Михайло Драгоманов, «Вибрані твори. Збірка політичних творів з примітками» т.1, ред. Павло Богацький, Прага 1937.
ДОБА М. ДРАГОМАНОВА
Н. Григориїв.
І. Світовий суспільний процес. Вступ. М. Драгоманов поклав своє тавро на певну добу в історії розвитку політичної свідомости, суспільної організації та боротьби українського народу за соціяльно-економічне й національно-державне визволення.
Доба ця охоплює літа його громадсько-політичної й літературно-наукової чинности з р. 1859, коли він, вступивши в київський університет, став до громадської праці в гуртку студентів, що впоряджали перші в Росії й в Україні недільні школи, аж до р. 1895, коли він помер. Отже 36 літ. Щоб зрозуміти, чому саме й якої вартости тавро поклав М. Драгоманов на історичний процес розвитку українського народу, необхідно пригадати тодішній стан 1-—«бітового суспільного процесу, 2—суспільного процесу в державах, де перебував український нарід, а саме: в Росії й Австро-Угорщині та З—українського суспільства.
Суспільний процес, тобто: розвиток громадського життя людства, як свідчить історія, започаткувався давніше ніж за 5000 літ перед Р. Хр. в Єгипті, Малій Азії та Індії й Хіні, звідки протягом віків розійшовся по всьому світі. Суспільний процес виявлявся й виявляється 1—розвитком пізнання й удосконалення світу, тобто: світогляду; 2—установою певної системи відносин між людьми -особами й громадами: родинами, родами, племенами, націями, релігійними скупченнями, кастами, станами, клясами, професіями, партіями, державами і т. п.,таЗ—суспільною боротьбою окремих* людей і громад за кращий суспільний лад. Кожний суспільний лад встановлюється залежно від того, як люди відчувають і розуміють світ, свої потреби й інтереси та своє місце й завдання в світі, тобто: від людського світогляду. Люди борються не стільки за те, що їм дійсно потрібно, як за те, що їм здається потрібним. Історія людства —- це історія боротьби за людські світогляди, за те, як люди відчувають і розуміють світ; за установлення такого суспільного ладу, який їм здається кращим. Боротьба ця велася й ведеться, як між окремими людськими громадами (найвиразніше між народами, релігіями й державами), так і в середині їх: між окремими верствами, станами, кастами, клясами, релігіями, партіями іт. п. В цій боротьбі, яка є основою суспільного процесу, протягом віків витворилося три головних суспільних світогляди—консерватизм, лібералізм та со-ціялізм. Згідно з ними, люди встановляли й встановлюють свої суспільні відносини, свій суспільний лад. Тому консерватизм, лібералізм та соціялізм, з одного боку, є світоглядами, а з другого —-системами суспільного ладу.
Консерватизм — первісний людський світогляд і первісна система суспільного устрою. Започаткувався десь коло 5000 літ перед Р. Христа. У старих Єгиптян, Жидів, Персів, Греків, Римлян, Хінців, Японців, Арабів і т. и. В той час, як людство було дике й темне, а тому все невідоме поясняло тільки «божою волею». Творцями й носіями консервативного світогляду були жреці (духовенство), шляхта (землевласники), вояки й державні урядовці з князями, королями та царями на чолі.
Головні погляди консерватизму наступні. Весь світ, людство й людські організації, а в тім числі й держави, створено богом, який керуе всім після своєї волі. Бог—пан світу, король чи цар— пан держави, шляхтич та духовник — пан окремого клаптя землі. Хто володіє землею, той володіє й керує населенням її. Влада землевласників — основа консервативного ладу. Людський добробут залежить від хліборобства й скотарства, які є основою господарства. Освіта й культура має ширитися лише серед заможніх. Бідним освіти не треба, бо не схочуть працювати й зажадають рівноправстваГ Над наукою й освітою мусить бути цензура, контроль. Кожен народ в первісній добі свого існування мав консерватив-'-ний світогляд й упорядковував після нього своє життя. Родові старшини, патріярхи, жреці,. військові ватажки, завойовники і т. п. «божі улюбленці» захоплювали збройною силою певні простори з населенням, обертали їх в свою державу й розпоряджалися ними як хотіли. Все то чинили, мовляв, «з божої волі» та «божої ласки». «Так, мовляли, їм бог дав».
Лібералізм. Розмноження людства, зменшення вільних земельних просторів, погіршення господарського добробуту, розподіл праці, культурний поступ, військовий та господарський зв'язок з іншими народами — все це витворило нові умови життя, нові фахи діяльности. Поруч з хліборобством розвинулося виробництво й торг. Де-які селища розрослися в густо залюднені міста, в яких людство жило тільки з виробництва й торгу. Появилося нове суспільство — мійське. Купці, промисловці, ремісники, робітники і т. и. Мнцани, як більш освічені за селян, не хотіли коритися свавільству й визискові феодалів: королів, духовенства й шляхти. Побачивши в ріжних землях ріжних богів і ріжні порядки; побачивши, що не боги, а люди всім керують; побачивши, що королі та єпископи не по-божому живуть: винищують своїх батьків, братів, сестер, жінок, дітей; переконавшися, що для отримання королівського й панського злочинства бога не існує, — міщане прийшли до думки, що коли не має бога, щоб вдержати злочинства королів, царів, пап, єпископів, шляхти і всяких інших «лицарів», то чому бог має бути для міщан, робітників і селян? Раз королі, царі, папи, єпископи, шляхта і всі «лицарі» можуть безкарно робити злочини, то чому міщани й інші люди мусять їх слухатися? Тому міщани прийшли до думки, що бога не має, а міщани й інші верстви суспільства не гірші за шляхту й духовенство. Через те самі мусять про себе дбати. Використовуючи знання й досвід, здобуті під час купецьких подорожів по ріжних краях, спіраючись на силу капіталу й торгових зв'язків, — міщани розпочали боротьбу з феодалами за своє політичне рівноправство і установили для того свій самостійний погляд на світ — ліберальний.
Головні засади його наступні. Весь світ є витвором природи, яка є єдиним дійсним богом-творцем. Все, що тільки існує в світі, є частками природи і носить в собі творчу та порядкуючу силу природи — бога. Є часткою бога. Тому кожне єство має рівні права зо всіма іншими. Всім у світі керує вічний незмінний природній закон, «написаний в душі кожного». Кожен діє по його вимогах, і ніхто не в силі змінить його. Навіть сам бог. Необхідні відносини між людьми спричинюються самою природою. Ні одна людина не має від природи більше права на владу й суд над другою, ніж інші. Всі однаково народжуються на світ і помірають. Жадний король не родиться інакше, ніж інші люди. Основою всякого права є природні властивости й потреби та міркування природнього розуму. Природа вимагає, щоб людина їла, розросталась, захищалась, кріпла, розмножувалась, а розум встановляє, як це найкраще зробити з огляду на зовнішні обставини й можливости. В суспільному житті всі мають рівне право спільно встановляти собі закони й порядки. Верховна влада належиться всій громаді, а не окремим одиницям. Державу не бог створив, а люди для здійснення завдань народу. Народ може установляти владу й без королів. Республіку. Всі закони — по волі більшости. «Кожен державний устрій повинен пристосовуватися до місцевих обставин, виявляти смак і заховувати звичаї народу. Народ повинен говорити своєю мовою, носити свою національну одіж, зберігати національні звичаї та засоби й любити свою батьківщину. В наслідок цього кожна однородна племінним складом чи природо-географічним, чи господарсько-економічними умовами - країна мусить складати окрему державно-господарську спілку, що зв'язувалась би з іншими в більшу спілку — федеральну державу» (Ж. Ж. Руссо). Кожен нарід витворює державу залежно від ступіня своєї культури: дикуни—самочинну деспотію, що тримається лише силою й страхом; малокультурні народи—необмежену монархію, самодержавну, а культурніші—обмежену, конституційну монархію або республіку. Найкраща форма держави — республіка, але вона найтяжча. Потрібує високої культурности народу.
Рушійною силою господарства є творча ініціятива окремих осіб та вільна гра економічних сил, конкуренція. Державна опіка шкідлива, бо сковує приватну ініціятиву. Шкідливе також рабство, кріпацтво і всяка невільна праця, бо вони лише зменшують продукцію. Відносини між роботодавцями й робітниками мусять бути вільні й людяні. Все, що людина здобула своєю працею, винайшла, захопила, що нікому не належало, одвоювала або здобула в спадщину — є її приватною власністю. Право власности святе й недоторкане. Найкраща система господарства — капіталізм, тоб-то: а) перетво- рення працею одних скарбів у другі та обмін їх на інші, б) вільна ініціятива у виробництві й торговлі, в) скасування привелеїв для хліборобства, г) вільна конкуренція у виробі, ґ) вільна наймана праця, д) вільний зв'язок і оборот по всьому світі. Кожна людина має рівні права на освіту. Ніхто не сміє перешкоджати їй в здобуванні освіти.
Лібералізм змагався — а) в культурі — до визволення думки з кайданів віри й релігійних забобонів, до вільного критичного мишлення, наукового пізнання світу, розвитку науки, освіти, культури; б) в господарстві -— до розвитку виробництва й торгу, визволення їх з під опіки землевласницької держави, усунення привелеїв хліборобства, отримання зросту земельної ренти, скасування рабства, невільництва, кріпацтва й заведення «вільної праці» та капіталістичної системи господарства; в) в політиці — до скасування абсолютизму королів, привелеїв шляхти й духовенства, а піднесення третього стану — міщанства, урівноправнення всіх верств суспільства; до народоправства, рівної участи всіх в управлінні державою, скасування чи обмеження монархій та заведення республік і т. п.
Лібералізм започаткувався в старосвітській добі, особливо у Фінікії, Греції й Римі. Притлумлений навалою Германців на Рим, відродився в наслідок розвитку виробництва й торгу в XIII—XIV в. в. по окремих містах Італії, Німеччини, Голяндії, Англії; поширився реформацією в XV—XVI в. в. і після де-якого занепаду в часи перемоги католицтва та абсолютизму в XVI—XVII в. в. відродився знов за нової хвилі розвитку торгу й виробництва та зросту міщанства за «просвітньої» доби й революцій в Америці та Франції. Офіційним висловом ліберального світогляду є деклярація американських повстанців р. 1776 та деклярація прав людини й громадянина за французької революції 1789.
Соціялізм. Перебудова суспільних відносин, після великої революції у Франції, згідно з ліберальним світоглядом, не задовольнила всіх потреб тогочасного суспільства. Лише заможніші, дужчі, егоїстичніші, спритніші захопили в свої руки владу, землю, природні скарби й засоби виробництва; встановляли приватну власність і за її допомогою визискували немаєтних працьовників. Робітництво залишилося в повній залеглости від індустріяльних підприємців, а селянство — від землевласників, які визискували їх. Світ став ділитися виразно на два табори: 1) власників всяких дібр землі, недр, виробництв, капіталів і т. п., які визискували найманих робітників, та 2) немаєтних робітників, які працювали на чужих землях, недрах, підприємствах і визискувалися власниками тих маєтків.
