Україно, примір Конституцію Швейцарії!
Ярослава Лозинська
завідувач відділу обслуговування ЛОНМБ. (yaroslava0@meta.ua)Червень 2012
Україна здобула незалежність, але чи звільнилася від політичного минулого? Яке майбутнє обираємо? Яку ідеологію сповідуємо?
Ми хаотично перекидаємося з однієї моделі до іншої, з комуністичного до капіталістичного суспільства, тикаємося між авторитаризмом і демократією, змінюємо генерального секретаря на всемогутнього президента, приміряємо на себе чужі моделі управління, до яких інші держави дозрівали впродовж століть. Ми не переглядаємо ні чужу, ні свою історію. Ми не хочемо вчитися! Вірніше не ми, а наша влада. Ми довіряємо своє майбутнє звичайним людям, які банально зраджують нас. Нажаль, саме ми приводимо політиканів до влади, купуємося на гасла, пільги, рекламу, гроші чи гречку. А попри порожні обіцянки влада сьогодні політиками розцінюється лише як майданчик для власного збагачення і забезпечення своїх економічних інтересів. А чи є хоч якась ідея для народу?
Часто ми чуємо, що є дві України, непримиримі у поглядах. Всі політичні проекти останніх років базувалися на штучному поділі України, мовному, релігійному, економічному, ментальному. Але ж Україна єдина. Всі ми живемо однаковими проблемами, всі маємо однакові мрії, всі хочемо жити в досконалій незалежній країні, якій майже 100% у далекому 1991 році всі ми сказали "так". Це потрібно пам'ятати усім, хто хоче розділити Україну, розділити українців. Всі ми лише повинні зрозуміти, що кожна частина є унікальною і самодостатньою, а разом вони творять багатогранну і цікаву Україну.
Сьогодні усіх громадян України об'єднує обурення і незадоволення владою. Можливо, так складалося історично – українці не любили владу, бо вона завжди була чужою? Тепер влада своя, але ставлення до неї залишилося негативне. Сьогодні, нажаль,мало хто може гідно винести випробування владою. Влада спокушає. Влада дає силу. А це приводить до безкарності і вседозволеності.
Невже цього домагалися попередні покоління та ми, ті, хто живе Україною?
Що ж зробити, щоб мрії кожного українця у кожному регіоні мали шанс на життя?
Для цього лише потрібно поважати один одного. Повага до згоди - це найголовніше в умовах встановлення нової держави. Згода людей, щодо правил співіснування стає законом. Законність та відповідальність – це запорука цивілізованого поступу держави.
Але якщо закони змінюють не громадяни, а пишуться під певні замовлення чи змінюються одним розчерком пера, то яку повагу вони можуть викликати, якщо подекуди суперечать одні одним? Така ситуація породжує безкарність і вседозволеність.
Наш народ століттями виборював свободу. Вся історія України – це історія свідомого опору завойовникам. Ця постійна боротьба унеможливлювала появу реальної програми життя у незалежній країні, якщо це станеться, як потрібно діяти, які першочергові завдання вирішити. Українці не мали чіткого бачення незалежної України, тому здобувши свободу виявилися неготовими до неї. Тут згадуються слова Михайла Драгоманова – великого українського філософа і мислителя, який сказав приблизно так:
українці чітко знають, чого не хочуть, але зовсім не розуміють, що їм потрібно.Хоча саме Михайло Драгоманов наприкінці ХІХ ст., аналізуючи ситуацію в Україні в умовах двох імперій, у праці "Вільний союз, Вільна спілка" пропонував програму, яка враховувала бажання всіх українців. Драгоманов аналізував федеральний принцип побудови держави французького філософа Ж. П. Прудона, пробував адаптувати його для України і оцінював його в дії у Швейцарії.Так, і на правому і на лівому березі Дніпра завжди жили і живуть українці. Але тривалість окупації на цих теренах була різною. Схід був кілька століть під владою Російської імперії. Там страх зробив свою справу, вичавив українство з великої частини України, або приховав його у глибинах української душі. Західні області постраждали у цьому плані менше.
