручно" почувався він у тій ролі, проти якої ніколи не протестував Павлик - ролі учня і "спадкоємця" Драгома­нова. Драгоманов ставав для Франка майже тим самим, ким для самого Драгоманова у свій час було покоління Кирило-Мефодіїв- ців, а особливо і перш за все - Т. Шевченко.

Франко стверджувався в умовах суттєвої зміни "парадигми" українства найяскравіше вираженої у відмові від драгомановсько­го "федералізму, раціоналізму та демократизму". Ці наріжні, фун­даментальні принципи драгомановського політичного кредо з різних боків були розкритиковані і "ревізовані" Франком [70] і його однодумцями.

Замість драгомановського "раціо" у ставленні до всіх політич­них і національних справ, Франко був не від того, щоб якомога ширше використовувати ірраціональне; замість ідеї рівноправнос- ті і партнерства різних націй у боротьбі за національну і політичну свободу Франко все більше схилявся до визнання "національного егоїзму'" і виправданим, і "конечно" потрібним. Та й сам демокра­тизм Драгоманова був ним критикований як соціально обмежений, національно індеферентний та політично абстрактний, відірваний від реалій життя. "Зміна поколінь", яку уособлював раніше Драго­манов у подоланні культурництва і романтизму покоління діячів українства 40-60-х років, висувала саме Франка наперед у поборю­ванні "застарілого", неактуального Драгоманова на початку XX ст.

У зв'язку з цим, доречно нагадати кілька Франкових оцінок. У програмній щодо його нової інтерпретації драгомановської спад­щини статті "Суспільно-політичні погляди Драгоманова" І. Фран­ко формулює основні пункти своїх розходжень із колишнім учите­лем: "Демократ і республіканець, він занадто тісно розумів поняття суспільності, занадто низько ставив вагу і ролю інтелігенції, занад­то односторонньо, етично, а не соціологічно формулював її життє­ві завдання" [71]. Тут же він додавав до цього списку закидів: "Лі­бералізм Драгоманова основувався поперед усього на широко відчутих правах людської одиниці, на автономії личности, на сво­боді слова й думки і на безогляднім поборюванні апатії, лицемірст­ва та брехні" [72]. Те, що для Павлика було і залишалося безпри- мірною чеснотою - драгомановська етична скрупульозність, повага до особистості, індивідуалістично-гуманістичний погляд на суспіль­ні та політичні справи, Франком сприймалося як сумнівні якості для "реального політика", як ледь не особисті вади, суспільно не­безпечні через силу впливу Драгоманова.

За цими ' 'різночитаннями " драгомановських поглядів на політич­ну етику, його особистої ролі у моральній еволюції національної інте­лігенції необхідно бачити і більш широкий ідеологічний конфлікт в українському національному русі. Драгоманов у свій час намагався "зібрати" націю з окремих одиниць, бачачи її реальну роз'єднаність, усю складність того, що потім стало називатися процесом націот- ворення [73]. У цьому була його "правда" та, мабуть, і правда кра­щих діячів його покоління. Творити націю без яких би то не було засобів заохочення і примусу, не тільки політичного, але й мораль­ного, коли були відсутні спільні і безсумнівні національні "вівтарі" і гостро бракувало "жреців" національного культу, було просто неможливо, ігноруючи запити і потреби "одиниці", не помічаючи потужності націй "конкурентів" (передовсім російської та польсь­кої) у боротьбі за душі українського, переважно, населення. Таким чином, набір етичних цінностей, філософсько-світоглядні засади драгомановського покоління і його наступників мали, поруч зі спільними рисами, чимало виразних відмінностей, що і визначало' розбіжності, а інколи й полярність їх оцінок, політичних орієнта­цій та реальних дій.