Все це викликало невдоволення працюючих і кинуло їх на боротьбу з заможніми не лише за рівні права, а й за рівні господарські можливости. Робітництво вказувало, що раз людство розмножується, а земля й природні скарби залишаються незмінними, то не може бути приватної власности на них. Вся земля й скарби її від природи в однаковій мірі належать всім людям, всім поколінням людства, щоб всі вони рівно могли виживитися з того. Так само й засоби суспільного виробу. Всі знаряддя й машини, що уживаються для виробу річей не власного індивідуального вжитку, а масового, мусять належати тій масі, громаді, суспільству, для яких річі виробляються. Такі думки поволі уклалися в певний світогляд, який р. 1836 на з'їзді прихильників Роберга Овена в Манчестері названо соціялізмом.
Головна відміна соціялізму від лібералізму в справах господарських. В культурі й політиці їх вимоги майже однакові. В гос-подарстві-ж ріжні. Лібералізм признає господарську нерівність за річ природну, а соціялізм вимагає рівности; не лише в культурі й політиці, а й у господарських можливостях.
Основні думки про скасування приватної власности на землю й природні скарби та заведення суспільного володіння й виробництва появилися серед людства з давніх давен; особливо в державах, де розвивалося виробництво і торг.'Вже в стародавнім Єгипті в жидівському царстві, Греції, Римі людство змагалося до скасування власности на землю і природні скарби та заведення спільного господарства. Христос, первісні христіяни, селянські повстання доби Відродження, французька «Жакерія» р. 1358, повстання Джон-Буля в Англії р. 1381, німецькі та чеські селянські рухи в р. р. 1516—1535 (Таборіти, Хельчицький), українське запорізьке козацьке товариство, селянські рухи північної України в XV—XVII в. в. змагалися не лише до політичної а й господарської рівности.
Розвиток культури, виробництва й торгу після американської та французької революцій надзвичайно збільшив верству робітництва в Англії, Америці, Франції та інших краях Европи. В змаганнях до захисту своїх інтересів, робітництво витворило і поширило свій власний світогляд — соціялістичний.
В 20-роках XIX ст. соціялістичний рух позначився великою участю робітництва в революційних рухах у Франції та організацією робітничих, господарських спілок, комун, в Англії й Америці. В 30-тих і 40-вих роках визначилася боротьба «Чартистів» за виборчі права в Англії та поширення соціялізму в Німеччині під проводом Ф. Ласаля, К. Маркса та Ф. Енґельса. Року 1847 на робітничому конґресі в Лондоні викинуто вже гасло «Пролетарі всіх країн єднайтеся», яке стало гаслом всесвітнього соціялістичного руху.
У революції 1848 р., яку зчинили ліберали проти консерваторів у Франції, Австрії й іншіх краях Европи, соціялісти відограли вже значну ролю.
В тих часах соціялізм мав вже такі погляди. Кожна людина має вірити, як ій здається кращим. Освіта мусить бути приступна кожному. Для зміни суспільного ладу на кращий необхідно перевиховати людство. Суспільство, націю треба організувати, як промислове підприємство, як велику майстерню. Уряд має керувати працею їі охороняти інтереси працюючих. Правити має лише роботою й річами, а не людьми. Кожен має бути вільним і робити, що хоче; не перешкоджаючи другим. З другими має спілкуватися, поскільки йому вигідно чи бажано. Влада мусить бути виборна. Захищати суспільство мають всі громадяни, які повинні бути вояками й складати постійну озброєну силу народу—міліцію. Всі держави мають зв'язатись в одну вселюдську спілку держав, але так, щоб федеративний зв'язок забезпечував кожній її суверенітет, територію й волю громадян. Земля з усіма природніми скарбами й засобами суспільного виробництва повинна належати всім працюючим. Річі споживи й інші річі індивідуального виробу можуть залишатись в приватній власности. Всі повинні працювати по одному спільному пляну, який виробляється для всього світу. Основою вартости має бути лише праця. Для захисту своїх інтересів робітництво мусить організуватися у всесвітню інтернаціональну спілку, а всі держави — в одну спілку держав-господарств.
Боротьба світоглядів. М. Драгоманов вийшов на українське громадсько-політичне поле, коли в світі точилася завзята боротьба трьох світоглядів: шляхетсько-клерикального консерватизму, міщансько-капіталістичного лібералізму та робітничого со-ціялізму. Після французької революції, що знищила феодальний устрій у Франції й підорвала консервативний лад по всьому світі, третім нападом перемагав лібералізм і вперше розгортався соціялізм. Влада абсолютистичних монархів, консервативної шляхти й духовенства падала, а на її місце приходило ліберальне міщанство, поруч із яким гуртувалася нова суспільна сила—соціялістичне робітництво.
Лібералізм перемагав не лише 'у нутрішніх, а й у зовнішніх відносинах. Держави, —суспільні організації для володіння певними територіями з їх скарбами й населенням—впорядковувалися й установляли свої взаємовідносини на засадах переважно вже не консервативного універсалізму (єдиної всесвітньої імперії), а ліберального індивідуалізму (низки самостійних територіяльних чи національних держав). Змагання Риму до універсалізму релігійного (єдиної всесвітньої папської держави) та Свято-Римського цісар-ства й Іспанії до універсалізму світського (єдиного всесвітнього цісарства) протягом віків підбиті були вже Францією та Англією. Більше ніж 500-літня боротьба Римо-Австрійської державної системи, основаної на релігії, католицтві, всесвітности та космополітизмі, боротьба її з Франко-Англійською системою, основаною на свободі віри, протестантизмі, світськости проводу, окремішности національних держав і т. п., закінчувалася перемогою другої. Свято-Римське цісарство, підорване Францією вже в XIV в., а також Аугсбурським миром 1555 р., коли закріплено ідею релігійно-державного індивідуалізму («Чия влада, того й віра»); після розгрому його союзниці Іспанії р. 1588 протестанською Англією, що затопивши «непереможну армаду», стала «володаркою морів», а особливо після Вестфальського миру р. 1648, коли остаточно поховано універсалізм, як релігійний, так і державний,—цілком втратило своє першенство.В міжнародніх відносинах запанував французький державний світогляд: право кожного народу на власну державу, респектування прав особи й народу, свободи морів, вільної догоди держав, інтернаціональне законодавство й т. п. Боротьба ж Свято-Римського цісарства з революційною Францією в р. р. 1792—1806 закінчилася, не зважаючи на перемогу протифранцузької коаліції, розбиттям Свято-Римського цісарства на Австрію, Прусію й інші німецькі землі.
Лібералний устрій, витворений французькою революцією, розійшовся по багатьох землях бувшого Свято-Римського цісарства. Засягнув і далі: підняв національні рухи: німецький, італійський, славянський, балканський і т. п. Европа поволі розділилася на два табори: 1) консервативний центро-схід: Австрія й Росія, та 2) ліберальний захід: Франція, Англія й багато окремих німецьких князівств, між якими двоїсту ролю грала Прусія, що використовуючи націоналізм ліберального руху, відмежовувалась од космополітичної Австрії, а, заграючи з абсолютизмом Росії й Австрії, захищалася від Франції й Англії.
Перемога політичного лібералізму. По всьому світі котилася хвиля лібералізму, яка усувала абсолютизм, владу шляхти й духовенства; переводила реформи, касувала кріпацтво , заводила народоправство у формі республік та констутиційних монархій. Досить згадати: погром консерваторів у війні за визволення негрів в Америці, перемогу лібералів у національно-революційних війнах Італії, ліберальну владу Італії (Гарибальдійців), «культуркампф» та німецький національний союз проти Бісмарка в Німеччині, перемоги лібералів у Австрії («Майські закони»), перемогу лібералів над монархистами (Буланже) у Франції, правління лібералів (Гладстон) виборчі реформи та наділення безземельних селян землею в Англії; скасування кріпацтва й «великі реформи» в Росії, скасування рабства, реформи та навіть заведення конституції в Туреччині; реформи в Японії; революція й заведення рес-публики в Іспанії; установлення ліберальних конституцій у Франції, Англії, Німеччині, Австрії, Греції, Швейцарії, Болгарії; закріплення республики у Франції і т. д.
Розвиток культурно-господарського лібералізму. — Ідеологічно лібералізм спірався на здобутках науки-філософії, природознавства, біології, географії, фізики, хемії і т. п. На творах енциклопедістів, К. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, П. Гольбаха, Е. Канта, Г. Дарвіна. Впливи релігії й церкви усувались. Підіймався авторитет світської освіти й науки. Ширилась організація світських шкіл. Багатіла наука й мистецтва. Збільшувалися винаходи й відкриття. Будувалися й удосконалювалися машини. В господарстві ширилося вживання пару, електрики, залізниць, телеграфу, телефонів і т. п. Досить згадати, що за тридцять літ (1850—1880) уживання пару зросло з 4 мільйонів кінських сил на 36,4 мільйони; переробка криці зросла з 6 мільйонів тон на 68 мільйонів тон. Феодальний спосіб господарення, що спірався на рабство й кріпацтво, завмірав. Примітивне хліборобство'відступало на бік. Буйно розросталося виробництво й торг. Капітал ставав основою господарства. Будувалися залізниці, телеграфи, телефони. За сорок літ (1850—90) довжина залізниць зросла з 38 тисяч кілометрів на 617 тисяч кілометрів. Казково розросталася також парова флота. Запрігши пару, залізниці й кораблі надзвичайно прискорили довіз сировини й вивіз виробів; облекшили розвиток виробництва й торгу, а разом із каналами, телеграфами й телефонами зв'язали весь світ в одну господарську систему.
Імперіялізм. — Спричинений лібералізмом розвиток капіталістичного господарства швидко виявив недостачу місцевої сировини й ринків збуту. Капітал кинувся шукати нових просторів для приложення своїх сил—організації виробництва, торгу, финансо-вих операцій (банків) і т. п. поза межами своїх держав. З Англії, Франції, Німеччини й СДПА в Австрію, Росію, Туреччину, Хіну, Японію, Північну Америку, Африку та навіть Австралію. Весь світ заклекотів господарською горячкою.