Але хіба Україна – лише захід? Хіба Схід – це не Україна, а Росія? Чи це дві, три чи більше Україн, обмежені одним кордоном? Україна справді об'єднує великі регіони, які дуже відрізняються один від одного, але які сприймають Україну своїм домом і не прагнуть розколу держави, відмовляються від сепаратиських поглядів. Кожний регіон хоче зберегти свою ідентичність і самобутність. То чому, народ, який за конституцією є єдиним джерелом влади в Україні, позбавлений права творити закони чи впливати на їх прийняття, вносити зміни до конституції і бути господарем на своїй землі? Чому результати всенародного чи місцевого референдуму мають лише рекомендаційний характер, а не є законними актами? Чому народ позбавлений права відкликати депутата рад різного рівня, якщо цей депутат не оправдав надій своїх виборців? Чому корупція пронизує майже кожну сферу життя в Україні? Чому обмежуються права і свободи громадян? Чому керуюча верхівка так просто забуває свої обіцянки? Чому так тяжко добитися правди? Чому ми не маємо можливості навіть захистити те добре, що вже здобуте? Чому ми вимушені боятися сили, яку влада може проти нас застосувати? Чому ми власним коштом утримуємо такого монстра?
І знову ж таки – це результат безкарності і вседозволеності.
Щось не так з нашою Україною… Чи правильний шлях ми обрали? Що потрібно для того, щоб Україна, стала справді вільною, багатою, самодостатньою? Кого взяти собі за приклад? Насамперед, треба вичавити з себе раба. Вільна країна – це країна вільних людей. Ідеальних держав нема, але є моделі, які вирізняються з поміж інших.
Яка країна сьогодні є справді незалежною, правовою, позаблоковою, стабільною, безпечною і багатою? В чому її особливість? В чому секрет її успіху? Чи є щось спільне між Швейцарією та Україною? Чи можна використати щось з вікового досвіду Швейцарії?
Маленька країна Швейцарія демонструє дієвість федерального принципу Прудона, викликає захоплення вже не одного покоління європейців. Швейцарія – це держава, яку сформували три народи, федеральна модель є для неї виправданою.
Але найголовніша відмінність Швейцарії не у цьому, а у децентралізації та колективному управлінні .
Структура влади поділена на федеральну, кантональну та комунальну, з чіткими уповноваженнями кожної. Керівництво державою здійснює не один президент, а президентська рада, до складу якої входять семеро людей, представників різних політичних партій і кантонів (регіонів), різних мовних середовищ ( у Швейцарії чотири державні мови). За роботою цієї ради спостерігає восьмий член ради, який не має права голосу. Ця президентська рада приймає колегіальні рішення. Головують у раді почергово всі президенти. Така форма керівництва виключає корупцію, спонукання до прийняття рішень, залякування чи тиск.
Така ж колективна форма управління ( 5 – 7 осіб) зберігається на кожній ланці державного, кантонального, комунального (міського) управління.
У Швейцарії існують масові вибори, але кожен має право вносити зміни у бюлетені, кожен голос враховується. Це дозволяє обирати людей, які користуються довірою і повагою у виборців.
Особливу увагу заслуговує питання повноважень рад різного рівня і розподіл коштів.
Комунальні (муніципальні) ради мають і найбільше повноважень і найбільше обов'язків. Вони слідкують за розвитком свого міста, формують бюджет, збирають податки. Для фінансування муніципальних завдань у руках комунальних рад є достатньо коштів, бо велика частина зібраних податків залишається в розпорядженні комунальних рад. Хто краще розуміє потреби комуни, ніж її мешканці?
Кантональна рада вирішує міжкантональні та внутрішні питання, кількість депутатів у ній є меншою, а федеральна рада (парламент) взагалі малочисельна, бо вирішує лишу дуже обмежене коло питань загальнодержавного та міжнародного значення. Без погодження з муніципальними радами не приймаються закони на кантональному рівні, кантональні та муніципальні ради впливають на прийняття федеральних законів. Отже основна відмінність швейцарської моделі у тому, що вертикаль влади формується знизу до верху, а не навпаки, як у всіх централізованих державах. Міські та кантональні ради фінансують свою поліцію, суддівську систему, соціальні проекти, економіку свого регіону. Кожний кантон має навіть свою конституцію, закони змінюють з ініціативи громадян і затверджують на референдумі. Результат народного волевиявлення стає законом. Окрім того, слід пам'ятати, що управління на кожному етапі здійснюють ради – чи це рада директорів, чи рада акціонерів, чи рада співвласників… На жодному етапі нема одноосібного прийняття рішень.