Крім того, покоління Драгоманова діяло в умовах, коли на­йпоширенішою формою національної організації були "громади", кількісно незначні, територіально розпорошені, за своєю суттю вузькогурткові і досить сталі об'єднання інтелігенції, людей близь­кого світогляду, соціального статусу та ідейних уподобань. Відпо­відно до повсякденної практики діяльності "громад", етика осо­бистих стосунків, атмосфера високої вимогливості до новачків і водночас взаємної довіри, звички уникати конфліктів у власному середовищі, традиції ухвалення рішень через консенсус творили собою і певний "громадівський" моральний ідеал, і сталу етичну практику. Тут повага до "одиниці" була не теоретичним постула­том, а єдино прийнятною нормою повсякденної і, додамо, пере­важно'рутинної діяльності. Та й сама "одиниця" зберігала достатньо можливостей впливу на найближче середовище, а в крайньому разі, завжди могла знайти собі інший, рівноцінний колектив однодум­ців і товаришів.

І. Франко вже бачив перед собою не жменьку українофільської інтелігенції, а українську націю, а себе і своє покоління українських інтелігентів - національними провідниками. Найактйвніша фаза його діяльності припадала на партійний етап українського руху. Тут вже не гурткова, персоналізована, здебільшого глибоко конспіративна, а публічна політика формували вимоги до провідника. Все більше зна­чення відігравали майстерність володіння словом, емоціями та на­строями мас (віча, мітинги, вибори тощо), уміння вибудовувати організаційну ієрархію, гнучко змінювати гасла та орієнтири ді­яльності. Етика гуманізму, апологія, якщо не культивування інди­відуальності, персональних зв'язків і відповідальності поволі та неухильно "деактуалізувалася", відсувалася на другий план. Ясна річ, що більш високий ступінь організації польської громади у Га­личині, німецької та румунської в Буковині, був і викликом, і сти­мулом діяльності місцевим українським громадським інституціям і політичним лідерам. Не дивно, що на передній план у теоретичних рефлексіях Франка та інших колишніх "молодших" виходила "со­ціологія", пафос масових рухів, ідеалізація національного колек­тивного "я", а відтак і приблизний підрахунок тих, "хто з нами" і тих, "хто проти нас". Здавалось, що "одиниця" у цьому відношен­ні вартує небагато, а зате маси, у цьому разі не "клас", а "нація" - вирішують усе. Такий підхід, поки що теоретичні пошуки на по­чатку XX ст., невдовзі стане ідеологічною основою поширеної, навіть панівної практики і призведе до наслідків, у витоках яких змушені будуть "розбиратися" покоління інтелектуалів, знаходячи ці наслідки у кожній сфері людського буття XX ст. Ці запити суп­роводжувалися чи не інтуїтивним пошуком "нової" етичної кон­цепції політичної діяльності. Франко лише "схоплював", чутливо і талановито реагував на нові виклики часу і намагався знайти власне, зовсім не останнє місце у нових історіотворчих процесах.

Напевне, з більш широкого погляду не видаватимуться таки­ми взаємно суперечливими і виключними оцінки Франка щодо політичної теорії Драгоманова та його етики, як це, наприклад, можна бачити в передмовах Івана Яковича до першого і другого тому зібраних і виданих ним листів Драгоманова. У першому томі колишній учень, а тепер сам Учитель мало що залишає від "світло­го образу" Драгоманова. "Мені видається, - оскаржує поведінку Драгоманова щодо нього Франко, - що Драгоманов, певне сам того не знаючи і не відчуваючи, робив собі з мене жорстоку гру, мучив, відпихав і знов протягав мене, зовсім безцільно, бож ані для загаль­ної справи, ані для мене самого се не принесло аніякої користи. Драгоманов поводився зо мною не педагогічно, - се я писав йому колись у однім листі з гірким почутгєм, і се повторюю тут прилюд­но з таким же почуттєм" [74]. Здавалось, що Франко "забув", як багато, зважаючи навіть на окремі, не такі вже справді й коректні висловлювання, а інколи ледь не лайливі оцінки, Драгоманов зро­бив для нього, для його творчого зросту [75]. Драгоманов справді заохочував Франка до творчої та громадської діяльності, підтри­мував його і популяризивав, вбачаючи в ньому свою найбільшу надію (саме за рівнем талановитості) у Галичині. Франко ж оціню­вав драгомановські листи десяти- і двадцятирічної давнини з точ­ки зору свого нового становища в Україні, а в Галичині зокрема. З цієї висоти драгомановські закиди не могли не викликати його не­згоди, а то й роздратування.