Держави, поставлені лібералами на службу господарству, капіталу, кинули свою збройну силу на захоплення нових просторів, ринків сировини й збуту, шляхів вивозу й підвозу. Почав народжуваться господарський імперіялізм. Лібералізм, капіталізм та імперіялізм злилися поволі в одну світову систему необмеженої господарської конкуренції; перемоги насильства й свавільства дужчих держав, народів і верств над слабшими; поневолення, упокорення, обезправнення й визиску слабших. В 60—80-х роках розвиток капіталізму й імперіялізму пересунув поле міжнародної боротьби з Европи на моря, в Азію та Африку. В 60-х роках Франція завоювала Кохінхіну; Росія, шукаючи бавовни, завоювала Туркестан; опріч того прокопано Суецький канал; в 70-х—Росія завоювала Хіву, Бухару, Коканд і Ферган; Франція—Тонкій, Англія окупувала Єгипет і Трансвааль, а Австрія—Босну й Герцеговину; тоді ж прокопано Панамський канал; у 80-х роках Франція завоювала Мадагаскар і Туніс, а Англія, захопивши Бірму розпочала змагаться спершу з Францією, а потім з Росією за ринки в Хіні. Німеччина, скористувавшись тим, склала «Союз трьох монархів» ■—• Німеччини, Росії й Австро-Угорщини. Коли ж Росія відживила панславізм і р. 1877 погромила Туреччину, Німеччина й Австро-Угорщина помогли Англії на Берлінському Конґресі р. 1878 одібрати від Росії її завоювання й повернути Туреччині. Підписавши р. 1879 союз з Австро-Угорщиною, Німеччина стала провідною державою Европи. Навіть ліберальна Франція, конкуруючи з Англією за морями, примирилася з Німеччиною: зріклася реваншу і вдарила на Африку. Пристала до неї й Італія, стрівожена французькими завоюваннями в Африці. Со-ціяліст Мадзіні порозумівся з консерватором Бісмарком. Німеччина зуміла примирити Італію навіть «з одвічним ворогом» її Австрією. Р. 1882 склався «Потрійний Союз» Німеччини з Австро-Угорщиною й Італією. Згодом Німеччина підписала угоду й з Росією про нейтралітет на випадок походу Росії на Царгород і протоки а також помогла Англії підписати морську догоду з Австрією й Італією відносно Середземного моря. Після того запропонувала Англії союз проти Франції. Налякана Франція кинулась до Росії. Німеччина усунула Бісмарка, який намовляв до дружби з Росією, не відновила договору про нейтралітет, підписала морську догоду з Англією й р. 1891 продовжила «Потрійний Союз». Франція відповіла на це підписанням військової конвенції з Росією р. 1892 та союзу з Росією р. 1893. Французькі капітали попливли в Росію, щоб підняти її господарство й зробити її боєздатною. Франко-Російський союз став провідною силою в Европі. Значіння Німеччини впало. Світ поділився на три табори: 1-й «Потрійний Союз» Німеччини, 2 — «Подвійний Союз» під проводом Франції, та 3 — нейтральний табор з Англією на чолі.
Національні рухи. — В зв'язку з поширенням лібералізму в ріжних державах розгорнулися національні рухи. Німецький національний рух, розбудивши почуття національної єдно-сти серед населення багатьох німецьких держав, згуртував їх навколо Прусії, яка в боротьбі за єдину німецьку державу, розгромила р. 1866 Австрію, що виступала проти німецької єдности, а р. 1870 — Францію, що намагалася затримати в своїх руках прирейнські німецькі князівства. Італійці низкою війн з Австрією та Папською державою створили єдину італійську самостійну державу, хоч і монархічну, але з ліберальним режимом. Румуни об'єдналися в єдину національну державу. Греки, Серби, Чорногорці, Босняки, Герцеговинці, Поляки підіймали повстання з метою державного усамостійнення. Ірляндія, Чехія й Галичина здобули краєву автономію.
Робітничий рух та соціялізм. — Розвиток виробництва й торгу надзвичайно збільшив кількість найманого робітництва (пролетаріяту). Робітництво стало гуртуваться в окремі організації, що боролися за поширення політичних прав та поліпшення господарського добробуту. Вже року 1848 в Німеччині склався «Союз комуністів», який видав «Комуністичний маніфест» з закликом «Пролетарі всіх країн єднайтеся!». Р. 1863 там же склався під проводом Ф. Ласаля «Загальний Німецький Робітничий Союз», р. 1864 під проводом К. Маркса в Лондоні вперше склалося «Міжнародне Робітниче Товариство» — І. Інтернаціонал, що став осередком всесвітнього робітничого руху. Під його впливом р. 1868 відбулися великі заворушення й повстання робітників у Бельгії та Швейцарії. В останній досягли навіть 10 годинного робочого дня. Року 1871 робітництво Парижу захопило навіть в свої руки владу й організувало комуну. Хоча комуна була розтоомлена, але робітничий рух не завмер. Лише на де-який час ослаб і розріжничкувався, але поширився.
Розходження в поглядах на завдання й способи робітничого руху між провідниками І. Інтернаціоналу — К. Марксом, Прудоном та М. Бакуніним — довело р. 1872 до розпаду Інтернаціоналу й соціялістичного руху на дві головніших течії: — німецький моністичний «марксизм», що здобув подекуди назву матеріялістич-ного еволюційного комунізму, та 2 — франко-російський «прудоно-бакунізм», що здобув назву ідеалістичного, революційного, подекуди «народницького» соціялізму.
«Марксизм» доводив, що рушійною силою вселюдського куль-турно-історичного процесу е одна причина («монізм») — економіка, матеріяльні потреби; доводив, що в боротьбі за матеріяльні вигоди людство поділилося на кляси, витворило клясові світогляди, кля-сову мораль і т. п.; що капіталістичний лад веде до концентрації капіталу, а тому, колись, еволюційним способом має настати переміна суспільного ладу: провід перебере робітництво, як найактивніша верства; держава після знищення капіталізму відімре, запанує виробничий колективізм і т. п.
«Прудоно-бакунізм» доводив, що рушійних сил культурно-історичного процесу є багато («плюралізм»), як матеріяльних так і духовних («ідеалізм»); людство хоча й поділилося на кляси, але має й загальні вселюдські властивости; не лише колективи але й особи впливають на хід подій; капітали не всі концентруються (земельні скарби розпорошуються); зміна ладу відбувається не лише еволюційно, а й революційно, бо не всі люди мають терпець дочекатися природніх еволюційних змін; провід в змінах поведе не лише робітництво, а й селянство, яке революціонізується бідою безземелля; в майбутньому суспільстві колективізм не повинен насилувати індивідумів: має бути гармонія індивідуалізму з колективізмом і т. п.
Розпад першого Інтернаціоналу не спинив робітничого руху. У Франції опріч недобитків комуни — «бланкістів», р. 1879 склалася Соціялістична робітнича партія, яка р. 1882 поділилася на марксистів і поміркованих «посібілістів». Опріч того склалися гуртки анархістів, синдикалістів, бакуністів та інш. В Німеччині робітництво на виборах р. 1874 зібрало вже 352.000 голосів і провело до парля-менту 10 послів, а р. 1875 об'єдналося в «Соціялістичну-робітничу партію». В Італії р. 1882 робітники зібрали 26.000 робітників і провели 6 послів. Р. 1883 склалася Соціял-Демократична Федерація в Англії, р. 1885 — бельгійська Робітнича Соціялістична Партія та Італійська Робітнича партія, р. 1887 Австрійська Соціял-Демо-кратична Партія, р. 1888 — Іспанська Соціялістична Робітнича Партія, р. 1889 — Шведська та Швейцарська Соціял-Демократична Партія. Того-ж року створено новий Інтернаціонал — II, який об'єднав робітничі організації Англії, Франції, Німеччини, Австро-Угорщини, Італії, Іспанії, Бельгії, Чехії, Швейцарії, Польщі, Румунії, Голяндії, Данії, Швеції, Росії та Спол. Д. Півн. Америки. Р. 1893 робітництво Франції, об'єднавшися під проводом Жореса й Міл'єрана в Соціялістичну Партію, провело в парлямент 43 депутати, а робітництво Німеччини під проводом Соціял-Демократичної Партії зібрало 1.786.000 голосів і провело 44 депутати.
Робітництво ставало рішаючим чинником, як в окремих державах, так і в світовому суспільстві. Тогож 1893 р. 11-й Інтернаціонал оповістив перше травня робітничим святом — символом «соціяль-ного перевороту і міжнароднього миру».
II. Суспільний процес в державах українського перебування. В Австро-Угорщині. — Австро-Угорське цісарство, що склалося на просторах колишнього Свято-Римського цісарства, й було одним з головних огнищ світового консерватизму, в часи М. Драгоманова пережило чотирі хвилі переможного зросту лібералізму, а то саме: в роках 1859—65, 1867—70, 1873—79 та 1893—97.
Після розвалу Свято-Римського цісарства р. 1806, шляхетсько-клерикальна Австрія, конкуруючи з Прусією, що спіралася на ліберальний націоналізм, в час революції р. 1848 рішуче виступила проти політичних, соціяльних і національних визвольних змагань німецького народу. За допомогою славянських національних рухів, що виступали проти централізму німецьких лібералів, погромила німецьку революцію, а за допомогою реакційної Росії —національно-державний рух Мадярів. Конституцію, оповіщену р. 1848, скасувала вже р. 1850. Відновила абсолютизм. Підписала конкордат з папою. Передала освіту в руки церкви.
Розвиток промисловости й торгу, а особливо повстання Італійців та відділення Ломбардії р. 1859 змусили цісаря відновити р. 1860 конституцію й поширити її р. 1861. Однак р. 1865 вона вже була скасована натиском консерваторів, що порозумілися з національними рухами Славян. Тільки невдала війна з Прусією р. 1866 підсилила лібералів, які для ослаблення славянського впливу в Австрії, порозумілися з Мадярами й р. 1867 перетворили Австрію в дуалістичну державу — Австро-Угорщину, зв'язану єдиним «цісарем Австрії й королем Угорщини».
Цісарську владу обмежували: 1 — Австрійська Державна (імперська) рада (райхсрат), що складалася з палати панів та палати цензових послів; 2 — Угорське державне зібрання (райхстаґ), що теж складалося з палати панів і послів, та 3 — краєві сойми Верхньої Австрії, Нижньої Австрії, Зальцбурґу, Штирії, Каринтії,Край-ни, Тиролю, Чехії, Морави, ІПлезьку, Галичини, Буковини, Далмації, Хорватщини й Фіуме. Для обмірковування спільних справ цісарства райхсрат і райхстаґ обірали щорічні делеґації. Австрія й Угорщина мали свої окремі міністерства, а опріч того спільних міністрів цісарського двору, закордонних справ, військових та фінансових. Хорватщина й Фіуме підлягали Угорщині, а решта країв — Австрії. Внутрішня політика точилася навколо боротьби трьох головних суспільних течій: 1 — німецького лібералізму, що змагався до централізації й панування німецької нації, 2 — славянського націоналізму, що змагався до усамостійнення славянських народів, та З — космополітичного консерватизму, що намагався використати боротьбу двох попередніх в своїх цілях. Більше сходився з консервативними течіями національних рухів для поборення німецьких лібералів, яких славяни не терпіли за централізм.