Окреме місце займає питання військового забезпечення і захисту держави. Дозвіл на зброю є основним засобом безпеки громадян Швейцарії , але одночасно, як свідчить статистика, у Швейцарії найменша кількість кримінальних справ зі застосуванням зброї у світі.
Служба в армії є обов'язком кожного чоловіка. Після служби, яка теж відрізняється від загальноприйнятої армійської служби, кожний чоловік забирає зброю додому, зобов'язується утримувати її в належному бойовому стані і періодично проходить військовий вишкіл. Так люди можуть захистити себе, свої родини, свої міста і країну.
Це лише декілька з основних відмінностей швейцарської моделі.
Чому така система не популяризується, не обговорюється, не використовується?
Центральні форми правління передбачають централізацію у всьому: збиранні податків, розподілі коштів, призначенні керівництва, спускання циркулярів, законів, рішень.
Але якщо така форма демократії викристалізувалася у високо розвинутих країнах, де закон має силу, а сила законна, де є повага до права і існує свобода, де владу не використовують в особистих цілях, де є прозорість і публічність, де службовці мають високий ступінь довіри, де влада вважає почесною працю на благо громади (хоч і там є винятки!), то такі держави процвітають.
Але у країнах, де демократичні принципи лише зароджуються, ця форма несе певну загрозу. Величезні фінансові потоки стікаються до центру, а потім перерозподіляються між регіонами. Центральна влада фінансує правоохоронні органи, армію, назначає суддів, губернаторів і нерівномірно підтримує економіку областей. Центр возвеличується, а периферія поступово занепадає, перетворюючись на глибоку провінцію. Центральна влада постійно збільшує штат службовців, з'являється все нові і нові відомства, які вимагають щораз більшого фінансування. Таким чином державне управління тримає під контролем всі сфери життя країни. Рішення спускаються зверху, не враховується думка виборців. Беззбройний і безправний народ не може контролювати владу, перетворюється на народну масу, яка обслуговує обрану собою ж владу. Позбавлений важелів впливу, народ вимушений чекати наступних виборів, на яких, використовуючи великі кошти для рекламної кампанії, шляхом маніпуляцій, зловживань, фальсифікацій до влади приходять нові і колишні депутати, які будуть відстоювати інтереси лише тих, хто привів їх до влади. Саме ілюзія демократії породжує безкарність та вседозволеність.
Чи можна поєднати краще з усього, що витворила історія державотворення, чи справедливе суспільство – утопія? Чи можна не покладатися на лідерів, щоб не розчаруватися у них за якийсь час? Чи можна повірити у власні сили?
Нам доведеться взяти відповідальність на себе. Ми зрозуміємо історію, переглянемо особливості Магдебурзького права, виборної системи Козацької республіки, термін "демократія" ототожнимо з народовладдям, підтримаємо місцеве самоврядування і будемо господарями свого дому, своєї долі. Владні інститути примиряться з одвічною анархістичного природою кожного українця, "анархістичного" у правдивому значенні цього слова, що передбачає самоорганізацію і свободу. І зрозуміємо, що справедливе суспільство – не фантастика! Швейцарія це засвідчує.
Література:1. Драгоманов М. Вільна спілка - Вольний союз: Безстроковий додаток до "Громади" № 1 1881. -8 с. Паралельний заголовок франц. мовою: La federation. Supplement non-periodique a la "Hromada"
2. Швейцарія
4. П’ЄР ЖОЗЕФ ПРУДОН (1809-1867), ПРИНЦИП ФЕДЕРАЦІЇ (1863), Переклад Ярослава Лозинська, 2012.