М. Грушевський, намагаючись теоретично пояснити складні, інколи навдивовиж заплутані стосунки "трійці": Др ігоманов - Франко - Павлик, сконцентрував свою увагу переважно на персо­нальних, особистих причинах розбіжностей та пізнії них закидів між ними. "Талантом і різносторонністю Драгоманов значно переви­щував Павлика, а Драгоманова Франко, - пропонує свою шкалу цінностей Грушевський, - але ріжниця в літах і становищу не дава­ли змогу відчути [це] відразу. Драгоманов тільки під 1890-ті роки нарешті переконався, що Франко "талант"! А доти се був для ньо­го тільки здібний, але дуже недисциплінований ученик, для кото­рого він не жалкував прикрих і образливих лайок за його "скоки" [76]. Отож, в ускладненні взаємин талановитого Драгоманова і ще талановитішого Франка значна відповідальність покладалась Гру- шевським саме на третього, найменш обдарованого Павлика, який "з презирством засуджував "дволичність Франка" і так само міг би читати мораль і своєму учителеві, який також у свідомості свого духовного багатства "сіяв на всі вітри", і тільки глибокий, просто релігійний пієтизм, котрим Павлик був перейнятий до Драгомано­ва, стримував від критики його самого. Але до Франка вони були обидва безпощадні, і се псувало відносини Франка до Павлика, а часом викликало і на Драгоманова гнів, котрому дав Франко ви­раз в передмові до І тому свого листування з Драгомановим" [77].

Проте минуло небагато часу, і ця передмова Франка виклика­ла не тільки захват, але й різкі приватні та публічні протести [78], і Франко пише цілком іншу передмову до нового, другого тому лис­тування Драгоманова, де, здається, всі акценти розставлені у "ка­нонічному" продрагомановському ключі: "Се була виємкова нату­ра, - стверджує він, дезавуюючи свої попередні закиди щодо Драгоманова, - вдвоє дивна серед української нації, такої багатої натурами пасивними, вузькими і тупими. Він був немов створений на духовного провідника великої нації, а хоча доля позавидувала йому, та все таки він зробився і буде довго ще сумлінням нашої нації, ясним, непідкупним, непоблажним, правдивим компасом для грядущих поколінь, як їм жити і як працювати" [79].

Буде спрощенням вважати, що це якраз і було "останнє слово" Франка на пошану свого вчителя. Його оцінки ще не раз зазнавали змін, повернень від критики до компліментів, від захвату до нових закидів. Під загальним, емоційним враженням від цих часом взаємо- виключних тверджень можна взяти під сумнів будь-які оцінки як Драгоманова, так і Франка. Здається, Драгоманову так і не вдалося стати, з різних причин, беззастережним "компасом" для нових поко­лінь українців. Утім, Франкові оцінки Драгоманова - досить надійний "барометр" який чутливо і швидко реагував на зміни політичної кон'юнктури, "орієнтацій" тих, хто, власне, і "робив погоду", або при­наймні був причетний до творення моральної аптосфери в українсько­му національному проводі. І як такі, ці показові оцінки заслуговують і навіть потребують свого власного, "нового прочитання".