В роках 1867—70 скріпилися ліберальні течії та національні. Року 1868 Чехи відмовилися від участи в райхсраті й зажадали віднови чеських державно-національних прав; Поляки теж зажадали уступок, а Далматинці підняли р. 1869 повстання, яке було приборкано тільки р. 1870. В наслідок того всього р. 1870 склався коаліційний уряд лібералів і консерваторів з перевагою перших. Цей уряд скасував конкордат, перевів військові реформи й видав новий виборчий закон на користь Німців. Поляки, Буковинці й Італійці з протестом покинули райхсрат. А консерватори, виступаючи проти німецької гегемонії (за федералізм, феодалізм та клерикалізм), злучилися з невдоволеними національностями й повалили коаліційний уряд. Після того розширили права національностей і краевих соймів. Ліберали після того втратили на виборах майже половину мандатів. Уряд догодився з Чехами, що цісар коронується чеською короною й розширить самоуправу Чехії. Німці в Чехії не погодилися з тим і покинули чеський сойм. Бачивши те, цісар не підписав догоди з Чехами, а порозумівся з Мадярами, розпустив консервативний уряд і призначив напів-ліберальний. Новий уряд ослабив значіння краєвих соймів тим, що перевів новий виборчий закон до райхсрату на основі безпосередніх виборів. Вибори дали перемогу лібералам: 227 супроти 123. Райхсрат став осередком політичного життя цісарства. Чехи спершу бойкотували райхсрат, але з р. 1875 приступили до нього. Ліберальний уряд перевів «майські закони» р. 1874, якими обмежив впливи церкви на суспільне життя, завів судові реформи р. 1876, нову угоду з Угорщиною, і т. п. а також підніс господарський розвиток країни. Одначе вибори р. 1879 скріпили консерваторів та національні групи. Дали їм 168 мандатів супроти 145 ліберальних. Утворився коаліційний уряд «примирення». З консерватором гр. Таафе на чолі. Та ліберали з нього швидко вийшли, не погодившись на уступки Чехам в справі урядування чеською мовою. Консервативний уряд порозуміваючись з Чехами та Поляками правив під проводом гр. Таафе аж до р. 1893, бо нові вибори р. 1885 тільки скріпили консерваторів: дали їм 192 проти 132. Головою палати послів став Поляк-Смолка, а заступником його Чех-Лобковіц, а згодом Чех-Клам-Мартиниць. Німецькі ліберали нападали на уряд буцім то він занедбує права німецького народу, але великого успіху не мали. Внесок їх року 1886, щоб зробити німецьку мову урядовою для всього цісарства відхилено 208 голосами проти 68. Так само відкинуто їх внесок про розділ Чехії на німецькі й чеські округи, після чого вони покинули чеський сойм. Консерватори, придавлюючи слабші народности, як повстання Далмапіі' р. 1882, та вимоги Українців у Галичині, порозумівалися з дужчими: р. 1887 підписали нову угоду з Угорщиною, а р. 1890 догодилися з Чехами.
Та що далі, як серед Німців, так й інших національностей, наростав ліберальний і зароджувався соціялістичний рух, що спільно підносив гасло виборчої реформи: скасування цензу, заведення загального, рівного, таємного і безпосереднього права. Під спільним натиском лібералів і соціялістів консервативна партія розпалась і гр. Таафе мусів р. 1893 уступити місце поміркованішій владі гр. Бадені, яка пробувала задовольнити консерваторів і лібералів певним комиромісовим законом про вибори р. 1896: до цензових курій додано було ще й загальну.
Так хоч з великим оперттям, але мусів консерватизм уступати перед новими поступовішими силами, що приходили на чергу дня в Австро-Угорщині,
В Росії. — В Росії за М. Драгоманова відбулося два натиски ліберального та почасти соціялістичного руху на традиційний режим самодержавного консерватизму: в р. р. 1855—63 та 1877—81. Після кримської та турецької війни.
Лібералізм в Росії започаткувався в кінці XVIII ст. за Катерини II під впливом «Просвітньої доби» й французької революції; поширився трохи за перших років царювання Олександра І (на початку XIX ст.), але цілком занепав за царювання Миколи І (1825—1855). Тільки невдала Кримська війна витворила умови його відродження. Новий царь Олександер II ослабив цензуру, поширив автономію університетів, дозволив виїзд за кордон для науки, скасував кару військовою службою, дав політичну амнестію «декабристам», «пе-трашівцям» і т. п. та заявив московському дворянству: «краще почати нищити кріпацтво згори, ніж чекати поки воно само почне нищиться з низу». Хоч консервативне дворянство завзято опіралося думкам про реформи, проте в суспільстві появилися «нігілісти», які ширили ліберальні й соціялістичні ідеї. Особливий вплив здобули нелеґальний часопис «Колокол», що видавався О. Герценом в Лондоні, та леґальний «Современник», де писали М. Чернишевський, М. Добролюбов та інші. «Колокол» вимагав скасування кріпацтва й заведення свободи слова. Ніякої революційної акції не жадав. Проте його читали з захопленням всі, хто цікавився громадськими справами. Навіть цар. Видатніший тогочасний консерватор Б. Чи-черін свідчить, що «Колокол» був «силою і владою в російській державі». Т. Шевченко, побачивши вперше «Колокол», побожно поцілував його, як евангеліе волі. Та й не диво! «Колокол» захищав не лише московський народ, а й український. Добивався не лише політичної, а й соціяльної та національної волі. Р. 1857, коли Українці не знали ще, як означити свої змагання до волі, О. Герцен в «Колоколі» писав: — «Україна була козацькою республікою, в основі якої лежали демократичні й соціяльні підвалини. Коли Україна, памятаючи всі утиски Москалів -— і кріпацтво, і рекрутські набори, і безправство, і грабіж, і батіг, з одного боку, та не забуваючи, з другого, як їй було під Річчю Посполитою Польською з жолнерами, панами та коронними урядовцями, не захоче бути ні польською, ні рускою (підкр. в ориґ.), то, на мою думку, питання рішається просто: Україну треба признати в такому випадку свобідною й незалежною».
Більш соціялістичним, але менч поширеним був «Современник», де Добролюбов критикував не лише дворян, а й ліберальних міщан, а М. Чернишевський, вказуючи на «общину», як можливий зародок соціялістичного (громадського) ладу, обороняв також національні права українського народу. Консервативне дворянство купчилося навколо «Русскаго Вістника», де п. Катков захищав самодержавіє й дворянські привилеї. Середне місце між консерваторами й лібералами займали славянсфіли на чолі з К. Аксаковим: політично під-пірали монархізм, а соціяльно — народ: добивалися скасування кріпацтва.
Р. 1861 кріпацтво скасовано, але реформи, намічені лібералами, доручено було перевести консерваторам під проводом гр. Па-ніна. В наслідок того наділи землею дано селянам менчі, ніж вони обробляли за панщини, а викупи поставлено великі. Лише 32% селян здобули задовольняючі наділи; 40% могли прожити з них недовгий час, а 28% дістали такі, яких зовсім не вистарчало на прожиття. Викупів же поставлено 867 мільйон, рублів, хоч по тодішніх цінах вся та земля коштувала тільки 648 мільйон, рублів.
Невдовольняюче переведення земельної реформи, зловживання панства при розмежуванні, захоплення громадських випасів та інших маєтків, застрашуюче викупне та високе оподаткування — викликали р. 1861—62 низку селянських заворушень і повстань. Протягом лише весни й літа р. 1861 відбулися вони в 20 губерніях. Не лише революціонер М. Михайлов у відозві — «К молодому поко-лінію», поміркований соціяліст М. Чернишевський у «Письмах без адреса» та ліберал Н. Серно-Соловєвич в нелеґальному часописі «Великорус» скритикували режим, а й з'їзд ліберальніших дворян тверської губ. зазначив, що «закон 19 лютого не задовольнив народ-ніх потреб ні в матеріяльних відносинах, ні у відношенні свободи; тільки надзвичайно їх роздрочив». Одначе цар, спіраючись на консервативне дворянство й «Московскіе В'Ьдомости» (Б. Чичеріна та Каткова), усунув головніших діячів реформи Ланського й Мілю-тина а також низку ліберальніших губернаторів, призначив міністром внутрішніх справ реакціонера Валуєва й вислав на села військові карні експедиції. Селян пороли різками й розстрілювали. В одному селі Бездні забито 55 селян. В слід за тим р. 1862 приборкано освітній рух: закрито вечірні й недільні школи, що започаткувалися р. 1859, закрито петербурський університет, запроваджено обмежений університетський статут, арештовано й заслано М. Чернишевського, Н. Серно-Соловєвича та інших публіцистів, закрито низку ліберальних часописів, в першу чергу — «Современник». Наляканий польським повстанням, р. 1863, якому співчувала значна кількість і московських лібералів та соціялістів, а також появою нелеґальних товариств «Молодая Грузія», «Молодая Вірменія» і т. п., уряд руками Валуєва заборонив друк українських книжок на тій підставі,буцім то української мови «не було, немає й бути не може», а міністр освіти гр. Д. Толстой обмежив автономію шкіл, заборонив приймати в середні школи дітей прислуги. На літературу й пресу наложено цензуру. Земську реформу переведену р. 1864, скалічено: земство заведено не по всій Росії, лише в де-яких справах і тільки на основі високого цензу. Адресу московського ліберального дворянства з вимогою заведення народнього представництва цар не прийняв (1865). Велике повстання М. Черняка на Волзі розгромлено. Ліберальний рух, а тим більше соціялістичний, мусіли сховаться в підпілля. Вже р. 1864 розпустила сама себе не-леґальна організація «Земля і Воля», створена М. Чернишевським. Багато дуже поміркованих громадських діячів опинилося по в'язницях. Тому стало наростати громадське озлоблення й р. 1866 про-гремів перший стріл на царя з рук члена таємної студентської організації М. Каракоза. Уряд відповів репресіями: Каракоза повішено, студентські права обмежено, де-які земства розпущено, звіти земства публікувати заборонено, а р. 1868 низку часописів знов припинено й публіцистів вислано в Сибір. Цензура не проминула й сла-вянофілів. Мусіли друкувати твори Хомякова за кордоном. Відсутність вільної преси витворила сприятливі умови для свавільства урядів. Розмножилося хабарництво, розпуста. «Петербург, мовляв кн. Кропоткін, обернувся в кафешантан». В таких умовах лібералізм майже замовк. Лише невеликий гурток навколо «Вістника Европн» витримував страшний натиск реакції.
А серед молодого покоління інтеліґенції під впливом писань Г. Успенського, Ф. Решетникова, Д. Писарева, М. Михайловського та інших, що скупчилися навколо поміркованої «Неділи» та ради-кальніших «Отечественннх Записок» почала наростати нова течія — «народництво». Без певного програму, але з яскравим гаслом «В народ! Заплатити борг народу!» З р. 1868 Миртов (П. Лавров) «Исто-рическими письмами» (з заслання) в «Неділі», пршціплював їй помірковані соціялістичні ідеї, а М. Бакунін в «Народном Ділі» за кордоном закликав «все зруйнувати, щоб наново будувати». Р. 1869 нерозбірливий фанатик Нечаєв згуртував революційну організацію «Народная Расправа», яка закликала боротися «всіма способами». Забила навіть свого члена, підозріваючи його в службі уряду. Коли зародки ліберального пробудження р. 1870 розвіялися разом зі скаліченням городської реформи та відмовою уряду передати цареві новий дуже поміркований адрес про свободу слова, — то серед суспільства ще більше поширився рух «В народ!» Не тільки бідні, а й багаті та освічені люди — студенти, лікарі, інженіри, поміщики, урядовці — передягалися в просту мужицьку одежу і йшли на село: в учителі, ковалі, столярі, крамарі, щоб бути серед народу й підготовляти його до кращої долі. Всякий по свойому. Одні лише культурою, а другі й бунтарством. Р. 1871—2 серед «народників» склався гурток «Чайківців», який ширив революційні соціялістичні й анар-хичні ідеї; р. 1873 із-за кордону став надходить часопис «Вперед», де П. Лавров, що втік із заслання, доводив, що самої політичної зміни не досить: необхідні поступові соціяльні зміни на основі розвитку «общини». «Народництво» росло. Р. 1874 досягло найвищого ступня. Охопило 37 губерній. Революційний осередок перебував у Київі. Уряд вживав всіх зусиль для знищення «народництва». Тільки р. 1874 арештовано коло трьох з половиною тисяч. Р. 1876 частина «народників» згуртувалася в революційну організацію «Земля і Воля» на засадах попередньої «Землі і Волі» М. Чер-нишевського. Того ж року ця організація вчинила демонстрацію біля Казанського собору в Петербурзі. Процес арештованих спопуляризував «Землю і Волю».
Війна «за визволення славян» в р. р. 1877—8, виявила недбальство, хабарництво, марнотратство, зловживання інтендантства а «союзники» (Німеччина й Австро-Угорщина) допомогли Англії на Берлінському конґресі р. 1878 скасувати всі завоювання Росії, після чого Австрія окупувала Босну й Герцеговину, а визволена Болгарія виступила проти Росії. Все це скріпило опозицію. «Земле-вольці» підняли великі студентські й селянські заворушення. За-греміли перші вистріли «землевольців», Українців І. Ковальського на поліцію, В. Осинського — на прокурора, С. Кравчинського — на шефа жандармів і т. д. Царський уряд опинився в сутичках. Звернувся р. 1879 до громадянства з закликом помогти «в боротьбі з обурюючими злочинами». Користуючись тим ліберальні земці Чернігівщини (Ліндфорс, Петрункевич), Харківщини та Тверщини подали цареві адрес з вимогою свободи слова й виправлення хиб аґрарної реформи: «ніякі ідеї, мовляв, навіть анархічні, не можна спинити репресіями». Цар адреси не прийняв, а уряд збільшив репресії. На те Віра Засуліч застрілила шефа петербурзької поліції ген. Трепова, а «Земля і Воля» оповістила терор на судових і жандармських урядовців. Суд присяжних виправдав В. Засуліч (втекла за кордон). А уряд оповістив військовий стан. «Землевольці» забили головного шефа поліції ген. Мезенцева й харківського губернатора кн. Крапоткина. Одначе під натиском урядових репресій та ідеологічних розходжень «Земля і Воля» р. 1879 розпалася на дві течії: революційних «бакуністів», що згуртувалися в товариство «Народна Воля» та еволюційних «плехановців», що згуртувалися в групу «Чорньїй перед-Ьл», яка схилилася до марксизму. «Народовольці» під проводом Українця, О. Желябова пробували забити царя (стріляли, зірвали потяг р. 1879 та царську їдальню р. 1880). Цар надумався через те попустити лібералам, щоб разом з ними винищити соціялістів. Передав владу в руки ген. Лоріс-Мелікова, який мав запровадити «диктатуру серця». Лоріс-Меліков усунув з посади провідника реакції Д. Толстого, скасував ІІІ-політично розвідчий відділ міністерства внутр. справ, перевів сенаторські ревизії в урядах і земствах, поширив права земств, облекшив викуп селянам, зменшив податки, дав амнестію політичним і т. п. Під впливом цих подій ліберальні земці згуртувалися в «Ліберальну ліґу» та «Земський Союз», провідники якого Ліндфорс та Петрункевич розпочали видавати в Женеві часопис «Вольное Слово», редактором якого запросили М. Драгоманова. Одначе Лоріс-Меліков рішучо став не лише проти соціялістів, а й проти лібералів, що вимагали конституції та навіть проти славянофілів, що пропаґували земський собор. Провідника ж «Народної Волі» О. Желябова арештував. На це «Народна Воля» під проводом, правнучки гетьмана Розумов-ського, С. Перовської через три дні забила царя Олександра II. Новий цар Олександер III. відмовився виконати жадання «Народної Волі» та низки ліберальних земств про скликання Установчих Зборів. Спершися на поради свого учителя реакціонера Д. Побідо-носцева, оповістив, що буде правити необмежено; усунув Лоріс-Мелікова, покликав на чоло поліції реакціонера Плеве й розпочав рішучий бій з революціонерами. Коли р. 1882 міністр внутр. справ гр. Ігнат'ев разом зі славянофілами (Аксаков) заговорив про доцільність хоч би «псевдопарляменту», цар усунув Ігнат'єва, а на його місце призначив реакціонера Д. Толстого. Революційний рух зломлено репресіями й провокацією. Поліцейський аґент Судейкін втерся у військову організацію й видав коло ста офіцерів. Хоча Судейкін був застрілений революціонерами, але його прикладом скористувалися інші поліцейні аґенти. Революційні організації занепали. Уряд обмежив р. 1884 автономію високих шкіл, середні поставив під гострий контроль, а нижчі віддав у розпорядження церкви під проводом синоду, обер-прокурором якого став Д. Побі-доносцев. Адміністративні арешти й висилки «неблагонадійних» без жадного розсліду й суду стали системою. В р. р. 1886—7 за «протидержавну чинність» арештовано 1424 особи, а «за образу велич-ности» — 1548. Під натиском репресій «Народна Воля» здеморалізувалася й розпалася на: 1) «молодонародовольців» — терористів, 2) мілітаристів — прихильників військового повстання, 3) «ал'ян-систів» з лібералами, 4) «приручених», що працювали в земствах і урядах. Консервативний рух надзвичайно зріс. На чолі його стала таємна «Священна Дружина» із.аристократів, що пропаґувала «само-державіє, православіє й народність». Останнє виявлялося в боротьбі з Жидами та іншими «інородцями»; в тім числі й Українцями.
Лише в господарських справах подекуди жевріли искри лібералізму, бо виробництво й торг розвивалися. Кількість підприємств з р. 1861 по 1890 зросла в-четверо. Бавовни перероблялося р. 1861 тільки 2,5 мільйонів пудів, а р. 1881 уже 9 мільйон, пудів. Чавуну р. 1860 вироблялося 20,4 мільйон, пудів, а р. 1896 вже 98 мільйон, пудів. До скасування кріпацтва залізниць не було й 1000 верстов, а за десять літ після скасування кріпацтва збудовано вже поверх 30.000 верст. Пароплавів р. 1868 було 646, а за менше ніж тридцять літ (до р. 1895) їх збудовано поверх 2000. Фабричних ткачів р. 1866 було 95.000, а через тридцять літ уже 242.000. В девяностих роках було вже коло 10 мільйонів найманих робітників. В умовах такого розвитку господарства міністр фінансів Бунге передав у власність селян викуплені ними наділи, зменшив податки, організував р. 1882 селянський земельний банк, перевів закони на охорону праці, запровадив фабричну інспекцію і т. п.
В міжнародній політиці Росія за Олександра III. трималася миру. Не воювала ні з ким. Підтримувала «Союз трьох монархів», хоч Олександер III. не любив ані Німців, ані Австрійців, ані католицтва. Після невдачі російської політики на Балканах, коли визволені Росією Болгари покликали собі царем Німця, Фердинанда Кобургського, офіцера австрійської армії й родича англійської династії, — Росія звернула очі на Азію. Розпочалося продовження сибірської залізниці, захоплення сусідніх земель. Зміна політики в Німеччині супроти Росії звела Росію з Францією, з якою протягом 1891—4 підписано військову конвенцію й союз.
Однак у внутрішніх відносинах позначився зріст невдоволення: р. 1890 відбулися великі студентські заворушення в Київі, Харкові, Одесі; р. 1891 — селянські заворушення на Чернігівщині; р. 1892 — ґрандіозні робітничі заворушення в Донбасі, де підчас втихомирення забито коло 500 робітників. Голод на Волзі р. 1891—2 підорвав самодержавіє, одначе покликаний на міністра фінансів С. Вітте (1892), заграючи подекуди з господарським лібералізмом, досить поліпшив стан народнього господарства Росії: колонізував Сибір, мобілізував сибірську залізницю, рудні скарби Уралу й Алтаю, вугілля й руди Донбасу, бавовни Туркестану, нафти Кавказу. Все це спричинило перевагу вивозу над ввозом на 300 мільйонів карб, річно. В Росію потекло золото з ріжних країв (р. 1886 було тільки 56 мільйон, карб., а р. 1893 вже 236 мільйон, карб.). Папі-рові гроші почали майже зникати з ужитку. Новий цар Микола II. р. 1894 відмовився задовольнити вимогу 9 ліберальніших земств «наблизиться до народу». Заповів правити необмежено, як і батько.
Ліберальний та соціялістичний рух мусіли перегуртовуваться. Ліберали пробували скласти нелеґальну партію «Право народу», яка між іншим визнавала право політичного самоопреділення всіх національностей. Соціялісти виразно поділилися на два табори: «марксистів» та «народницьких соціялістів». В склад «народницьких соціялістів» увийшли: 1 — «Союз старих народовольців» у Парижі (Лавров), 2 — «Фонд вольной русской пресн» в Лондоні (Ф. Вол-ховськой, Є. Лазарев); 3 — «Союз русских соціалистов-революціоне-ров» (X. Житловський), та інш. В той же час в Україні та на нижньому Поволжі кілька груп соціялістів-революціонерів зв'язалися в «Партію Соціалістів-Революціонерів», яка, приймаючи під увагу аґрарний характер країни, поставила своїм завданням революційно-визвольну роботу серед селянства, особливо безземельного (наймитів) та малоземельного (середняків). Україна фактично стала матірю партії соціялістів-рбволюціонерів для всієї Росії. Ідеологію «Партії соціялістів-революціонерів» розробила тамбовська група (В. Чер-нов). Перші чотирі організаційні з'їзди «Партії Соціялістів-Револю-ціонерів» відбулися на Україні в р. р. 1897—1900.