Розгляд проблеми сприйняття теоретичних і особистісних ас­пектів етики Драгоманова в українському інтелігентному середо­вищі вимагає звернення, нехай і побіжного, до розвитку взаємин М. Драгоманова і В. Антоновича. Деякий час у суспільній думці, принаймні, людей, близьких їм обом, вони були товаришами, виз­начними лідерами наддніпрянської інтелігенції, що підтримували тісні особисті, навіть сімейні відносини. їх оцінки відносно один одного були переважно позитивними, якщо навіть і не комплімен­тарними. Про ставлення Антоновича і його родини до Драгома­нова свідчить хоча би такий уривок із листа його дружини до дру- жини Драгоманова: "Я вже Вам писала, що в Вас втратили Кияне, повірте, не брехала, той моральний вплив, котрий мали Ви і М.П. (Драгоманов - А.К.), дуже відчутний" [80]. Сам Антонович запев­няв раніше Драгоманова: "Будьте певні, що яка б філософія не була у мозку, назвати ваших зусиль, вашої напруженої діяльності та всіх її наслідків скільки-небудь порядна людина не може інакше, аніж самою поважною і самою симпатичною справою" [81].

Але чим далі, тим більше ідейні розходження поміж Драгома- новим і Антоновичем набирали характеру політичного конфлікту, а згодом - й особистого відчуження і протистояння. З середини 1880- х pp. наступає фактичний розрив стосунків Старої Київської Гро­мади з Драгомановим. "Громада" виступає з низкою вимог до Дра­гоманова, не без ініціативи Антоновича, висловлює незгоду з ідеологічним напрямком закордонної діяльності Драгоманова, з намаганнями Драгоманова ініціювати радикальну політичну діяль­ність як у Наддніпрянській, так і в "австрійській Україні". Зов­нішньою причиною цього були вкрай жорстокі умови поліцейсь­кого терору і посилення переслідувань з боку російських урядових кіл за будь-яку опозиційну, просто "недозволену" діяльність. "Ста­ра Громада" прагнула самозберегтися, нехай і ціною мінімалізації власної роботи в підросійській Україні. Те, що "громадівці" у Киє­ві вважали єдино правильним вибором, зваженою і тверезою так­тикою українських сил у нових умовах, з Женеви Драгоманову ба­чилось як ренегатство і деморалізація старих товаришів.

Пізніше до цих незгод між обома непересічними лідерами ук­раїнства долучилися принципові розходження у ставленні до пер­спектив політичного процесу в Галичині. Це і політика "нової ери", де Антонович відіграв чималу, надихаючу роль, а Драгоманов вис­тупав проти сам і послідовно підтримував запеклу критику "ново- ерівців". Це також оцінка ролі та завдань українства у Наддніп­рянській Україні: важливість політичної діяльності, яку відстоював Драгоманов чи, передовсім, культурницька (Антонович) праця. І, насамкінець, різне ставлення до конкретних шляхів розвитку наці­онального руху на перспективу.

Принципові розбіжності, набуваючи рис "партійного" протис­тояння, неминуче накладали відбиток і на особисті стосунки обох діячів. Зрештою, ці взаємини закінчились небажанням Антонови­ча мати будь-які контакти з Драгомановим, він навіть відкинув думку про можливість побачення з ним задля спроби особистого порозуміння. Мотиви цього рішення у найбільш концентровано­му вигляді В. Антонович виклав у листі до Ф. Вовка: "Відносно М.П. (Драгоманова. - А.К.) я після зрілих розміркувань вірішив утриматися від побачення: 1) тому, що наше спільне втручання у останні галицькі справи вкрай загострило взаємні стосунки 2) і тому, шо розмова, як мені здається, окрім посилення дисонансу, нічого не принесе і 3) паче за все тому, що М. П. звик усяке письмо і сказа­не слово вносити у протокол і потім користуватися ним у пресі; знаходячись у становищі людини у пресі безгласної, неприємно отримувати ляпаси, а тим більше давати для цього засоби. До сих пір таке я вже багато разів від нього зустрічав - можу на це відпові­дати тільки мовчанкою, але давати матеріал для наступних не вва­жаю за вигідне. Подумаю ще: може на виїзді звідси напишу йому вкрай стисле і категоричне пояснення, а може і не напишу - страха раді Іудейська" [82].