Російські «марксисти» згуртувалися р. 1897 в «Російську Соціял-Демократичну Робітничу Партію», яка швидко розпалася на дві течії: 1 —«економістів», які були у зв'язку з леґальними марксистами (П. Струве, М. Туган-Барановський) та 2 — «искровців», що купчилися навколо нелеґального часопису «Искра» (Плєханов, Мартов, Ленін).
М. Драгоманов, виступивши на громадсько-політичне поле в часи розмаху в Росії лібералізму, зійшов з нього за панування затяжної реакції.
III. Стан українського суспільства. Ступінь історичного розвитку. — Українська нація згуртувалася протягом VI—XV вв. із старословянського населення Дніпро-Дністрового басейну, боротьбою його з ріжними наїздниками й сусідами. В кінці XII в. низка первісних славянських родових республік і «вічевих» князівств на верхах Дністра-Дніпра, асимілюючи й випихаючи на північ свого завойовника Русь, що появився там в IX в., згуртувалася у велике королівство Галицько-Волинсько-Київське, яке на всіх своїх просторах звалося вже Україною. На Низу ж Дніпра, що ніколи Русі не підлягав, в XIII—XV в. в. первісні родові степові республіки згуртувалися в знамениту Запорізьку козацьку республіку. Королівство українське після відбиття від нього Польщею р. 1392 Галичини, проіснувало в ріжних межах самостійно аж до р. 1452, коли остаточно занепало під натиском Литво-Польщі. Республіка ж Запорізька розвинулась і після многолітньої боротьби з Литво-Польщею, відбила від неї р. 1648 північні українські землі, опріч Галичини, й об'єдналася з ними в єдину Українську Річ Посполиту (республіку) під проводом виборного гетьмана та старшинської ради. Невдалий союз з московським царем р. 1654 ослабив її протягом століття, так що в р. р. 1775—1783 Московщина цілком знищила українську державність (верховну владу, військо, суд, адміністрацію, школу, церкву) і обернула Україну в звичайну російську провінцію. Галичина ж після розділу Польщі р. 1772 припала Австрії. Таким чином в кінці XVIII в. весь український народ опинився під чужими державами — Московщиною й Австрією.
Вже й раніш ріжні завойовники, захоплюючи ріжні клапті України, одбірали землю від українського народу й передавали її своїм панам, а народ український обертали в кріпаків. Тепер це сталося в значно більшій мірі. Десятки мільйонів гектарів селянської й козацької землі передано московським панам, а селян і козаків обернуто в кріпаків. Старшині ж українській надано права московських дворян, щоб вірою й правдою служила цареві та московській державі. Так українську націю розділено на два ворожих табори: привілейованих панів та безправних кріпаків. В Галичині ж українське панство зпольщилося та понімеччилося ще раніш. Лише селяни та подекуди сільське духовенство зберігали національні традиції. Тому не було кому захищати інтереси української нації: пани не хотіли, а селяни не мали для того ані сили, ані вміння. Тільки під впливом визвольних ідей «просвітньої доби» та французької революції горстка ліберальної шляхти (дворянства) та ріжночинців, гуртуючись на Дніпрянщині у таємні товариства масонів та військових («Декабрісти») а в Галичині поступовіше духовенство підняли голос в оборону українського народу. Розпочали друк книжок українською мовою («Енеїда», 1798). Одначе розгром «декабрістів» р. 1825 і страшна реакція, яка після того запанувала в Росії, звели український рух на Дніпрянщині до напівлеґального, ледво помітного, збірання народніх пісень та інших етнографічних матеріялів. Не краще було й у Галичині, там лише р. 1837 появилася перша українська книжка («Русалка Дністрова») та й та була конфіскована. Лише в сорокових роках XIX ст. геніяльний «Кобзар» Т. Шевченка, натхненний ліберальними та соціялістичними ідеями політичної, національної й соціяльної волі, розбудив національне почуття багатьох українських читаючих людей, а таемне Кирило-Методієвське Брацтво, де опріч Т. Шевченка, були ще М. Костомарів, П. Куліш, В. Білозерський та інші, виробила р. 1846 першу українську політичну програму: знищення царської Росії й створення славянської федерації зі столицею в Київі. Арешт Кирило-Методіївців затримав розвиток українського руху аж до кінця п'ятидесятих років, тобто до появи М. Драгоманова.
В Галичині революція р. 1848 хоч і дала змогу русинському ліберальному духовенству та міщанству під проводом еп. Яхимовича (який заявив, що «русини не мають шляхти й не потрібують її мати») згуртувати «Головну Руську Раду», розпочати видання часопису «Зоря Галицька» та виклади «руською мовою», одначе реакція р. 1850 спинила русинський рух, не зважаючи на те, що він поміг цісареві перемогти польське повстання й лояльно заявляв, що «русини стоять за Австрію свобідну, нероздільну і спільну». Під натиском реакції він розбився на три головніших течії: 1 — клери-кально-угодову або «Святоюрську», 2 — москвофільську, що шукала захисту в російській культурі, захоплювалась славянофільством, панславізмом, і 3 — народню, що сперлася на власні сили українського народу й повела його вперед, опіраючись на визвольні ідеї лібералізму, а згодом і соціялізму.
Розвиток лібералізму в Росії в кінці 50-х років дав змогу виявиться й українським потребам. В недільних та вечірніх школах, заведених р. 1859 в Київі, а також в Тимчасовій Педагогічній Школі-вживалося вже й української мови, а р. 1861 в Петербурзі розпочато видання журналу «Основа», в якому значна кількість статей друкувалася вже по-українськи.
Соціяльно-економічний стан. — Після скасування української держави українська нація, втративши шляхту, духовенство й міщанство, що з економічних вигід помосковилися та попольщилися, опинилася в кріпацтві. Скасування кріпацтва в Галичині р. 1848, а на Дніпрянщині р. 1861 мало що поліпшило її соціяльно-економічне становище. І в Галичині й на Дніпрянщині залишилася вона й надалі найнижчою упослідженою верствою «мужиків», «хлопів», якою розпоряджалася чужа адміністрація, чуже панство, чужі підприємці і в значній мірі чуже духовенство. Тільки де-які одиниці з них, пригадуючи свій історичний зв'язок з українським народом, придивляючись до його долі, співчуваючи його біді, час від часу виступали в обороні його інтересів.
Реформами 1848 та 1861 р. р. український народ не дістав таких господарських можливостей, які би могли задовольнити його життьові потреби. Земельні наділи дано йому менші й гірші, ніж він мав за панщини; громадські випаси, ліси, стави і т. п. захопили пани; викуп на Дніпрянщині поставлено на цілу третину вищий, ніж земля по тодішніх цінах коштувала; податки високі (дві третини російських податків збіралося з працюючих); навіть земські податки в п'ятнадцять раз вищі для селян, ніж для панів; недоїмки стягалися екзекуціями; оренда була дорога; заробітків на фабриках майже не було, а коли й були на цукроварнях, тютюнових та бурякових плантаціях, то дуже тяжкі й за маленьку плату, яка виплачувалася невчасно. Купити землі не було за що, тай селяни не могли конкурувати з Жидами або заможними козаками, що скуповували панські землі. Духовенство обтяжувало селян високими оплатами за релігійні потреби, а Жиди — шинками. «Пан, піп, та Жид — єдина трійця здирців». Селянство нетерпляче чекало змін на краще. Охоче вірило всяким чуткам про переділ землі, «красну різку», коли «всім наріжуть рівно», «по-душам», «панам і кожному однаково». Прагло скасування власности на землю, передачі її з рук панів у руки селянських громад. «Раз, мовляли, прийшла воля, то мусить прийти й земля». Народ вірив, що цар «хоче мужикам землю в громадське володіння дати», але пани — сенат, міністри та інші — перешкоджають, бо хотять повернути назад кріпацтво. Тому до «собини», «собственности» примушують, щоб лекше потім по-одинці кожного в ярмо запрягти. Через те селяни в багатьох місцях не хотіли підписувати актів про перебр&ння землі в особисту власність. Домагалися, щоб громадою землю брати й громадою її від панів захищати. Коли ж уряди натискали, селяни хвилювалися. Протягом десятків літ не вщухали селянські заворушення на ґрунті земельної реформи. Особливо ж великі заворушення відбулися в роках 1860—-62, 1875, 1880—81 на Волині, Київщині й Вороніжчині. Уряд люто приборкував їх військовою силою.
Культурний стан. — Освіти майже не було. Школи лише де-не-де. На просторах, наприклад, Чернігівського полку, де за української держави р. 1748 було 134 школи, тобто: одна школа на 746 душ, р. 1875 було ліпне 78, тобто: 1 школа на 6.730 душ. В той час, як у Московщині письменних рекрутів було 22%, в Україні лише — 3,7%. А попівство й панство, як на Дніпрянщині, так і в Галичині казало: — «Коли мужики засядуть за книжки, то хтож свиней буде пасти? Попи з торбами підуть!» Наука в школах Дні-прянщини провадилась по-московськи, хоч видатніші московські педагоги, як Ушинський, Корф, Вессель, Водовозов доводили, що українські діти московської мови не знають. Уряд боявся «сепаратизму». Звелів викинути з шкільних книжок навіть патріотичні московські оповідання про Б. Хмельницького, бо слова «гетьман, рада, козаки» нагадували про колишню українську державу. Навчання української мови в Київській Педагогічній Школі, заведене з р. 1859,уряд заборонив р. 1863, щоб учителі не ширили «українського сепаратизму». В Галичині навчання провадилося польською й німецькою мовами. Лише подекуди скаліченою церковно-славян-щиною, «язичієм». Українську мову гнали з шкіл, церкви, урядів, панських покоїв. На Дніпрянщині поліція й духовенство забороняли навіть сільській молоді співати по вечерах українські пісні. Запаморочені селяни подекуди, як на Дніпрянщині, так і в Галичині, сами пнулися позбуться рідної мови. «Треба, мовляли, по панському вчиться, бо з мужицькою мовою далеко не підеш». В наслідок того всього серед селянства панували злидні, темнота, піяцтво, сварки, роздори, злодійство і т. п. За горілку продавалися громадські землі Жидам.
Національні змагання. — В таких тяжких умовах політичного безправства, господарської біди та культурного упослідження й темноти український народ в переважаючій своїй масі був національно цілком несвідомий. Ні на Дніпрянщині, ні в Галичині. Панство, духовенство, міщанство й урядництво називало себе на Дніпрянщині«Рускими», тобто:Москалями,а в Галичині — Поляками, Німцями та зрідка «руськими» або «Русинами». Селянство на Дніпрянщині звало себе «простими людьми», а в Галичині — «руськими» та «Русинами». Українцями себе ніхто не звав. Цю назву було цілком забуто. Зберігалась вона тільки по наукових книжках, які мало хто читав. Українську справу пропаґували лише одиниці. Переважно в наукових книжках. Тільки для невеликого кола освічених людей. Лише де-хто з тих одиниць розмовляв і в житті народ -ньою мовою, вбірався в народній одяг, ходив по селах, збірав народні пісні, оповідання і т. п. та роз'яснював селянам, що вони за народ і які їхні права. їх прозвано «хлопоманами». Де-хто з тодішніх прихильників українського народу — «українофілів» — мріяв про віднову «козацької республіки», але більшість цікавилися тільки етнографією. На Дніпрянщині найбільше було таких, які ховали свої українські змагання під покривку всеросійського просвітньо-визвольного руху. Р. 1861 там арештовано Кониського, Лободу, Шевича, Строніна, Шиманова, Чубинського, Єфименка й інших «за діяльну участь у творенню гуртків під покривкою товариств грамотиости, ради розбудження невдоволення народу проти уряду з метою відділення України». Того ж року арештовано підполковн. A. Красовського, що видав до вояків, висланих на присмирення селян, відозву, в якій закликав їх «не торкаться народу ані пальцем». За те московські вояки прислали йому у в'язницю подяку українською мовою, яку закінчили словами: «Честь і слава чесному і славному полковникові малоросійському! Наші малоросіянці гордяться вами і нас російських дражнять: таких у вас, у кацапів, не має».
Польське повстання р. 1863 так налякало московський уряд, що він, настренчений польськими ж панами та Жидами в Україні, заборонив друкувати українські книжки й збільшив репресії на українських діячів. Всі помітніші Українці поховалися в підпілля. Згуртувалися там в таємну «Українську Громаду», яка під проводом B. Антоновича та П. Житецького цілком відцуралася політики. Перейшла до чисто-культурної праці. В той час, як московський соціяліст О. Герцен з приводу польського повстання в «Колоколі» писав: «нам було би дуже жалко, як би Малоросія, покликана вільно виявити свою думку, не зуміла залишиться при повній незалежно-сти», бо «память про те, що вона вистраждала після Б. Хмельницького через прилучення до Москви, і про те, що змусило Хмельницького йти в царську кабалу, могло би послужити їй доброю наукою», — в той самий час переляканий М. Костомаров на однім з петербурзьких банкетів виголошував «анахтему всякому, хто задумає одірвати Україну від Росії». Українські змагання притихли не лише через заборону, а й через власну українську політичну неосвіченість, консервативність, поміркованість, відсталість од віку, пасивність, слухняність та хитрування. «Без ясної думки про добро і волю людини та наукового розуму заснули одні, згубили колишній запал другі, заплутались треті» (М. Драгоманов). Багато українських діячів пішло на державну службу, в земство, мирові посередники, судці і т. п.
В Австро-Угорщині ж у зв'язку з розвитком ліберального руху «Русини» дістали право на «кирилицю», «народню мову» в церквах і початки «руської школи». Шевченків же «Кобзар», що лише в 60-х рр. туди перекинувся згуртував ліберальних патріотів у товариство «Молода Русь», яке на довший час стало живчиком національного відродження Галичини. «Молода Русь» порвала з консервативною традицією «святоюрського» загумінку, галицького «старорусинства». Стала на шлях поступу й всеукраїнртва. Оживлене русинство провело до першого галицького сойму 1861 року 49 своїх послів (на 150). Частина їх пішла шляхом «святоюрської» покірливости, а частина під впливом «Молодої Руси», що видавала «Вечорниці» (1862) й «Мету» (1863) домогалася поліпшення соціяльно-економічного стану селянства, повороту йому захоплених панами лісів і пасовиськ та боролася за «одноцільність і самостійність руського (українського) народу». Коли р. 1866 в час Австро-Пруської війни Поляки здобули від цісаря намісництво в Галичині за заяву «при тобі найясніший, пане, стоїмо й стояти будемо», «святоюрці» мовчки схилили голови. Москвофіли звернули більше очі на Схід, а «Молода Русь», натхненна ліберальними ідеями відродження власного народу, поширила свою працю в народі й розрослася в «народовий рух»; здобула назву «народовців». Навколо часопису «Правда», організованого р. 1867 «народовцями», згуртувалися видатніші письменники не лише галицькі, а й дніпрянські — М. Драгоманов, П. Куліш, І. Левиць-кий, П. Мирний, М. Старицький, О. Кониський і т. д. Р. 1868 «народовці» організували товариство «Просвіта».
Одначе більшість русинських послів і політиків, перебуваючи під впливом консервативних «святоюрців», шукала ласки німецьких і польських урядів, а тому того ж року пішла на угоду з Поляками, зрікшися поділу Галичини на польську й українську (Ю. Лаврівський). Поляки однак «Русинам» нічого не дали. Через те авторитет русино-українського руху підупав. Р. 1869 до галицького сойму обрано було лише 23 русинських посли (13 священників) замість попередніх 49.
В той же час і на Дніпрянщині консервативне «культурництво» підрізало український рух. Активніша українська молодь, не ба-чучи політичної ініціятиви й руху з боку «Української Громади», захоплювалася всеросійським політичним рухом. Особливо «народництвом», що своїми загальними ідеалами близько стояла до українських національних потреб: пропаґувало любов до народу, працю серед народу, во імя інтересів народу. Закликало до опрощення, до вживання народньоїмови,одягу і т. п. Українська молодь читала з захопленням «Колокол», «Вперед», «Народное Діло», «Набат» і т. п. Ставала «нігілістами». Навіть де-які українські поміщики, як Су-ботіна, Колесникова, Ліндфорс підтримували «народників». Серед революційних «народників» соціялістів визначалися Українці О. Же-лябов, С. Перовська, брати Жебуньови, Охріменко, Топчаевський і т. д. Одначе московські «народницькі видання, як ліберальні, так і соціялістичні, опріч «Колокола», не підтримували українського національного руху. «Вперед» навіть застрашував небезпекою національної ворожнечі. Тому Драгоманов виступив з рішучим закликом до Українців соціялістів «думати про власну організацію й од-мінні способи праці, відповідні до реальних обставин краю». Року 1873 для леґального скупчення українських сил засновано »Юго-Западнмй Отд'Ьл Россійскаго Императорскаго Географическаго 06-щества», що став науковим осередком українського руху. Того ж року трицять один українських діячів у Київі підписали деклярацію в якій скритикували консервативну «політику Русинів» у Галичині. Підкреслили необхідність «в культурі — раціоналізму, в політиці — федералізму, в соціяльних питаннях—демократизму». В тих же часах з консервативної «Української Громади» виділилися гуртки соція-лістів-«драгоманівців» та «зіберовців» (марксистів), які започаткували самостійний український політичний рух. Ні з московськими централістичними поступовцями, ні з українськими консервативними «культурниками». За окремий український політичний поступовий рух. Українські «культурники» дорікали їм за радикалізм, а московські соціялісти за те, що український рух «під проводом М. Драгоманова ставив основою політичного світогляду справу національну через що різко розходився з рускими соціялістами-революціонерами, які завше думали про справи лише економічні, громадські та соціяльні» (П. Лавров — Календарь «Народиой Воли» 1883. Ст. 168). Року 1875 українські соціялісти видали вже низку соціялістичних брошур українською мовою, як «Парова машина», «Правда»,«Розмовапро богатство та бідність» і т. п. Російський уряд, наляканий зростом революційного руху по всій Росії, закрив того ж року «Ю.-З. Отд. Имп. Рос. Геогр. О-ва» й заборонив друкувати українські книжки або привозити їх із-за кордону. Заборонив також виставляти українські театральні п'єси. Чимало українських діячів, як Ф. Щербина й інші, було арештовано, а М. Драгоманова й М. Зі-бера звільнено з професури. Після того М. Драгоманов мусів виїхати за кордон, де р. 1877 почав видавати журнал «Громада», в якому висвітлював українську справу.
Тягарі Російсько-Турецької війни р. 1877—8, підсиливши опозицію в Росії, активізували й українське суспільство. Більшість його однак пішла разом з всеросійським політичним рухом. Особливо з «Землевольцями», які висунули наперед інтереси селянства. Українець І. Ковальський наклав головою за перший збройний опір поліції (1878), Українець В. Осинський — за замах на прокурора, Українець Логовенко — за спробу підмінувати царський пароплав, Українець Д. Лизогуб — за активну пропаґанду соціялізму й велику фінансову підтримку соціялістичному рухові. Опріч того, арештовано Українців О. Андрієвського, М. Ковалевського, Калюжного, Борисова і т. д. Київ став осередком всеросійського революційного руху. «Землевольці» виступали в оборону й українських жадань. Після арешту Д. Лизогуба на Полтавщині, братів Івічевих та селянина Лойка в Київі найдено протиурядову українську літературу.
Перемога лібералізму в Австро-Угорщині на початку семиде-сятих років дала «Русинам» у перших безпосередніх виборах до палати послів (1873) 16 мандатів, заснування з поміччю Дніпрянців «Товариства ім. Т. Шевченка» та признання урядом львівського університету за «огнище науки обох народів». Поступовіші «народовці», гуртуючись навколо «Руської Бесіди» — нащадка «Молодої Руси», «Просвіти» та «Т-ва ім. Шевченка» настільки поширили національну свідомість, що їх. стали звати «українською партією». Поволі де-які «народовці» стали переймати навіть соціялістичні ідеї. Р. 1877 арештовано вже за соціялізм поверх 100 осіб, за створення соціялістичної організації засуджено І. Франка, М. Павлика, О. Терлецького, А. Павликову, І. Мандичевського, Щ. Сельського. Одначе реакція австрійська з р. 1879 стримала в значній мірі розвиток українського руху.
Більшість галицьких «народовців» під натиском австрійської реакції та власного духовенства повернула до консерватизму. Рішуче виступила проти соціялістів. Не хотіла навіть передати арештованим допомоги, присланої М. Драгомановим. Заявляла, що «краще розбрат з Україною, ніж іти з такими лжепророками», як М. Драгоманов. Жалувала, що «в Австрії нема Сибіру, кудиби можна було заслати Франка, Павлика й товаришів». Відрікалася від Т. Шевченка, виступала проти поширення «Кобзаря», бо в ньому є соціялістичні ідеї. Навіть «Товариство ім. Шевченка», відмовилось друкувати повного «Кобзаря». В наслідок того «народовці» рішуче поділилися на два ворожі табори — консервативний і соціялістичний. Консерватори затримали за собою назву «народовців». Соціялісти здобули назву «радикалів» і повели працю окремо. Р. 1878 І. Франко та М. Павлик за допомогою М. Драгоманова розпочали видавати перший український соціялістичний часопис «Громадський Друг». Р. 1880 в «Громаді» надруковано першу українську політичну соціялістичну програму, в якій поруч з економічними вимогами жадалося «повної самостійности для вільної спілки громад на всій Україні»; тоб-то: української державної самостійности.