Не менше претензій мав і Драгоманов до Антоновича. Після розриву з фактично керованою Антоновичем Старою Київською Громадою, обурений і ображений Драгоманов у листі до І. Фран­ка дає таку етичну характеристику Антоновичу: "Можете собі ви- образити, скільки цей чоловік мусив зашкодити моральному боку українства за всю свою кар'єру. Як вести рахунок, то може вийти, що навіть вся наукова користь, котру він приніс, не винагородить цієї шкоди. Додайте до того, що його маньера держатись служить приміром для других, котрі не мають його вартості, і котрі зараз, як зроблять яку пакость, то біжать до нього жалітись, як їм хто замітить. Я отверто колись звав Антоновича "камень прибежище заяцем" [83].

А у листі до Б. Кістяківського Драгоманов уточнює і розгор­нуто пояснює своє ставлення до Антоновича, порівнюючи остань- ого з О.Ф. Кістяківським: "Та все те, що Ви розказуєте про В.Б. (Антоновича. - А.К) того ж порядку, що я сказав вище, тільки воно трагічніше ніж те, що я кажу про Ол.Хвед. (Кістяківського. - А.К), бо В.Б. таки й дійсно мав ближче стосунків до Укр. політики, на­жив собі гострішу репутацію і тепер не може зовсім віддалитися від укр. політики, як це на ділі робив Ол. Хвед., та за те й не хоче, що б та політика вийшла з тих рамок, в котрих він сам вважав для себе можливим держатись і котрих він навіть не може точно і опрйділи- ти. Через це все, - я вже давно, навіть з Росії, запримітив, що В.Б. лежить навіть тормозом на укр. політиці. Якби мені прийшлось тепер розмовляти з ним, то я б його щиро прохав, - рішуче зробити те, про що він писав у "Слові" Площанського, зрікаючись від при­писаного йому керовництва задуманого журнішу в Галичині, - тобто "не заниматися політикою, а только наукою". Коли б він ще трохи підновив свою науку, вийшовши з національно-духовного грунту на інтернаціонально-спеціальну, то зовсім би був достойний мону­менту, навіть від укр. політиків. На лихо він би образився, коли б йому так просто поставили справи" [84].

Для Драгоманова етична поведінка, а не тільки політична ді­яльність Антоновича: це - "двоповерховість" у ставленні до росій- ства у Великій Україні, тобто, поєднання конспіративної ролі ліде­ра українофільства з офіційним статусом цілком лояльного до царської Росії професора Київського університету, його приховані "інтриги" в Галичині, його австрійські симпатії значили ідейну "дег­радацію", а в моральному відношенні підтверджували відмову лі­дера Старої "Громади" від спільних позицій початку 1870-х pp. Через це він був готовий бачити в Антоновичі ледь не провідника "капітулянтської" позиції, людину, відповідальну за згортання пра­пора української політичної боротьби до невідомих "слушних ча­сів". З не меншою антипатією і роздратованістю Антонович реагу­вав на "космополітизм" Драгоманова, на його наполегливе небажання поєднувати в єдиному "образі ворога" російське само­державство і російський народ, не кажучи за інтелігенцію, зреш­тою, на драгомановський політичний радикалізм і "необережність" у висловлюваннях. До всього попереднього, Антонович просто бо­явся, що драгомановська полеміка, його намагання вести дискусію не з "анонімами", а з реальним автором тих чи інших поглядів мог­ла привести до "викриття" Антоновича російською поліцією. Ос­таннє, цілком логічно, Не входило до жодних розрахунків надобе- режного Антоновича. В цьому основні, хоч і не вичерпні причини розходження Антоновича і Драгоманова.