«Народовці» ж тимчасом, піддаючись австрійській реакції, так дискредитували український рух, що на виборах до сойму р. 1882 провели тільки 11 послів, замісць — 14.
На Дніпрянщині ж після забиття царя Олександра II.сталося ще гірше. Майже все замовкло. Дійшло «до найбільшого уиосліджен-ня українського громадянства, значіння й прагнення якого згорнулися й укоротилися до наскрізь легального пристосування. Тільки одиноко за кордоном лунав голос М. Драгоманова, що, здається, більше лякав (переполоханих Українців), ніж приваблював» (Д. Антонович). Все активніше було виарештовано й закинуто до в'язниць або вислано на Сибір. Тільки де-які «культурники» ледво ворушилися в підпіллі. Р. 1883 сміливіші з них заснували в Київі місячник «Кіевская Старина», московською та українською мовами, що на довший час став головним проявом леґального українського руху. В підпіллі ж молодче активніше покоління р. 1885 під проводом студентів М. Чернишева, М. Василіїва, П. Линтваріва, Д. Петрів-ського, М. Галіна та інших заклало першу українську політичну партію — «Українську Соціял-Революційну Партію». В програмі тієї партії між іншим сказано: «ми Являємося соціялістами, бо стоїмо за перехід заводів в руки робітництва, а землі — в руки сільських громад», але «культурна сторона наша означається тим, що ми націоналісти; хочемо залишитись Українцями; хочемо надалі зберігти українську національність; змагаємося до повної національної автономії (самоопреділення) України * об'єднання національностей і областей в одну федеративну державу», а опріч того «ставимо питання про нашу незалежність в час можливого перевороту» (Записки Наук. Т-ва ім. Шевченка. Л. 1912. Кн. II. Ст. 147—157). Року 1886 гуртки українських соціялістів-революціонерів існували вже в Київі, Харкові й Одесі.
Став оживати український рух і в Галичині. Року 1884 «русько-українські» посли добилися закону про окремі народні «руські» школи та утраквізацію середніх і склали р. 1885 «Народну Раду», що стала першим політичним осередком народового табору. Повели боротьбу за школи й розділ Галичини. Сотні петицій пішло до уряду та Державної Ради. Радикали започаткували жіночий рух (Н. Кобринська). К. Трильовський активізував поступове студентство. В наслідок того всього Українці на виборах до галицького сойму р. 1889 здобули вже 17 послів,замісць 11. Поляки, налякані цим успіхом, намовили поміркованих «Русинів» на угоду, яку прозвано «Новою ерою». Полякам помогли й київські «культурники» (В. Антонович), та «чисті націонали» (О.Кониський), що мріяли про відділення від Росії й прилучення до Австрії. Радикали відмежувалися від угоди. Натомісць нав'язали тісніщі зв'язки з дніпрянськими соціялістами. Р. 1889 радикали Р. Яросевич, Я. Невестюк та Т. Окуневський побували на Дніпрянщині, а"К. Арабажин, В. Кістяківський та відомий тогочасний український соціяліст-революціонер М. Ковалевський в Галичині. Останній дав І. Франкові та М. Павликові грошову допомогу на видання часопису «Народ», після якого став виходити «Громадський Голос», що виходить і до цієї пори. Року ж 1890 радикали за допомогою М. Драгоманова згуртувалися в першу українську політичну партію Галичини — «Русько-Українську Радикальну Партію».
«Нова ера» так підрізала «народовців», що на виборах до сойму р. 1891 вони провели тільки 7 послів, замісць — 17. Натомісць радикали, підхопивши гасла австрійського поступового руху за загальне, рівне, безпосередне й таємне виборче право та соціяльне й економічне визволення селянства й робітництва, надзвичайно зросли. Під їх впливом запроваджувалися хліборобські спілки, крамниці, ощадно-позичкові каси, громадські шпіхлірі і т. п. Уряд мусів затвердити українську гімназію в Коломиї, ствердити фонетичний правопис, запровадити українські написи на урядових будівлях і т. п. Поступове духовенство відбуло свій «Русько-католицький Синод», який відкинув католицькі свята й целібат. Не зважаючи на заборону митрополита Сембратовича читати радикальні часописи «Народ» та «Хлібороб», радикали зростали в силі: організували «Клуб Русинок», просвітню організацію «Поступ» та часопис «Життє і Слово».
Р. 1894 з'їзд народовців осудив «нову еру». До виборів у сойм р. 1895 стало вже три ріжних русько-українських табори: Головний Руський Комітет Виборчий (угодовця О. Барвінського), Русько-Народний Независимий Комітет (протиугодових лібералів—-Ю. Ро-манчука) та Русько-Українська Радикальна Партія. Не зважаючи на всі насильства уряду, проведено було вже не 7, а 14 послів, з яких 3 радикали: — Т. Окуневський, Я. Остапчук та С. Новаків-ський. А р. 1895 з'їзд радикалів заявив, що «здійснення усіх соція-лістичних ідеалів можливе лише при політичній самостійности українського народу».
На Дніпрянщині український рух в початку 90-х років позначився збільшенням таємних організацій, серед яких появилося брацтво «Тарасівців», яке домагалося «повної автономії усіх народів Росії», щоб «українська нація досягла на федеративних основах повної рівноправности»; 2) організацією гуртків самоосвіти по середніх і високих школах; 3) арештами українських діячів (Русових, Падалки й інших) «за участь в малоруських гуртках та зносини з Галичиною», та 4) виділенням із старої «Української Громади» Київської Студентської Громади під проводом І. Стешенка, яка прилучилася до «соціялістів-драгоманівців». З того злучення склалася організація «Молода Україна», яка після донесень київської жандармерії р. 1896 мала вже 22 громади й 438 членів, що пропаґу-вали «соціялізм та політичний сепаратизм». Назовні ж український рух немовби не існував. Все було заборонено: мова, книжки, театр, товариства.
Завершення. — 3 наведеного виразно видко, що М. Дра-гоманову довелося працювати на українському громадсько-політичному полі саме в той час, коли по всьому світу велитенськими кроками розвивався спричинений ліберальними та соціялістичними ідеями культурний, господарський та політичний поступ. Відбувався розмах нових творчих сил. Широка перебудова суспільних відносин. Визволення особи, станів, клясів, націй, держав. Мов на дріжчах зростали нові вільніщі форми життя. Удосконалення суспільства, ущасливлення одиниці.
Старий суспільний устрій, побудованний на консерватизмі, тріщав і падав. В культурі, господарстві й політиці перемагали засади лібералізму та започатковувалися ідеї соціялізму. Лібералізм переможно закріплювався у всіх галузях життя. Особливо в господарстві. У Франції, Англії й СДПА керував уже з юридичних становищ. В Німеччині й Італії, не зважаючи на велитенський спротив шляхетсько-клерикальних сил, був головною рушійною силою державно-національного відродження й будування. В Австро-Угорщині, історичному гнізді світового консерватизму, час від часу трощив традиційну систему абсолютизму й запроваджував конституціоналізм. Поволі, але невпинно. Навіть в найбільше відсталих країнах, як Росія й Туреччина, підривав стовпи самодержавного царизму й деспотичного султанату. Знищив рабство й кріпацтво. Перевів реформи. Підніс думку про конституцію. Під шабатурками старого ладу вирощував нові сили, укладав їх в нові системи відносин. Хоч і повільно, хоч і з перервами, ослабленнями, але невпинно. Хвилі лібералізму й зародків соціялізму перебудовували світ. Визволяли поневолених, удосконалювали вільних.
Тільки народ український стояв від цього всього не мов би в стороні. Під ярмом консервативних режимів Австро-Угорщини й Росії. Які де-іцо попускали своїм народам, але не хотіли нічого дати українському. Ледво вирвавшись із під кріпацтва, гинув він у темноті, господарських злиднях та політичному безправстві. Під натиском чужовладних репресій, виснажений працею, отруєний горілкою, запаморочений засадою консервативного світогляду — «Так бог дав». Чужі режими завзято цей світогляд йому прищіплювали.
Після вікового обездержавлення й рабства не мав він ні сили, ні досвіду, ні об'єктивних можливостей використати світовий визвольний рух в своїх цілях. Потрібував освіти, культури, господарських скарбів для забезпечення свого існування й політичної свободи. Та все це міцно тримали в своїх руках чужі консервативні держави й державні суспільства. Вирвати силою було неможливо, бо Росія була одною з могутніших держав Европи, а Австро-Угорщина доростала до того. Народ же український в масі своїй, за виключенням одиниць та невеликих гуртків, не тільки не мав своїх національних громадських організацій, а навіть не смів учиться, молиться й урядувати рідною мовою, не смів називаться власним іменем та навіть не знав його. Головне ж не знав, хто він і що він, які його людські та національні права, сили й можливости. Подекуди навіть жалкував за панщиною, бо «тоді, мовляв, не треба було клопотаться про житло, їжу і т. п.: пан давав». Така була народня маса.
Панство ж українське, духовенство й міщанство, захищаючи свої станові та клясові привілеї, йшло за чужими панами, за чужою культурою, за чужою владою й державою. На нарід український дивилося, разом з чужими панами, як на робоче бидло, «хлопів», «мужиків». Гнітило й визискувало його разом з чужинцями. До волі не пускало.
Тільки де-хто з інтеліґенції української приглядався до народу. Та й інтеліґенція та походила переважно з панства й духовенства, а тому більше до них горнулася. Панським та попівським консервативним світоглядом захоплювалася. Консервативний же світогляд в засаді своїй ніколи ні про які зміни, ні про чиє визволення не дбав. Навпаки: намагався затримати старий лад, оправдати й освятити всяку неволю. «Так, мовляв, бог дав!» Через те під його впливом і народолюбна інтеліґенція не знала, що робити й на яку ступити, щоб панів і попів не образити, їхніх привілеїв не зачепити. У всякім разі свого власного визвольного політичного світогляду не мала, а до того ж була вузькоглядною, несміливою, полохливою, а подекуди навіть запобігливою перед чужою владою та її панством і попівством. Лише одиниці, що виходили переважно з села, з сільських родин, виступали яскравіше в оборону народніх інтересів. Та їх було мало. Дуже й дуже мало.
В отаких ото умовах величезного розходження світового суспільного процесу, його визвольних тенденцій, з консервативними умовами перебування українського народу, М. Драгоманову довелося витрачати сили на установлення зв'язку між ними, щоб силами світового руху розбудити українські можливости, запрягти світові поступові сили в український віз, хвилями світового поступу піднести українські справи, ідеями світового лібералізму й соціялізму розбити кайдани російського та австро-угорського консервативних режимів і визволити український народ з культурної, соціяльно-економічної та державно-національної неволі. Помогти йому усамо-стійниться духовно, матеріяльно й політично.
В оцій галузі діяльности й наклав М. Драгоманов своє тавро на весь тогочасний український рух. Яке? Покажуть самі його твори.
Н. Григориїв.