Втім, не потрапив би Драгоманов за кордон, на початку - у до­бровільне, санкціоноване Старою "Громадою" вигнання, не відо­мо, чи Не була би і його етична позиція більш подібною до Антоно­вича? Позбавлене наукового історичного сенсу, це питання може провокувати і справді провокувало певні етико-філософські припу­щення. Якраз над цим неодноразово замислювався О. Кістяківсь- кий, людина, яка досить добре знала обох лідерів Старої "Грома­ди". Він у своєму "Щоденнику" залишив цікаві (і не байдужі) спостереження, цінний матеріал для дослідників взаємин Драгома­нова і Антоновича, сприйняття їх у середовищі київської інтеліген­ції. Роздуми Кістяківського настільки характерні, що один із при­кладів доцільно навести, якраз тому, шо автор щоденника неодноразово на його сторінках порівнював моральні аспекти гро­мадського становища Драгоманова і Антоновича [85]. На початку 1877 p., Кістяківський, зокрема, занотовує: "Виходить, що твори Дра­гоманова циркулюють. Новий доказ того, що гоніння сприяють славі і поширенню творів гнаного. Немає сумнівів, що моральна позиція Драгоманова тепер незрівнянно вище і достойніше, аніж вона була тоді, коли він був доцентом у Київському університеті. Тут він грав дволичну роль. В один час він читав панегірики Дондукову і загра- вав зі студентами, тут він був і чиновник, і змовник. Тут він повинен був і ладнати з начальством, і під спудом працювати. Нині він неза­лежний. Ніхто не може йому дорікати у зраді, в дешевому популяр- нічанні, у дволичності. Думаю, що уряд буде сприяти посиленню сили і впливу Драгоманова. Ним же согрішить, сим же і мучиться" [86]. Не коментуючи подробиць цього запису (як ось, наприклад, певне самовиправдання автора щоденника), виділимо найхарактерніше: те, що Драгоманов міг собі дозволити в умовах еміграції, було недосяжне для його товаришів за обставин поєднання "формальних лояльнос- тей" і підпільного українства. На жаль, маска, яка довго перебуває на обличчі, може зростися з ним, але це - окрема тема.

Отже, принаймні в поглядах сучасників. Драгоманов не одра­зу і не для всіх (для декого - ніколи) став свого роду взірцем по­літичної поведінки, мужності у слові та прикладом громадянської позиції. Зокрема, драгомановські брошури на теми Балканської кризи мали чималий вплив на сучасників і сприяли зростанню його особистого авторитету. Окрім згаданого вище О. Кістяківського, це можна підвердити й свідченнями В. Овсяніко-Куликовського, котрий у спогадах про Драгоманова зазначав: Що стосується власне моральних запитів і принципів, то брошура Драгоманова "Чистое дело требует чистых средств" пояснила мені і чітко сформулювала те, що бродило і накипало у мене самого, в моїй етичній свідомос­ті, що ще не встановилась" [87].

Серед позитивних оцінок значення морального впливу Драго­манова на сучасників належить згадати і характерні слова подяки йому з боку талановитого галицького діяча О. Терлецького: "І якби не Ваш чесний громадський приклад і Ваша невсипуча робота, кот­ра і мене, гнилу колоду, силоміць пхає до праці, то я б давно уже плюнув на себе" [88]. Якраз так щиро і вдячно підмічена риса драго- манівської вдачі - "силоміць пхати до праці", особливість його дієвого підходу до громадської роботи, до обов'язків перед нею, справляли двоїсте враження на сучасників.

Нагадаємо, у руках Драгоманова не було ніяких інших засобів заохочення до політичної активності українців та інших адресатів його діяльності, окрім моральних. Окрім моральних, не було і нія­ких "покарань". Тому саме етика в його руках була і заохоченням, і покаранням, організуючим і спрямовуючим чинником, знаряддям політичного впливу, яке частково мало компенсувати брак розви­нутих національних інституцій і визнаних традицій українського руху. Проте, несучи ці навантаження, драгомановська етика не переставала бути етикою, а не лише "партійною нагайкою" (або, за виразом професора І.П. Химки, - "дубиною", якою він "дисцип­лінував" своїх однодумців).

Те, що нерідко дратувало й обурювало, зачіпаючи за живе, спів­вітчизників, ще більше слугувало джерелом ледь не постійних непо­розумінь і конфліктів Драгоманова з російськими революціонерами та лібералами. "Нечаєвська справа" з її скандально відомим "Кате­хизисом революционера", "Чигиринська справа" (використання фальшивих маніфестів для збурення селянського повстання), теро­ристична діяльність "Народної Волі", бездіяльність російських лібе­ралів - кому тільки не "перепадало" від дошкульного слова Драго­манова за схильність до безпринципності, аморальність, за нехтування порядністю та людяністю. І оскільки саме в російському революційному русі Драгоманов вбачав найпотужнішу силу, що перетворюватиме Росію, остільки ж його критика була спрямована проти багатьох вад російської революційної ідеології та діяльності революційної еміграції і підпілля. Це мало кому серед представників останніх могло подобатися. Більше цього, етичний максималізм і вимогливість Драгоманова щодо неприпустимості нехтувати етикою в ім'я партійних принципів викликали гостру реакцію російських революційних ватажків на його політичну діяльність, публіцистику і на нього самого. Російська революційна еміграція спершу прихильно зустріла появу в Женеві Драгоманова, але вже невдовзі ставлення до нього починає змінюватись. Якщо у перші роки еміграції Драгома­нова одиниці серед російських політичних вигнанців виступали проти нього, то вже у 1880-х роках навпаки - одиниці ставилися до нього з відвертою симпатією та повагою.

На тему "Драгоманов і російські революціонери" написано доволі багато спеціальної літератури [89]. Ми ж відзначимо те, що не тільки національні погляди, виразно українське політичне спря­мування, але й етичний ригоризм Драгоманова, його "нонконфор­мізм" щодо звичок поводження у середовищі російської еміграції долучилися до того конфлікту, який переважно і відзначав його взаємини з російськими революціонерами. Тому вже з 1878 р. попе­реднє, переважно доброзичливе, ставлення до Драгоманова стало погіршуватися. Наприклад, про цю зміну ставлення російських емігрантів свідчить у спогадах В. Дебагорій-Мокрієвич: "Почалось з того, що Драгоманов негативно поставився до так званої "Чиги­ринської справи" [90]. Приблизно в цей же час Драгоманов розри­ває зв'язки з гуртком П. Лаврова. У цьому конфлікті, окрім відмін­ності поглядів на значення національного питання, свою роль відіграли й етичні розбіжності між Драгомановим і "лавристами". Далі - більше. Оминаючи численні подробиці, наведемо ще такий яскравий епізод зі спогадів Баулер О. (Гольштейн), з якою Драго­манов підтримував досить тісні стосунки до останніх своїх днів. "До самодержавства [він] ставився ворожо. Тим не менше, коли був убитий Олександр II та емігранти у Женеві влаштували якесь зібрання для відзначення цієї події, Драгоманов відмовився бути присутнім на цих зборах і відповів тим, хто його запросив: "Я не червоношкірий і не можу плясати над трупом ворога" [91]. Пізніше Драгоманов так само негативно відреагував на веселощі російсь­кої еміграції з приводу смерті правого публіциста М. Каткова [92].

Мало хто у російських революційних колах міг поділяти такі етичні настанови. Політичний супротивник сприймався як ворог і тільки, він був поза колом тих, до кого можна було ставитися "по- людськи". Під пізнішою сентенцією М. Горького: "Якщо ворог не здається, його знищують", могла би з легкою душею поставити під­пис чи не більшість тогочасної російської революційної еміграції та діячів підпілля. "Буржуазний лібералізм" і професорська скрупуль­озність Драгоманова невдовзі стають одною з головних "мішеней" еміграції. Окрім Я. Стефановича, свою лепту у спроби дискредитації Драгоманова вносить В. Черкезов [93]. Серйозний конфлікт спала­хує навколо участі Драгоманова у виданні "Вольного Слова".

Красномовно про ставлення російських революціонерів до Драгоманова на початку 1880-х років свідчать архіви плехановсь- кої групи "Звільнення праці". Ініціатором і "двигуном" поборю­вання українського діяча стає J1. Дейч. Він не приховував мотивів своєї поведінки щодо Драгоманова: "Я зовсім не поганої думки про Драгоманова як про особистість, але він людина не нашого середовища. Він проти всієї еміграції..." [94]. Дейч і формулює кон­кретні завдання щодо ізоляції Драгоманова серед політичних еміг­рантів у Швейцарії, а побоюючись його впливів на свого товари­ша Павла Аксельрода, вдається навіть до залякування останнього, доводячи, що Драгоманов "ворог, наш заклятий ворог". Завершу­ючи опис усіх небезпечних рис такого "ворога", Дейч вдається до ultima ratio, категорично "передбачаючи", що Драгоманов: "Буде прямо шкодити соціалістам, навіть закликати до зброї, страт, ро­зстрілів (соціалістів) революціонерів (саме останніх)" [95]. Чи вар­то коментувати вартість таких пророцтв, не кажучи вже про мето­ди дискредитації свого опонента?

Не важко перелічити більш-менш відомих діячів революційно­го табору, що зберігали переважно добре ставлення до українсько­го діяча (з обумовками, що серед них далеко не всі справді були росіянами): А. Желябов [96], В. Засулич [97], С. Степняк-Кравчинсь- кий [98], 3. Арборе-Ралле [99], В. Бурцев [100].

На загал, більшість діячів російської еміграції та революційно­го підпілля не погоджувались ані з драгомановською "націоналі­зацію соціалізму", ані з його дегероїзацією революційного терору, ні з тим, що він невтомно попереджав про шляхи розвитку "ро- сійського якобінства" і вказав, що революційний аморалізм веде російську революцію не тільки на манівці, але й у протилежний бік від тих ідеалів, якими надихалися революціонери. Таким чином, не особисті якості Драгоманова, а його політична та етична позиція, публіцистика та організаційна діяльність стали причинами його від­торгнення від основних "центрів" російського опозиційного руху. Це, проте, мало своїм позитивним наслідком концентрацію уваги вче­ного і громадського діяча не на загальноросійських, а на всеукра­їнських, зокрема, на галицьких справах. Щодо ж суперечок Драго­манова з російськими політичними діячами, відзначимо, що це була не просто дискусія про шляхи розвитку України та Росії, а пере­важно принциповий конфлікт, де ідеологічні перспективи і етич­ний вибір Драгоманова в політиці робив його "persona non grata" серед провідних течій російського революційного руху.

"Політика мусить бути на добру долю педагогікою", - полюб­ляв наголошувати Драгоманов [101]. І, скільки міг, намагався вчи­тись сам і допомагати іншим "робити історію" так, щоби за ре­зультати власних політичних вчинків не було соромно. У цьому, мабуть, була його етична програма-мінімум у політиці. Але для вті­лення у життя більш високих етичних вимог було замало суб'єк­тивної, особистої сумлінності та порядності. Поза межами політич­ної теорії учений сам неодноразово зустрічався із тим, що можна визначити як об'єктивну межу особистої відповідальності homo ро- liticus. "Але вся біда у тім, - відзначав з сумом Драгоманов, - що хід історії мало залежить від добрих почуттів окремих особистостей і що навіть результат революцій мало залежить від почуттів і розра­хунків їх ініціаторів, - і навіть більше: переважно завтрашня пове­дінка самих політичних діячів не залежить від їх сьогоднішніх обі­цянок, так що навіть при повній їх чесності, вони можуть бути втягнуті зовсім на несподіваний шлях обставинами, бажанням ово­лодіти ними, нарешті інтересами і звичками тих сфер, із яких вийш­ли ці діячі і на які вони повинні з необхідності спертися і т. д." [102].